На фотосвітлині Стефана Таранушенка, зробленій в Лебедині у 1910 році – могила гетьманців, гірке нагадування жорстоких тортур над українськими козаками, наприкінці 1708 року.
Майже 250 років нагадувала Козацька могила (насипана за міським валом) про ті страшні часи. Тепер від могили – тільки слід: 1954 року її було зрито. Зникла Могила, та не зникла пам’ять про ті події, коли восени 1708 року Україна, з гетьманом Іваном Мазепою, зробила відчайдушну спробу вирватися з пазурів Москви. Тоді, цар Петро відповів тортурами і стратами. У вогні й крові потонула гетьманська столиця Батурин. Страти тривали в Глухові при обранні нового гетьмана і були продовжені в Лебедині, де Петро з 20 листопада до 26 грудня особисто керував військовими приготуваннями до бойових дій проти Івана Мазепи і його союзника – шведського короля. По Україні пильно виловлювали козаків, які не з’явилися у Глухів на обрання нового гетьмана і були запідозрені в однодумстві з Мазепою. Багато хто приповз у Лебедин з покаянням і доносами – їх чекали милості і нагороди. Інших, із незламною душею, відразу кидали на тортури.
Ось опис подій, взятий від слова до слова в архієпископа Кониського:
«Ця страта була звична для Меншикова ремесла: колесувати, на кіл саджати; а найлегша, що вважалася іграшковою, – вішати і голови рубати. Винуватість доводилася визнанням караних, і тому надійним засобом слугувало препохвальне тоді таїнство – тортури, догмат яких і понині відомий із російського прислів’я: «Кнут не ангел, души не вынет, а правду скажет»; і які проводилися зі всією акуратністю і за вказаннями Соборного уложения, тобто: ступенями і за чергою – батіжжям, кнутом і шиною – розжареним залізом, яким водили тихо і повільно по тілах людських, і які від того кипіли, зварювалися і здималися. Хто витримав одне випробування, одержував друге; а хто всіх їх не витримував, із впевненістю вважався винним і ведений був на страту. Постраждало таким чином, що не витримали катувань, до дев’ятисот чоловік; число це, можливо, збільшене; але судячи з кладовища, відлученого від християнського і відомого під назвою Гетьманців, можна зробити висновок, що зарито їх тут дуже не мало. І якщо серед людей той славен величністю душі, хто зневажає жахи і небезпеки, то вже нема для тих і титулів, які були знаряддям і жертвами лебединських звірячих лютостей».
Закатованих не ховали на кладовищі, а вивозили за місто на пустир. Так опинилося там близько 900 тіл.
Про подію розповідає лебединський історик і краєзнавець Борис Ткаченко: «На східній околиці Лебедина, на значній відстані від центру міста, а саме, близько двох верст, знаходиться велика могила, що має близько 3-х сажень над поверхнею землі, близько 10 сажень в окружності своєї підошви…». «Народные предания об этой могиле весьма грустны», – писав понад століття тому в одній із статей історик Дмитро Багалій.
Зараз це район вулиці Пограничної. Могилу насипали лебединці, щоб не згинула пам’ять про героїв. До революції на ній стояли огорожа і хрест. Житель Пограничної Олексій Даценко ще добре пам’ятає її, у спогадах старших людей про пов’язані з нею події проходило його дитинство. Частково її місце потрапило під сьогоднішні садиби (біля Мироносницького кладовища, приблизно на тому місці, де зараз знаходяться будинки 89, 91, 93 на вулиці Пограничній). При будівництві то тут, то там люди натрапляли на людські кістки. Видно, що закатованих не ховали купно у могилі, а полишали де прийдеться.
Художній музей, за матеріалами:
- Ткаченко Б. «Лебедія: Історичні нариси в 2-х книгах». Книга 1.- Суми: видавництво «Слобожанщина», 2000.
- Петров Г. «Знову чути мазепині кроки». Г-та «Панорама Сумщини», 1992. – 17 грудня. – С.3.
- Знаменщикова В. «Пам’ятники Лебедина: Козацький Меморіал». Електронний ресурс – https://artmuseum.lebedyn.org/ [Точка доступу – https://artmuseum.lebedyn.org/2020/03/20/pam-yatnyky-lebedyna-kozatskyj-memorial/]
