Вишивка в Україні – один із найбільш улюблених і поширених різновидів народної творчості. У виробах українських вишивальниць нас захоплює піднесений світ краси і фантазії, поетичного осмислення життя, світ натхненних образів, коріння яких сягає міфології, звичаїв і уявлень наших предків.
Традиції лебединської вишивки виходять з XVII століття. Дуже давно в Лебедині ткали на замовлення поміщикам в маєтки килими. Вишивали їх прекрасними квітками, вкладали все своє уміння, сподівання, красу рідного краю в полотно, оживляючи його. Здавалося, забули всі про це ремесло, та ні.
Живуть народні майстрині Поліна Петрівна Масько, її дочка Ніна Іванівна Пєтухова, Марфа Гнатівна Мізенко майже поряд, за кілька будинків одна від одної. Обійнявши поглядом їхні подвір’я і їхні кімнати, теж знайдемо багато спільного. На клумбах улітку палахкотять троянди: рожеві, червоні, жовті, білі, а в кімнатах такі ж, – тільки на килимах, доріжках, картинах, рушниках…
Символікою овіяні окремі частини троянди: її зелень – це радість, колючки – печаль, квітка – слава, бутон троянди – символ безконечності. Існує безліч легенд про троянду. Ось деякі з них.
Легенда перша: покровителька мисливства Діана приревнувала свого коханого Амура до дуже вродливої німфи Розас. Діана вирішила помститися красуні. Вона підстерегла німфу і схопила її, в люті кинувши у колючі зарості, звідки нещасна Розас вже не змогла вибратися. Геть зранена колючками вона й померла тут, стікаючи кров’ю. Довідавшись про трагедію, на місце злочину примчав Амур і став проливати гіркі невтішні сльози. І від сліз тих стало диво: колючі зарості ожили і заяріли червоними, невимовно прекрасними квітками.
Легенда друга: чудова квітка з’явилася із білої морської піни, з якої виринала після купання прекрасна Венера.
Легенда третя: гуляючи в Едемському саду, Єва поцілувала троянду. Запишавшись з радощів чи гордості, квітка й почервоніла.
Лебединська вишивка, ХІХ ст. (із колекції О.А. Красовського)
Також грецький міф оповідає, ніби біла троянда перетворилася на червону ось за яких обставин. Якраз відзначили свято на честь бога кохання Ероса. От Ерос ненароком, кружляючи в танці, розлив амфору з нектаром, і білі троянди, не цвіли, раптом стали такими яскраво-рубіновими, пройнявшись до того ж і незрівнянними пахощами божественного напою.
В українському фольклорі троянда – це ружа, рожа.
… У вишитих килимах – вся доля Поліни Петрівни Масько. З дитинства, скільки й пам’ятає себе, Поліна Петрівна вишиває. Саме воно, вишивання, врятувало її від туги за загиблим чоловіком, додавало сили й енергії в скрутний час. Недарма один з її килимів називається «Мої руки, моє багатство».
Коли я милувалася, дивлячись на ці витвори розуму і рук людських, здалося, що троянди, вишиті на килимах, випромінюють якесь своєрідне, досі не відчутне тепло, чарівність.
А своє багатство Ніна Петрівна передала доньці – Ніні Іванівні Пєтуховій, яка все життя пропрацювала в райпромкомбінаті.
«Бувало, прийду з роботи зморена, бо машинка декілька раз ламалася, я нервувала, аж руки трусяться, – пригадує Ніна Іванівна – однак сідаю за шитво. Вишиваю троянду – одразу на душі стає легше». Ось так, знаходячи час на улюблену справу і творять вони незвичайне чудо – килими. Виграють килими всіма барвами веселки по всіх кімнатах будинку Пєтухових. Але не подумайте, що цю веселку так просто засвітити. Ой ні. Для того, щоб звичайна мішковина і безліч старовинних речей перетворились на килим, треба багато терпіння, часу, витримки і, звичайно ж майстерності, фантазії. Основою для будь – якого килима служить звичайна мішковина, яку перуть, прасують і потім, відповідно до розміру майбутнього килима, зашивають. Нитки для вишивання купували в магазинах, а тепер розпускають старі домашні речі, фарбують їх у потрібні кольори.
Мабуть, кожен з вас милувався весільними рушниками. І не лише милувався, а й ставав на них. То символ щастя, добра, достатку, вірної подружньої любові. Ним благословляють молодят на майбутнє спільне життя. «Рушники, рушники, то матусі моєї роки», – так співається в пісні М. Степанівського.
У Валерія і Тамари Пєтухових (сина і невістки Ніни Іванівни) весільний рушник був особливим. Його створили своїми руками мама й бабуся. Переважають на ньому світлі тони, щоб був світлий життєвий шлях. Він широкий і довгий, щоб було просторно в житті, багатий на барви, щоб життя було багатим…
…Без рушника, як і без пісні, не проходять народження, одруження і смерть людини. Простий, скромно зроблений рушник висить у кожній сільській хаті. Ним витирають руки, з ним доять корову, пораються біля печі. Накривають рушником або хусткою хліб на столі. Гарно оздобленими рушниками накривають кошики з паскою чи яблуками, коли несуть святити в церкву. Коли син вирушав з дому в далеку дорогу, мати дарувала йому рушник.
… І в дорогу далеку
Ти мене на зорі проводжала,
І рушник вишиваний
На щастя, на долю дала.
У моєї бабусі Г.І. Озерної вся хата була уквітчана була уквітчана вишиванками. Кожну картину чи ікону прикрашав вишиваний рушник. Штори, наволочки, скатертини, картини – все прикрашала вишивка. Ганна Іванівна мала свій особливий стиль. Ніколи не забуду, як вишивала вона голубів. То вони в парі, то поодинці, як символ кохання, ніжності, вірності. Попелясті птахи оживали і гомоніли між собою. А які квіти дурманили пахощами дім! Це і волошки, ромашки, барвінок, вишневий цвіт…
… Вишивала не тільки на білому тлі, а й на синьому – волошки, зеленому – ромашки, червоному – троянди, чорному – цілі суцвіття. Це надавало вишиванці яскравості, витонченості візерунків. Зараз усі роботи Г.І. Озерної зберігаються в класі-музеї СШ №7.
Людмила Утка, вчитель СШ №7
