Рух опору на Лебединщині: партизани
(на головному фото: Гаврило Клюшник з онуком Тарасом на місці розстрілу своєї сім’ї. Хутір Клюшники)
Для керівництва рухом опору Сумським обкомом, на території чотирьох районів (Охтирський, Тростянецький, Лебединський та Синівський), було створено підпільний територіальний обком КП України, секретарем якого було затверджено заступника завідувача відділом пропаганди і агітації Сумського обкому КП України Антонова Олександра Івановича, а його замісником – штатного лектора Сумського обкому Устименка Андрія Васильовича. У кожному районі були визначені явочні квартири, люди для зв’язку, інформатори тощо. В нашому районі був створений підпільний райком в складі: Линник Олександр Миколайович, Сердюк Іларіон Іванович та Іщенко Йона Григорович. Теж були визначені явочні квартири в х. Караван і в с. Боровенька. В місті було залишено понад 60 чоловік-інформаторів, в завдання яких входило залишатись працювати в тій-же організації чи установі, де працювали і до війни; ретельно виконувати всі завдання, які будуть покладатись на них новою владою, і щосуботи зв’язкому подавати потрібні відомості й матеріали. З цими людьми була проведена нарада, їх проінструктували, і накінець сказали, що Вітчизна їх не забуде і щиро подякує після закінчення війни. Головним керівником руху опору по Лебединському району був Линник Олександр Миколайович.
Все було добре організовано і налагоджено як слід. Та, 19 вересня 1941 (неділя) півторатонна автомашина навантажила речі Линника О.М. з квартири його по Ковальській вулиці, і разом із сім’єю виїхала на схід (водій машини – Удовиченко Тараска Мусіївна, (яка проживала по Степній вулиці № 9), а 9 жовтня 1941, на легковій автомашині Лебединського маслозавода (водій Одринський) виїхали з Лебедина в невідомому напрямку Линник О.М., Сердюк І.І. та Іщенко Й.Г.
В середині жовтня (13 або 15 числа) 1941, секретар підпільного обкому КП України Антонов О.І. доручив Устименку А.В. пробратися в Лебединський район в х. Караван і в с. Боровеньку, і зв’язатися з Лебединським підпільним райкомом КП України, зокрема побачити Линника О.М. і налагодити з ним постійний зв’язок. Устименко А.В. побував в х. Каравані і в с. Боровеньці на конспіративних квартирах, де йому сказали, що Линника О.М. і секретарів райкому партії у них не було і вони нічого про них не знають. Не подав жодних сигналів Линник О.М. і на конспіративну квартиру підпільного обкому КП України. Таким чином Антонов О.І. та Устименко А.В. встановили, що керівників підпільного райкому партії в районі немає і де вони – невідомо.
В останніх районах – Охтирському, Тростянецькому і Синівському справа була не кращою. Там теж керівники виїхали з району партизанські загони не зібрались. У зв’язку з тим, що фактично керувати було ніким, Антонов О.І. та Устименко А.В. 20 жовтня 1941 вступили рядовими бійцями в Лебединський партизанський загін, яким командував Карпов К.Г.
20 вересня 1941 (понеділок) Лебединський райвідділ МДБ передав партизанському загону таку зброю: кожному бійцю польську гвинтівку, по 150 гвинтівочних патронів і по дві вітчизняних ручних гранати. Крім цього, загін мав польський ручний кулемет і 3 ящика патронів.
На продовольчій базі загону (біля х. Клюшники) було: бочка солоної риби, бочка бринзи, два ящика масла, два ящика махорки, 500 кілограмів борошна і 200 літрів спирту. Намічалось створити ще декілька продовольчих баз в різних місцях М.-Висторопської та Гарбузівської сільради, але завдяки поганый конспірації й невдалому підбору людей, яким було доручено займатись організацією цих баз, продовольство баз було привласнено цими людьми і до загону не дійшло. На превеликий жаль, прізвища організаторів продовольчих баз і місцезнаходження їх Линник О.М. обіцяв повідомити Карпову К.Г. в день виходу загону в землянку. 9 жовтня загін пішов лісами на свою базу, а Линник О.М. в цей день на легковій автомашині прямував на схід Радянського Союзу, не повідомивши Карпову К.Г. про бази, чим саме залишив партизан без продовольства, одягу і взуття. Загін залишився з тими продуктами, що були на базі під х. Клюшники, а одягнені були в тому, що змогли взяти з дому. Деякі партизани були навіть у черевиках (Славуцький В., Скрипка О. та інші). В зв’язку з тим, що продуктів харчування було зовсім недостатньо, загін головним чином харчувався тим, що давали люди, які проживали у навколишніх селах.
В основному, весь загін розміщався в досить великій і гарно обладнаній землянці в 100 метрах від х. Клюшники Гарбузівської сільради. Деяка частина жила в хатах мешканців хутора, а штаб загону розташувався в самому хуторі Клюшники, в будинку Клюшника Гаврила Євдокимовича. В цьому хуторі було всього 9 дворів, в яких проживали віддані владі, гарні люди. За садибами дворів була землянка, партизани більшу частину часу проводили серед мешканців хутора та й харчувались у них. Сам хутір був у дуже густому лісі, на схилі гори, і всі хати були побудовані в один ряд. Місцевість дуже нагадували тайгу, тільки ліс тут був дрібний. В цьому невеликому хуторі не було ні електрики, ні радіо, до найближчого села було 4 кілометри. Місце дуже зручне для партизанської роботи.
В перші дні, коли на територію району вступили окупанти, загін проводив агітаційну роботу серед населення навколишніх сіл і підбирав з кращих і відданих людей необхідний актив на допомогу загону у подальшій його діяльності. Одночасно командування загону розкріпило партизан по навколишніх селах для вжиття заходів по роздачі колгоспникам зерна, яке було у колгоспних коморах і худоби та коней, щоб все це не потрапило ворогу. Одночасно загін займався розповсюдженням антифашистських листівок і відозв до населення виступати на боротьбу з фашистськими загарбниками.
У зв’язку з наступаючим святом (24-ми роковини Великої Жовтневої соціалістичної революції) загін зайнявся виготовленням лозунгів, плакатів, листівок і червоних прапорів, а в ніч на 7 листопада 1941 всі ці матеріали були розповсюджені в м. Лебедині і селах району. 7 листопада 1941 в х. Клюшники Гарбузівської сільради відбулися урочисті збори загону, на яких були присутні 20 чоловік активу з навколишніх сіл.
Поруч з цим, загін влаштовував засідки біля грейдерованих шляхів і мінував (міни були доставлені з бази Боровеньківського партизанського загону) окремі дільниці, де проходили німецькі автомашини і обози, а також пошкоджував телеграфно-телефонний зв’язок. 7 листопада 1941 (вночі), по завданню командування, партизаном Невальоним Г.П. було організовано вивішування червоного прапора на каланчі в м. Лебедині. Подібні червоні прапори були вивішені в селах Ситники, М.-Вистороп, В.-Вистороп, Гарбузівка й в інших селах.
9 листопада 1941, на зборах всіх бійців загону було визначено кожному обов’язки та обрано керівний склад загону. Командиром загону було обрано Карпова Кіндрата Григоровича, заступником командира загону – Романова Павла Семеновича, комісаром загону Камая Михайла Омеляновича, начальником матеріально-технічного постачання Кравченка Григорія Прокоповича, пропагандистом загону Устименка Андрія Васильовича, він же політінформатор, складав листівки і відозви до населення, й організатор та керівник художньої самодіяльності загону, мінер і радист загону Юр’єв Петро Іванович, кулеметник Пивоваров Петро Полікарпович. Голосування було відкритим.
На другий день після зборів Кравченко Г.П. з групою бійців відправився в навколишні села для заготівлі продуктів харчування. Завдяки його вмілий організаторській роботі загін нормально харчувався і був створений деякий запас продуктів. Організовано було регулярне випікання хліба. Придбали у населення дещо з одягу і взуття, організовано було прання білизни та миття бійців в примітивній лазні. Юр’єв П.І. виконував обов’язки перукаря, хоча він зроду і не був ним. Голилися кожний сам. Взагалі в цей час бійці загону жили непогано.
21 листопада 1941 на партійних зборах загону було обрано секретарем парторганізації загону Антонова Олександра Івановича.
22 листопада 1941 командування загону направило бійців Невальоного Г.П. і Тепляка С.С. в Лебедин до командира партизанського загону №2 Безкоровайного Трифона Павловича з пропозицією вступити йому в загін Карпова К.Г., у зв’язку з тим, що Безкоровайному Т.П. небезпечно легально проживати в м. Лебедині. Безкоровайний Т.П. на це відповів їм, що він проти німців не воює, нічого поганого для них не зробив, а тому і німці нічого поганого не зроблять для нього; в загін Карпова К.Г. він не піде, а буде проживати вдома. Невальоний Г.П. і Теплюк С. повернулися в загін й передали все, що їм казав Безкоровайний Т.П. Як вже повідомлялося, 2 грудня 1941 Безкоровайного Т.П. німці розстріляли, як заручника.
7 грудня 1941 син мешканця х. Клюшники Гарбузівської сільради Клюшника Гаврила Євдокимовича – Клюшник Володимир Гаврилович, 1926 року народження, який в цьому році закінчив М.-Висторопську семирічну школу і мріяв навчатись у М.-Висторопському сільськогосподарському технікумі, прийшов до батька і повідомив, що писар старости села послав його попередити партизанський загін про те, що завтра, цебто 8 грудня зранку, німці будуть їхати в с. Стеблянки забирати у селян хліб і скотину для харчування німецької армії. Писар старости села випадково почув про те, що німці збираються зробити заїзд в село Стеблянки, і вирішив повідомити про це партизан через надійну людину – Володю Клюшника, який вміє берегти таємницю. Партизани порадившись вирішили засісти на шляху між М.-Висторопом і Стеблянками і дати бій німецькому загону.
Ранком поснідавши, вони пройшли кілометрів два із загоном від землянки, і обрали місце засідки на канаві лісу проти невеликої долинки. Від місця засідки до шляху було метрів 60-65. В цьому місці ліс оточувала канава, що густо заросла бур’яном, який гарно маскував людей. Партизани спокійно визначили місце кожного під час майбутнього бою. Одного партизана послали на високу сосну спостерігати за рухом на шляху, а самі обговорювали деталі нападу. О 10-й годині 30 хвилин розвідник з сосни повідомляє, що щось їде по шляху з М.-Висторопа, а через декілька хвилин він знову каже, що і підводи їдуть і пішки люди ідуть і коли вже ця процесія була півкілометра від місця засідки він зліз з сосни і партизани зайняли кожен своє місце, кинули палити цигарки і приготувались до бою. Коли вже група наблизилась приблизно на 150 метрів добре можна було розібрати, що по шляху рухається одна підвода, а навколо неї йшли 10-12 чоловік – декілька німців, які живо розмовляли і поліцаї. На підводі сидів лише один поліцай. Партизани так замаскувались по канаві, що з боку шляху їх не було видно. Німці не чекали нападу бо йшли спокійно, щось розмовляли і розмахували дуже руками. Зброя їх не була приготована до бою і висіла за плечима. Коли німці були на найменшій відстані від партизан Кіндрат Карпов подав команду – «Вогонь», пролунав залп пострілів з гвинтівок і тріскотня кулемета. Всі ті, що були на шляху незграбно попадали на землю, лежав вбитим і кінь. Лише два чи три чоловіка пригинаючись побігли вбік долиною в ярок і доки партизани схаменулись і намірились стріляти по тих, що бігли, вони зникли з полю зору. Через декілька хвилин перелізли через канаву і пішли подивившись на наслідки своєї стрілянини. 4 німецьких солдата і 3 поліцая були вбити, а комендант с. М.-Висторопа нагороджений орденом «Залізного Хреста», майор був важно поранений. Лежачи на землі він щось казав, але що саме ніхто не розібрав. З його погляду і руху руками здогадувались, що він просив не добивати його, що в нього є двоє дітей (показував два пальці). Романов П.С. сказав німцеві, що ми не просили його наводити у нас порядок. Йому землі було треба, мало йому дома. Ну, що ж ми можемо землі йому дати. При цих словах він витяг с кобури наган і вистрелив у голову офіцера. Після цього забрали у вбитих зброю, патрони, документи, особисті речі, фото, у офіцера нагороди в тому числі і орден «Залізного Хреста» і пішли геть до своєї землянки. Тут загін обговорив становище, яке склалося внаслідок сутички з окупантами і вирішив негайно ж перебазуватись в інше місце. Надвечір попрощавшись з жителями х. Клюшники, партизани вирушили в напрямок с. М.-Бобрик.
9 грудня 1941 о 10 годині ранку великий загін німців (понад 100 чоловік) автомашинами прибув на х. Клюшники. Більшість населення, побачивши німців, покидали все зникли в густому лісі, в тому числі і Клюшник Гаврило Євдокимович. Німці оточивши хутір щільним кільцем, почали повальний обшук в усіх дворах. В другому дворі, під стіжком сіна, знайшли 27 мін. Заарештували й господарку будинку Клюшник Оксану Никифорівну (дружину Клюшника Гаврила Євдокимовича), її сина 15-річного Володю Клюшника, її брата – Васильченка Григорія Никифоровича та її родичку – Клюшник Ганну Яківну. Через дві години (приблизно) заарештованих відвели метрів за 100 від хутора і розстріляли, а хутір підпалили. Коли всі будівлі згоріли дощенту німці сіли на автомашини і поїхали в напрямку с М.-Вистороп.
На другий день після розстрілу Клюшник Льоня, якому тоді було всього 12 років, лісами пробрався на пожарище і знайшов місце розстрілу, де лежали побиті. Бідний хлопець лив гірки сльози за матір’ю, братом Володею, тіткою і рідним дядьком. Крім сліз, він помітив, а можливо йому тільки привиділось, що нібито дядько поворушив пальцями. Він став пильніше приглядатись до дядька і побачив, що груди у дядька то піднімаються то опускаються – значить він дихає. Він був живий, хоча й дуже поранений. Льоня став на коліна і схилився над пораненим. Дядько поворушив губами намагаючись щось сказати, але в нього не вистачило сил промовити, тільки поплямкав. Льоні здалося, що дядько хотів сказати, щоб він йому допоміг. Льоня швидко метнувся лісами до найближчого хутора, дістав там санчата, приїхав на Клюшники, насилу стіг дядька на ґринджоли і, напружуючись, повіз його до родичів в М.-Вистороп, де і сам гадав перебути лиху годину. Тільки в’їхав Льоня у село, як зустрів німців, які примусили везти дядька за ними, і так вони доїхали до могили, де було вже більше десятка розстріляних чоловіків і жінок навколишніх сіл. В цю могилу і вкинули ще живого дядька поліцаї і швидко закидали яму землею.
Після того, як німецькі окупанти вдовольнившись розстрілом декількох десятків безвинних людей з навколишніх сіл, Клюшник Гаврило Євдокимович забрав трупи дружини і сина, привіз їх в с. Ситники, де і поховав їх на кладовищі в одній могилі, а навпроти могили, метрів 50–55 збудував собі хату, де живе і зараз (1969).
Зараз (1969) хутора Клюшники не існує. Там де був хутір вся місцевість густо заросла чагарником і тільки невеликі бугорки землі з шматками цегли свідчать про те, що тут колись були хати. Люди, що залишились після цієї розправи переселились в інші навколишні села, головним чином в с. Ситники.
9 травня 1962 в с. Ситники Гарбузівської сільради відбувся траурний мітинг з приводу відкриття пам’ятника на могилі юного патріота Володі Клюшника, розстріляного 9 грудня 1941. Пам’ятник збудовано за ініціативою підполковника запасу Дудченка К.М. на кошти М.-Висторопського сільськогосподарського технікуму та колгоспу «Радянське село» Гарбузівської сільради. На мітинг прибуло багато людей з навколишніх сіл м. Лебедина, партизани, учасники руху опору під час війни, учні шкіл, студенти М.-Висторопського сільськогосподарського технікуму ім. Рибалка, колгоспів «Радянське село» Гарбузівської сільради і М.-Висторопської сільради. Траурний мітинг відкрив голова Гарбузівської сільради Качура Г.С. З промовами на мітингу виступили: голова правління колгоспу «Радянське село» Гарбузівської сільради Бурлюк О.О., підполковник запасу Дудченко К.М., комсомолка Тучанської восьмирічної школи Людмила Стеблянко, піонер Лебединського дитячого будинку №1 Надія Заруба, колишній вчитель Володі Клюшника – Повстань Олександр Митрофанович, партизани загону Карпова К.Г. – Кравченко Григорій Прокопович і Юр’єв Петро Іванович. Після закінчення мітингу оркестр військової частини виконав траурний марш, а взвод солдат дав трикратний салют. До підніжжя пам’ятника було покладено численні вінки і букети квітів від організацій і шкіл району.
17 травня 1964 (неділя) відбулося відкриття монументу на місці розстрілу Володі Клюшника та інших громадян бувшого хутора Клюшники. На мітинг прибули партизани загону Карпова К.Г. – Кравченко Г.П., Юр’єв П.І., Невальоний Г.П., представник Сумського облвійськкомату генерал-майор у відставці Давидов, керівники колгоспів, організацій і шкіл, колгоспники навколишніх сіл, учні шкіл, студенти М.-Висторопського сільськогосподарського технікуму, учасники руху опору під час війни. Всього було близько двох тисяч чоловік. На мітингу виступало з промовами 12 чоловік. Після закінчення мітингу до підніжжя пам’ятника було покладено численні вінки і букети квітів від організацій і шкіл. Пам’ятник збудовано за ініціативою підполковника запасу Дудченка К.М. на кошти М.-Висторопського сільськогосподарського технікуму. Після закінчення мітингу більшість учасників відвідали могилу В. Клюшника в с. Ситники.
28 червня (неділя) 1970, на місці першого бою партизанів загону Карпова К.Г. з гітлерівцями на шляху між селами Стеблянки і М.-Вистороп відкрито пам’ятник з ініціативи мешканців с. Гарбузівки та колгоспників артілі «Радянське Село». На мітинг з нагоди відкриття пам’ятника прибули мешканці навколишніх сіл Гарбузівської та М.-Висторопської сільрад – матері і дружини загиблих і живих героїв, їх внуки і правнуки, колишні партизани, ветерани, пенсіонери. Серед них учасники того пам’ятного бою Невальоний Іван Пархомович і Юр’єв Петро Іванович. Промову на мітингу виголосив інструктор райкому партії Тихенький І.С., зі спогадами виступили Невальоний І.П., Юр’єв П.І., Герой Радянського Союзу Калениченко Г.М., підполковник запасу Дудченко К.М. Від піонерів і комсомольців відповідь-клятву проголосили комсомолки Папуця Тамара та Різник Ніна. На пам’ятнику є такий напис: «Ніхто не забутий і ніщо не забуто. Нащадки, пам’ятайте! Тут 9 грудня 1941 Лебединський партизанський загін К.Г. Карпова дав перший бій і розгромив фашистську банду. Слава партизан безсмертна! Радянський народ вічно пам’ятатиме їх подвиги. Від вдячних лебединців».
Всі місця, пов’язані з життям і першими діями партизан загону Карпова К.Г., відзначені пам’ятниками і монументами, виготовлені за ініціативою підполковника запасу Дудченка К.М., на кошти місцевих колгоспів «Радянське село» та Маловисторопського сільськогосподарського технікуму ім. Рибалка. Ці місця стали тепер пам’ятними для людей Лебединського району. Щороку на цих місцях бувають десятки екскурсій і походів. В дні свят до підніжжя пам’ятників покладаються вінки. За станом пам’ятників і порядком біля них слідкують піонери навколишніх шкіл.
На цьому можна було-б поставити крапку, але декому з тих, кому доведеться читати ці рядки бажано було б більше дізнатися про Володю Клюшника і тих хто загинув поруч з ним. Отже не завадить прочитати декілька рядків про них.
Володя Клюшник (Володимир Гаврилович) 21 грудня 1926 року народження. Народився і жив в х. Клюшники Гарбузівської сільради в родині колгоспника колгоспу «Радянське село». В 1941 закінчив М.-Висторопську восьмирічну школу і подав заяву про вступ до М.-Висторопського сільськогосподарського технікуму, але у зв’язку з війною навчатись в технікумі не вдалося. Коли партизани стали жити в землянці біля х. Клюшники Володя більшість часу проводив серед них. Вони навчили його знешкоджувати міни, які були покладені нашими відступаючими частинами на шляхах. Ці міни потім використовували партизани, а частину мін Володя складав дома про запас під сніжком сіна. Оці міни і знайшли німці під час обшуку. За це його й розстріляли. Останки Володі Клюшника поховані на кладовищі в с. Ситники. 2 серпня 1963 року Рада Міністрів УРСР прийняла постанову № 914 «Про присвоєння Мало-Висторопській восьмирічній школі Сумської області імені Володі Клюшника». В постанові говориться: «Враховуючи клопотання виконкому Сумської області, сільської ради депутатів трудящих, партійного комітету КП України Лебединського виробничого колгоспного управління та виконкому районної Ради депутатів трудящих про присвоєння Мало-Висторопській восьмирічний школі імені Володі Клюшника, колишнього учня цієї школи, який подавав активну допомогу партизанам під час війни і був розстріляний, Рада Міністрів УРСР постановляє: Присвоїти Мало-Висторопській восьмирічній школі Лебединського району Сумської області ім’я Володі Клюшника і надалі іменувати цю школу – Мало-Висторопська восьмирічна школа імені Володі Клюшника».
Указом Президії Верховної Ради УРСР від 22 грудня 1966 р. медаллю «За бойові заслуги» нагороджено Клюшника Володимира Гавриловича (посмертно).
Клюшник Гаврило Євдокимович (батько Володі Клюшника) до війни працював в колгоспі «Радянське село» Гарбузівської сільради. Після бою партизан з німецьким загоном 8 грудня 1941, Клюшник Г.Б. пішов вивести партизан з гарбузівських лісів, як провідник і коли він повернувся додому то знайшов сім’ю розстріляною, а замість хати одне попелище. Поховавши дружину (Оксану Никифорівну) і сина (Володю), він пішов в армію і воював до кінця війни. Після війни збудував собі хату в с. Ситники (напроти кладовища) де і проживає. Працює бригадиром садово-городньої бригади колгоспу «Радянське село».
Клюшник Олексій Гаврилович 1929 року народження (син Клюшника Гаврила Євдокимовича). Після війни закінчив Мало-Висторопську 8-річну школу. Служить в Радянській Армії на Далекому Сході. Майор (1969). Це він Льоня Клюшник, який намагався врятувати рідного дідька (брата матері) Васильченка Григорія Никифоровича, але не зміг.
Клюшник Оксана Никифорівна 1907 року народження (мати Володі і Льоні Клюшників), колгоспниця колгоспу «Радянське село» Гарбузівської сільради. Розстріляна німецькими окупантами 9 грудня 1941 за зв’язок з партизанами і за те, що в їх дворі під стіжком сіна знайшли захованими 27 мін. Похована в одній могилі з сином Володею Клюшником на кладовищі с. Ситники Гарбузівської сільради.
Клюшник Ганна Яківна (тітка Володі Клюшника). Колгоспниця колгоспу «Радянське село» Гарбузівської сільради. Розстріляна німецькими окупантами 9 грудня 1941 за зв’язок з партизанами.
Васильченко Григорій Никифорович (брат матері Володі Клюшника), 1921 року народження, по професії швець, мав фізичну ваду – був кривий на праву ногу, яка до того ще й не згиналася, через що і не мобілізований до лав армії. Розстріляний 9 грудня 1941 за зв’язок з партизанами. Це його 12-річний Льоня Клюшник хотів врятувати тяжкопораненого і віз сховати його в М.-Висторопі, але німці захопили дядька і вкинули ще живого в могилу. Останки його поховані в братській могилі М.-Висторопа.
Продовження далі….
