8 вересня 1941 р. о 12.20 годині чотири німецьких бомбардувальника вперше показались над Лебедином, скинули декілька бомб на авіамістечко, які не завдали ніякої шкоди. Поява ворожих літаків, вибухи бомб, стрілянина з зеніток спричинили в місті тривожний настрій. На підприємствах і в установах почали копати у дворах щілини, пристосувати підвали і різні укриття, що підсилювало панічний настрій мешканців міста Лебедина.
12 вересня 1941 р. об 11 годині 10 хвилин шість німецьких літаків налетіло на південну частину міста і скинули безладно бомби. Декілька бомб впали на авторемзавод (пізніше – завод поршневих кілець), які не заподіяли істотної школи будівлям і спорудам, вбивши тільки двох підлітків – синів директора заводу, які стояли на ганку контори і спостерігали, за польотом бомбардувальників. Декілька бомб, з тих які скидались на авторемзавод, відхилились від цілі і впали по вулиці Щорса. Одна з бомб влучила в будинок викладала учительського інституту Волошина Петра Євдокимовича і вбила його стару матір. Останні бомби були безладно скинуті в район вокзалу і біля нього, не завдавши істотної шкоди. Біля залізничного переїзду по Охтирській вулиці була викопана трикутником щілина, куди під час нальоту літаків набилося повно народу і хлопець, який прибіг не мав можливості втиснутися за відсутністю вільного місця, а ліг в декількох метрах від щілини. Одна з великих бомб попала у вершину трикутника щілини, змішавши людей з землею. Комісія, яка виїхала на місце пригоди визнала по решткам, що в щілині було приблизно п’ятнадцать чоловік, які всі загинули. Хлопець, який не зміг влізти в щілину, а лежав у віддалі від неї залишився живий. Хто ці люди, що загинули, звідки вони, скільки їх було у щілині, невідомо.
З 10 вересня 1941 р. в місті пішли балачки про німців, які нібито висадились з літаків в Недригайлові, то приїхали на мотоциклах в с. Вільшану побули там недовго і поїхали. Ніхто точно нічого не знав, а видумував те, що йому захочеться. Штаб винищувального батальйону, вірніше не штаб (винищувального батальйону вже не було), а чергові ОСО-Авіахіму весь час тримали телефонний зв’язок з Недригайлівським і Штепівським районами для вияснення місця появи німців.
15 вересня 1941 р. об 10 годині 40 хвилин налетіло 8 літаків, які скинули декілька бомб на Труфанове болото, які не завдали ніякої шкоди. Починаючи з цього дня ворожі літаки щодня з ранку і до смерку кружляли над м. Лебедином, вишукуючи об’єкти для бомбардування, але бомби скидали рідко.
У крамницях цілком зникли товари і більша частина крамниць не відкривалась зовсім, інші навпаки були відчинені день і ніч і не запирались (крамниця під райфінвідділом). Через таке тривожне становище не збирався і базар. Люди сходились десь у кутку вулиці групами чоловік по 10–15 і тут одні продавали, а другі купували. В разі нальоту ворожих літаків, всі зразу ховались під дерева або по хатам. Похорони померлих відбувались без музики, щоб чути було гудіння моторів літаків, а по-друге мідні труби духового оркестру блищали на сонці й могли бути об’єктом для ворожих літаків. Не було вінків и довгих процесій. Покійників везли на возі, прикривши труну для маскування зеленою тканиною або биллям. Проводжаючи не йшли за труною щільно лавою, а так поодаль по 3-5 чоловік попід тинами, а вже на кладовищі всі сходились до купи і ховали так як слід.
З 15 вересня 1941 р. почали звільняти робітників і службовців, яким оформлювали трудові книжки і інші документи, а також видавали евакуаційні гроші; надійшло розпорядження палити архіви установ, але точних вказівок, що знищувати, а що залишати не було, а тому не без зловживань, особливо з фінансовими документами. Архіви банку і ЗАГСу були вивезені 14 вересня 1941 р. В цей же день виїхав залізницею дитячий будинок. Повантажили на платформу станки і різні машини авторемзаводу, деякі частини машин електростанції та інших підприємств. З колгоспів відправили своїм ходом на схід велику рогату худобу, головним чином, з таких колгоспів: ім. К. Маркса (Бишкінь), «Авангард» (Лебедин) і «Червона Зоря» (Бережки). Племінну худобу колгоспу «Червона Зоря» супроводжував зоотехнік держплемрозплідника Кириченко Г.П., зоотехнік колгоспу «Червона Зоря» С.М. Гайдаш, доярки: Савченко М.Х., Клименко П., скотарі: Звягольский К.С., Гайдаш О.П. і Звягольский О. Всього було відправлено 260 голів великої рогатої худоби. В ці дні були відправлені на схід теж своїм ходом трактори колгоспів.
Трудова дисципліна в установах и на підприємствах міста зовсім впала. Хто хотів і коли хотів приходив на роботу; побувши трішки йшов собі додому. Після нальоту літаків взагалі вже не працювали. Керівники організацій і установ на роботу приходили рідко і то тільки для того, щоб відмітитись, що був, посилаючись на те, що вони дуже завантажені засіданнями в Райкомі партії і Райвиконкомі або, що вони зайняті партизанськими справами. В основному, вони займались підготовкою для себе транспорту, будували на возах будки, складали туди свій скарб, і забравши родину, рушали в дорогу на схід, мало турбуючись про долю свого підприємства чи установи.
В школі №1 розташувалася якась військова частина, бійці якої юрбами ходили по місту; у дворі стояли похідні кухні, паливом для яких були шкільні меблі. Командний склад цієї частини виїхав кудись декілька днів тому, а бійці жили доки були продукти харчування.
Всі школи міста припинили заняття. Установи не працювали, з підприємств міста працювала одна електростанція. Майже всі лікарі вже евакуювалися, а через це і поранених нікому було обробляти. Жалісливі жінки взялися самі приймати поранених і доглядати за ними. В палатах і коридорах лікарні соломи, понатаскували з дому простирадл і поклали поранених; ці ж жінки робили перев’язки і годували хворих, тим що назбирали по дворах, але харчі були добрі і поранені не голодували. Госпіталь в цей час виїхав з Лебедина кудись на схід країни.
22 вересня 1941 р. через місто, по шляху на Михайлівку, пройшла свіжа дивізія, одягнена в нове обмундирування і добре озброєна. Народ вітав молодих бійців, пригощали їх хто чим зміг. Люди мали надію, що вони відкинуть німців або принаймні зупинять їх.
23 вересня 1941 р. вперше чути було гарматну стрілянину в бік Недригайлова, Веприка. Стрілянина з кожним днем все посилювалась, а по вечорам видно було навіть спалахи.
25 вересня 1941 р. в місто стали надходить великі партії поранених з тієї дивізії, яка три дні тому пройшла через Лебедин по дорозі на Михайлівку. Бійці казали, що поранені вони були в боях під Штепівкою. Весь цей час сотні жінок були зайняті доглядом за пораненими. Одні збирали білизну, інші прали, а треті зносили харчі (курей, мед, фрукти, овочі тощо), інші варили їжу, окремо були такі, що доглядали хворих. Вони не рахувались з часом, додому тільки навідувались, а всі думки їх були біля поранених. Це була велика патріотична робота. Це був героїзм. На жаль, після війни це нічим не відмічено і зараз дуже важко встановити хто ж персонально приймав участь в цій роботі.
Майже припинила своє існування і Міськрада. З 20 вересня 1941 р. на роботу приходили тільки двоє: секретар виконкому Міськради Білик Олександр Володимирович (автор цих рядків) і бухгалтер Моренець Андрій Васильович, який і зараз ще живий (на 1968 р.). Членів виконкому не залишилось, депутати не з’являлись, відвідувачів не було, життя замерло. 25 вересня 1941 р. Білик О.В. одержав повістку про мобілізацію в армію. В цей же день Моренець А.В. і Білик О.В. винесли всі документи у двір, склали їх в кучу і підпалили, останньою була кинута у вогонь гербова печатка. Важко було дивитись, що навіки гинуть документи, які у майбутньому могли б принести велику користь. Зі сльозами на очах пішли ми з двору. Влада в Лебедині припинила своє існування, але ми були впевнені, що це тимчасово. Прийде час і незабаром і влада повернеться.
26 вересня 1941 р. з двору № 7 по Ковальській вулиці виїхала полуторка, навантажена речами голови Райвиконкому Линника Олександра Миколайовича. На цій машині виїхала сім’я Линника О., а він залишився в місті керувати партизанськими загонами і підпіллям. Водієм машини була Удовиченко Панаска Мусіївна, яка мешкає по Степній вулиці № 9.
Ворог наближався до Лебедина. Підходи до нього мужньо захищали 21-ша армія, якою командував генерал-полковник Черевиченко і 1-й гвардійський кавалерійський корпус генерала Білова. Коли становище на цій ділянці фронту ускладнилося, з під Єльні підійшла 100-а ордена Леніна стрілецька дивізія під командуванням генерал-лейтенанта Русіянова Івана Миколайовича, комісар дивізії Філяшкін К.І. (під Лебедином дивізія була перейменована в Першу ордена Леніна гвардійську дивізію).
18 вересня 1941 р. воїни цієї дивізії вступили в бій під Лебедином. Понад півмісяця на фронті шириною 25 кілометрів (від Межиріча до Кам’яного) йшли жорстокі бої. Особлива була мужність бійців 4-го Воронежського комуністичного добровольчого полку під командуванням полковника Войцехівського. В полку налічувалось 3200 комуністів і 500 комсомольців. Майже 14 діб воїни мужньо відбивали шалені атаки німців по лінії Межиріч-Кам’яне. Ворог багато разів намагався форсувати Псел, прорвати нашу оборону. Намір його був зайняти Лебедин і прискореним маршем через Боромлю йти на Бєлгород.
24 вересня 1941 р. становище під Лебедином різко змінилося: ворог кинув свіжі сили, що переважали наші, і дивізія одержала наказ про вихід до р. Псел. Особливо жорстокими були бої в період з 25 по 28 вересня 1941 р., які вели воїни 331-го і 335-го стрілецьких полків, що безпосередньо захищали підступи до Лебедина. Ворогу так і не вдалося потіснити наші війська. В цей тяжкий момент генерал-лейтенант Русіянов І.М. дав наказ відкрити вогонь з реактивних мінометів, яких любовно звали «катюшами» (керували вогнем гвардійських мінометів капітан Кислицький, комісар Юнак, командир батареї Захаров). Міномети стріляли з краю над лугом праворуч від шляху Лебедин-Михайлівка. Ворог поспішно відступав, ніс великі втрати і від вогню артилерійських дивізіонів, якими командували капітан Помельников і старший лейтенант Шишков. З великим успіхом діяли бійці 331-го стрілецького полку 3-го батальйону Вороніжського полку у взаємодії з 136-м кавалерійським полком 5-ої кавалерійської дивізії. В цей час на допомогу руссіянівцям підійшла гвардійська 1-ша Московська мотострілецька дивізія під командуванням полковника Лізюкова. У взаємодії з цією дивізією руссіянівці нанесли під Штепівкою удар по ворогу, розгромили і знищили 25-ту німецьку моторизовану дивізію і нанесли нищівного удару 9-ій танковій армії. Залишивши на полі бою сотні вбитих і поранених солдатів і офіцерів, близько 250 автомашин, декілька танків, понад сто гармат і мінометів та багато іншого, спорядження, ворог відкотився до Штепівки. В своїй книзі «Подвиг твоїх батьків» на сторонці 76, П. Тронько подає епізод з боїв за Штепівку «…Тимофій Шашло, вихованець комсомолу України, до війни працював директором Куцевольської середньої школи на Кіровоградщині. Під час війни став сміливим танкістом. Рота, у якій він служив, у вересні дістала бойове завдання: відбити у противника населений пункт Штепівку. Шашло разом з бойовими побратимами пішов у бій. Шалений артилерійський вогонь і бомбардування не спинили наших танків. Вони били і чавили німців, рушивши навстріч 8 німецьких панцерним страховищам. Через 50 хвилин ворожі машини палали. Дві з них, а також 8 гармат записав на свій бойовий рахунок Тимофій Шашло. За цей бій Тимофію Шашло було присвоєне звання Героя Радянського Союзу».
Коли німці наблизилися до с. Савонихи (недалеко від Василівки), колгоспний бригадир колгоспу «Червоний маяк» Олексій Євдан закликав все добро ховати від ворога. В бригаді тоді ще лишалося кілька десятків коней. Разом з бригадиром Володимиром Дерепко, він закрив тварин і запалив ферму. Наранок в село вступили німці. Бачучи опір мирних людей, вони оскаженіли. Незабаром їм вдалося схопити О. Євдана і В. Дерепко. Після допиту і катувань, німці їх розстріляли. Через тиждень Марія Євдан перенесла тіло чоловіка і поховала його на своїй садибі. Немає такого села в районі де б німці не заводили свій новий порядок: катування, шибениця, розстріли, пожежі.
…з кожним днем відчувалось наближення фронту до Лебедина. 26 вересня 1941 р. навкруги міста в лісі розташувалася велика кількість танків, артилерії і зеніток. Одні військові частини і обоз пересувалися в протилежному напрямку. Безперервно транспортувались поранені, не зупиняючись у місті. Лікарня не працювала. Установи припинили свою роботу, в тому числі Райком партії, Райвиконком та інші організації й установи. Тільки міліція і пожежна команда були на своїх місцях й виконували покладені на них обов’язки. Чутки доходили, що німці на триколісних мотоциклах шниряють по Штепівському і Недригайлівському районах; прийдуть в село постріляють з автоматів і поїдуть геть, наробивши паніки.
В цей час, хто тільки міг – виїжджали з міста. Одні організовано, групами по декілька чоловік, але були і такі, що добудуть коня з возом і їде один, навіть без необхідних речей і запасів харчів. Були і такі, що відступали пішки.
Далі буде…
