Давид Бурлюк — одна із найяскравіших постатей ХХ століття. Його називають одним із основоположників футуризму – лівої течії в мистецтві, яка декларувала кінець старого і створення мистецтва майбутнього (звідки і пішла назва напрямку), підтримку технічному прогресу.
На початку ХХ століття ім’я Бурлюка, очолюючи нове, незрозуміле, незбагненне, зухвале мистецтво футуризму, що зламувало усталені горизонти, перекидало споконвічні цінності, й стало синонімом величних перетворень, що відбувалися з мистецтвом. Давид Бурлюк стояв біля витоків нового мистецтва, він був визнаним ідеологом і рушійною силою футуризму. Живопис, графіка, поезія, проза – виражали суть футуризму як напряму не паралельно, а одночасно, ніби в синтезі, утворюючи, за задумом Бурлюка, цілком новий досі невідомий витвір мистецтва. Бурлюк шокував публіку навіть одягом – різнокольоровим, розшитим бісером, сережкою у вусі, циліндром і намальованим коником на щоці. Прагнення знищити все старе, «ляпас суспільному смаку» пояснювався щирим бажанням знайти нову художню форму, яка б відповідала змісту стрімкій зміні світу. Сам Бурлюк писав: «Футуризм не школа, це нове світовідчування».
Сьогодні, жодна історія не тільки української, а й світової культури ХХ століття не може бути написаною без вагомих посилань на роль творчості та організаційної активності Давида Бурлюка. Він став чи не вирішальною постаттю на багатьох важливих етапних поворотах.
Народився ж великуй митець на хуторі Семиротівка (Семиротівщина), поблизу села Рябушки Лебединського повіту Харківської губернії. У своїх «Спогадах… » він писав: «… З боку батькового – ми українські козаки, нащадки запорожців. Наше вуличне прізвисько «Писарчуки», ми були писарями Запорозького війська. Батько писав вірші по-російськи й по-українськи, але рідною мовою мало. З усіх письменників я Гоголя знав краще всіх, завчивши з нього силу-силенну уривків на пам’ять. Тараса Шевченка українською мовою читав нам, звичайно, батько. Читання «Петруся» завжди закінчувалося слізьми.
1915-го я намалював картину «Святослав», стиль старовинного українського живопису. За його спогадами, в родовому гнізді Бурлюків – у Рябушках він виконав перший свій малюнок з натури – портрет своєї сестри Людмили.
У 1893-95 роках, навчався в Сумській Олександрійській чоловічій гімназії, отримав добру мистецьку освіту, навчаючись в Казанському та Одеському художніх училищах, в Королівській Академії в Мюнхені у В.Дица, в Парижі у Ф.Кормона, в московському училищі ліплення. У Москві Д.Бурлюк познайомився з Володимиром Маяковським, якого навернув до футуризму.
У 1910-20-х у Бурлюка був довгий період блукань і переїздів по всьому світу – від Західної Європи до Японії, Америки і назад. Отож він з повним правом міг назвати себе «громадянином світу», не в переносному, а в прямому значенні. З України він виїхав ще молодим художником, багато працював у Москві та Петербурзі, на Уралі та Далекому Сході, але ще за життя йому закидали український акцент, називали «українським батьком російського футуризму», після жовтневої революції 1917 року «буржуазного формаліста» просто заборонили, а в американській діаспорі, де Давид продовжував пропагувати своєрідні комуністичні ідеї, його вважали космополітом.
Приналежність Давида Бурлюка до українського мистецтва не викликає сумнівів, навіть якщо його національна свідомість, можливо, була у ті часи не такою й високою. Взагалі суперечливим залишається питання про тих українців, які ввійшли в літературу, як автори російськомовних творів. Як правило, письменника відносять до літератури того народу, мовою якого він пише. Загальновідомо, що М. Гоголь та В. Короленко за походженням українці, але вважаються російськими письменниками, бо писали російською. Щось подібне сталось і з Бурлюком як з поетом, літератором і мистецтвознавцем, бо він писав свої твори російською мовою, внаслідок чого долучився до російської літератури. Однак треба знати, що літературна творчість його порівняно з мистецькою була незначною, і він вважав її другорядною, бо все ж за фахом і покликанням був художником.
Безсумнівно, Бурлюк вважав себе українцем. Художник, уже перебуваючи в еміграції, неодноразово підкреслював своє українське походження, про що свідчать його «Спогади футуриста»: «… народився в Україні. Україна була і залишається моєю Батьківщиною. Там лежать кістки моїх пращурів, вільних козаків, які змагалися в ім’я слави, сили і волі… Україна у моїй особі має свого найвірнішого сина…».
Принциповим моментом, який багато в чому пояснює своєрідність новаторських пошуків художника, характерні риси його індивідуального стилю, включаючи темпераментну і часом навмисно згрубілу, «гачкувату» манеру живопису, непохитну прихильність до інтенсивних зелено-жовто-червоних і синіх тонів, що закликають до зразків народного мистецтва, є українське походження Бурлюка. Жовто-синій колорит його картин – «глибоко національний», за його ж таки висловом. В аналізі витоків творчості художника важливе значення мають не лише факт його народження на Україні і згадки про предків – запорозьких козаків, але також і численні біографічні відомості, що закарбували яскраві й важливі в професійному плані події дитячих і юних літ, які проходили в постійних переїздах українськими селами й містами.
Тривалий час в Україні, того, кого знав і шанував увесь мистецький світ, згадували рідко. Його знали в Японії, у Нью-Йорку відкрили його меморіальний музей – на батьківщині ж мовчали. Художник, який належав українській культурі, багато років був невідомий широкому загалу в нашій державі. Й лише в часи становлення незалежної Української держави, 1993-го року, у Львові вийшла монографія Олеся Ноги «Давид Бурлюк і мистецтво всесвітнього авангарду».
Сучасні дослідники відзначають, що Давид Давидович Бурлюк був феноменальною й «енергетичною» особистістю, вже сама лиш його присутність у світі не могла пройти безслідно. Але насамперед він був великим художником-новатором, який впливав на реальність і свідомість людей усіма способами своєї багатогранної творчої діяльності. Його творчість повністю відповідала програмним положенням західних футуристів і кубофутуристів, які пов’язували основну ціль свого мистецтва з формуванням «динамічного лику» часу.
Сьогодні, трансконтинентальна слава Д. Бурлюка, схоже, переживає новий етап. Точніше, приймає певні форми, цілком завершені «з погляду вічності». Ім’я Бурлюка ніколи не належало до числа забутих, та все ж фундаментальних досліджень про нього не було. Потужний «залп» нових праць і книг заповнює існуючі прогалини й дозволяє якщо не по-новому поглянути на могутню, у всіх смислах цього слова, постать Давида Бурлюка, то побачити її на весь зріст. Слід акцентувати увагу, що важливу роль в ідеях і мистецтві Д.Д. Бурлюка відіграло саме його коріння, яке і визначило всепоглинаюче почуття корінного зв’язку із своєю землею і предками, що вилилось у культ природи, свободи творчості й щирої людяності.
Серед тих, хто народився на Сумщині наприкінці XIX століття, важко віднайти постать такого ж могутнього творчого потенціалу, як Д. Бурлюк. Поруч можна поставити лише імена Г. Нарбута й О. Богомазова. Характерно, що всі вони були яскравими митцями-новаторами, засновниками нових напрямів і цілих шкіл. Сьогодні ці постаті, їхній доробок повертається в Україну – видаються твори Г. Нарбута, дещо з творчої спадщини О.Богомазова. Давида Бурлюка ж ще доведеться «відкривати» – об’єктивно й зважено. Звичайно, таку роботу в першу чергу повинна взяти на себе Сумщина, зокрема наші музеї, навчальні заклади і всі, хто хоч якимось чином пов’язаний з мистецтвом, всі, кому не байдужа творчість Давида Давидовича Бурлюка.
Андрій Гєльмінтінов, директор ЛМХМ
