Затишне містечко слобідської України – Лебедин… Колись тут вирувало життя. Зараз не те. Немає багатьох дерев’яних церков, що були його окрасою, ледь жевріють вогники культури у місті Лебедині. Один з них – у центрі – художній музей.
Розташовано його у невеликому одноповерховому будинку з низькою стелею, як у звичайній хаті, з маленьким садочком надворі, оточеним низеньким парканом. Чудова мистецька колекція зберігається під цим дахом. Є українська парсуна, живопис та графіка майстрів XIX ст. Є і справжні шедеври, як наприклад, «Дівчинка у блакитному», що належить пензлю нашого земляка Федора Кричевського. Доповненням цього розкошу з картин, гравюр, творів декоративного мистецтва є художні меблі.
Майже всі твори старого мистецтва знаходяться у лебединському музеї завдяки зусиллям його першого директора Бориса Руднєва (1879 – 1944).
Народився Борис Руднєв у Харкові, родина його батьків мешкала по вулиці Мироносицькій, 2. Навчався у реальному училищі, де основна увага у викладанні приділялася точним наукам. Потім вступив до Харківського технологічного інституту. Курс в інституті був п’ятирічний, а екзаменаційні комісії присвоювали тим, хто закінчив інститут, звання інженера-технолога. Його, мабуть би, і чекала служба у цій галузі, якби не захоплення мистецтвом.
Початок цього захоплення поклало відвідування художньої студії «Голуба лілія», яку відкрив його давній приятель – Євген Агафонов після закінчення Академії мистецтв, де він навчався у самого Іллі Рєпіна. Студія приваблювала не тільки художників, але й молодих поетів, мистецтвознавців. Випускали тут мистецький альманах. Один примірник за 1911 р. зберігається у Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України. Крім фотографій з робіт Є. Агафонова, тут вміщено і гравюри, кілька з них належали різцю молодого мистецтвознавця Дмитра Гордєєва.
Євген Агафонов та Борис Руднєв
Ймовірно, що саме в студії заприятелювали вони з Руднєвим. Атмосфера студії нагадувала подібні зібрання мистецької богеми на початку ХХ ст. Тут читали вірші, прозу. Уривок вміщеного в альманасі вірша дає змогу уявити атмосферу тих зібрань:
«Опустел забытый дом.
Нежно астры доцветают,
И печально над прудом,
Ивы скорбные свисают.
И в темнеющей глуши
У разрушенного грота,
Средь немеющей тиши
Словно тихо плачет кто – то».
Один з відвідувачів студії, Павло Федорович Оболенський, у листі до завідуючого Лебединським художнім музеєм Дмитра Яковича Ледньова писав 25 квітня 1969 р.: «Борис Кузьмич часто приходил в студию, почти каждый сеанс рисования. Он обычно сидел на диване, играл на гитаре и принимал участие в общих разговорах студийцев. Интересовался искусством и, в частности, работами Е. Агафонова, с которым был очень дружен… Борис Кузьмич был очень приветливым, скромным и симпатичным человеком. Я, как и все остальные студийцы, относился к нему с большой симпатией и уважением». Об’єктивним доповненням до цих спогадів має бути те, що все – таки Б. Руднєв займався малюванням у студії, або брав приватні уроки у свого приятеля, він писав картини і навчав свою доньку вже у Лебедині малювання.
Товариш Руднєва – Євген Агафонов, засновник студії “Голуба лілія”
Окрім цього, з 1910 по травень 1918 року Б. Руднєв був асистентом-фотографом в університетському музеї красних мистецтв і старожитностей. Початок музею покладено засновником університету – Василем Назаровичем Каразіним, а розквіту свого він досяг наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. Завідувачами музею були такі видатні вчені, як мовознавець Олександр Потебня, історики літератури Олександр Кирпичніков, Микола Сумцов, мистецтвознавець Єгор Рєдін. У колекції музею були рідкісні твори чужоземного та вітчизняного мистецтва: малярства, графіки, скульптури. Все це безумовно формувало естетичні та художні смаки Б. Руднєва.
Борис Руднєв в музеї Красних мистецтв та старожитностей Харківського університету, 1910-і роки
Якраз у цей час набуває розквіту в Харківському університеті і мистецтвознавча наука. Теорію та історію мистецтва читав професор Федір Шміт (1877 – 1937), вчений, чиє ім’я знали в мистецькому світі. Його лекції, цікаві за змістом і блискучі за формою викладу, майже всі закінчувалися оваціями та даруванням квітів. Ф. Шміт заохотив до занять мистецтвознавством Дмитра Гордєєва, а також – Стефана Таранушенка (1889 – 1978) – уродженця Лебедина, які потім стали визначними вченими. Крім суто теоретичних занять, мистецтвознавці виїжджали у експедиції, збирали експонати для університетського музею, проводили експертизу на місцях. Так 25 вересня 1916 р. член-кореспондент Харківського єпархіального церковно-археологічного товариства Б. Руднєв, разом з дійсними членами цього товариства, професором Ф. Шмітом та мистецтвознавцем Д. Гордєєвим, виїжджав у село Рогань Харківського повіту для обстеження німецької ікони Богоматері. Неодноразово брав участь у експедиціях: так відбулося знайомство Б. Руднєва з Лебединщиною. Разом з Д. Гордєєвим він обстежував Миколаївську, Трьохсвятительську та Мироносицьку церкви в Лебедині, а також церкву у селі Михайлівка, неподалік від Лебедина. Деякі рухомі експонати після таких поїздок надходили до університетського музею.
Відразу ж після революції до садиб і маєтків виїжджали співробітники музею для того, щоб урятувати те, що можливо. Вже 1 березня 1918 р. на засіданні комісії Харківського історико-філологічного товариства охорони пам’яток стародавності та мистецтва було створено президію комісії охорони пам’яток, головою якої став Ф. Шміт. Працівники музею та комісії, маючи на руках мандат «на изъятие художественных ценностей из квартир бежавшей буржуазии» роз’їжджали по маєтках. Збираючи цінні експонати. У звіті музею красних мистецтв за 1918 р. С. Таранушенко відмічав, що від Б. Руднєва та професора М. Сумцова «прийняті на схоронність колекції старовинної зброї». Крім оригінальних творів, до музею надходили копії та фотографії і негативи. Так, від Б. Руднєва була придбана колекція фотографій середньо-азійських килимів, вишивок, тканин. Але невдовзі музей при Харківському університеті було пограбовано, і у вирі громадянської війни зникло багато цінних та унікальних пам’яток мистецтва, частина ж їх увійшла до складу Харківського художнього музею.
Борис Руднєв в музеї Красних мистецтв та старожитностей Харківського університету, 1910-і роки
У Харкові почався голод. В цей момент сестра Б.Руднєва, що мешкала у Лебедині, запросила до себе брата. Так, влітку 1918 р. подружжя Руднєвих опинилося в Лебедині. Тут справді був відносний добробут, на базарі можна було купити хліб та інші продовольчі товари, щось можна було виміняти, але взагалі ситуація погіршувалася з кожним днем. Грабувалися садиби, розтягувалися цінні речі, нищився антикваріат. Чи могла людина, що виховувалася на добрі, повазі до праці та любові до пам’яток мистецтва, спокійно спостерігати це? Звичайно, ні. І разом з Юрієм Івановичем Базавлуком, людиною також освіченою, він невдовзі очолив у Лебедині повітовий ревком, – почали рятувати все, що можливо. Найбільше ж вдалося врятувати у садибі Капністів у Михайлівці.
Навесні 1914 р. Георгій Крескентійович Лукомський (1884 – 1952), історик мистецтва та великий знавець архітектури мистецтва та великий знавець архітектури провінції, зробив подорож по Харківській губернії, завітав він і у Михайлівку. Ось що він писав у журналі «Столица и усадьба»: «Полно неожиданностей бывает приближение к неведомой, впервые посещаемой, усадьбе. Вызывает восторг вдали белеющая колоннада. Опытный глаз различает сразу хорошие пропорции и от предстоящего художественного наслаждения волнуется сердце». І далі: « …Михайловка едва ли не одна из наиболее красивых и типичных усадеб всей Украины».
З садиби Капністів вдалося вивезти чимало першокласних мистецьких творів, що становлять зараз красу і гордість Лебединського художнього музею. І зроблено це було вчасно, бо пізньої осені двоповерховий палац згорів. Звернемося знову до опису Г. Лукомського садиби графа Олексія Васильовича Капніста: «В зале, обставленном прекрасною белою и золотой мебелью (столики, скамейки, банкетки, стулья все – из двора в Хотени, бывшего графа Строганова)… Галерея портретов гетманов и предков Капнистов – Иваненков, Полуботков, Коробовских. Из портретов особенно важны и интересны: портрет Павла Полуботка и его жены; последний портрет изображает женщину в национальном уборе; портреты гетмана Апостола, Иваненка (портрет раб. Молинари), кн. Долгорукого, княгини Долгорукой, рожденной Коробовской, по первому браку, Иваненко, Миклашевской (дочери Полуботка) и мужа ее. Портреты невелики по размеру, в хороших, хотя позднейших, рамах. Неплохи вазы, канделябры Николаевской епохи и картина «Св. Себастиан». Печи кафельные, гладкие, с прелесной обводной рамочкой в стиле Louis XVI. В столовой, рядом с залом, хорошая люстра допетровского времени. Далее гостиная, в которой вся мебель из Яготина. Поразительно уютны большие, немного забавной формы кресла. Здесь отметить можно канделябры черной бронзы, вазы фарфоровые, Николаевского завода, «головки» Греза, отличный портрет Buonvicino, Moretti di Breschia.
Портрет князя Рєпніна-Волконського із маєтку Капніста
В другой гостиной (портретной), в библиотеке, в кабинете рядом с нею много чудесных и даже редчайших образцов мебели начала ХІХ столетия – красного дерева, карельской березы: банкетки со стрелами в стенках, письменный стол, диван с чудной инкрустацией, marguetrie, шкафчик Empire. Здесь портреты раб. Боровиковского, Молинари, Левицкого. Хорош портрет князя Репнина (генерал – губернатора), написанный в 1820 году. Прекрасные часы (с лирой) из Хотенского дворца. Еще нужно отметить в доме графа Капниста чудесные ковры – украинские, старинные. Венки роз, лиры, букеты цветов на черном и белом фонах, гирлянды виноградных веток усыпают эти ковры».
Трьома поколіннями господарів було зібрано чималу картинну галерею, яку тільки побіжно описує Лукомський, куди входили твори італійської та фламандської шкіл XVII – XVIII століть, а також і твори вітчизняних мистців. Деякі портрети з капністівської колекції брав Сергій Павлович Дягілєв (1872 – 1929) для виставки історичного портрета, що відбулася у Петербурзі у 1905 р. Чимало мистецьких та історичних творів з цієї колекції було показано у 1902 р. на виставці ХІІ археологічного з’їзду в Харкові та у 1916 р. на Першій виставці української старовини у Лебедині. Крім того, були мистецькі колекції і в садибі Анненкових у селі Бобровому, у Олексія Андрійовича Красовського у Куличках, та у Юлії Миколаївни Бразоль – Леонтьєвої у Рябушках. Дещо з тих колекцій опинилося згодом у музеї. Про долю одного з експонатів, історію його перебування, цікаво переповідає С. Таранушенко у передмові своєї розвідки про «Полуботчишину сорочку»: «Сам оригінал сорочки після виставки ХІІ археологічного з’їзду повернувся до власниці у панський дім у с. Михайлівку. Того ж 1918 р. панський дім у Михайлівці з усіма зібраними в ньому добірними й дуже цінними колекціями пам’яток мистецтва пішов димом. Дещо – в тому числі «Полуботчишиною сорочкою» хтось зацікавився і дістав її в одного з мешканців села Михайлівки; далі вона попадає до рук С.А. Лубка. Ним, у січні чи лютому 1919 р. вона була доставлена разом з старовинним українським килимом панського типу в Лебедин до щойно організованого музею. Тут сорочка була виставлена в кімнаті килимів (пришита до одного з них) і пробула до кінця червня 1919 р., коли під час розгрому музею зникла невідомо куди. На щастя, сорочка завчасу була зафотографована Б.К. Руднєвим.
На фото Руднєв гортає книгу
В одному з листів Б. Руднєв називає дату, коли він почав працювати в музеї. 20 листопада 1918 р. А через сім років харківський вчений О.Федоровський у листі до київського мистецтвознавця Федора Людвіговича Ернста, відзначав Лебединський музей як дуже цікавий. Поступово колекція систематизувалася, будувалася експозиція, потім його директор склав і путівника по музейній експозиції.
Руднєв не зачинявся в музейних стінах, йому завжди хотілося більше пізнати свій край. У 30-ті роки він організував невеликий актив, який вивчав історію Лебединщини, виступав з лекціями. Інтерес до мистецтва переплітався у нього з цікавістю до літератури, історії, архітектури. Дуже багато читав, писав потроху вірші, любив Тараса Шевченка і класичну музику. Читання було для нього звичайним станом. «Я його пам’ятаю тільки читаючим»,- згадує дочка, Алла Руднєва.
Борис Руднєв з дочкою – Аллою
У довоєнний час до Лебединського музею приїздили представники столичних музеїв, щоб забрати найцінніші експонати, та на шляху їх завжди ставав директор. Тим часом Лебединський музей потроху поповнювався. З’явилося кілька пейзажів Сергія Васильківського з Української картинної галереї Харкова, виставка творів якого відбулася у Лебедині у 1939 р. У цьому не останню, думається, роль відіграла мистецтвознавець Олена Олександрівна Нікольська – завідуюча відділом зарубіжного мистецтва Української картинної галереї. Б. Руднєв та О. Нікольська були знайомі ще до революції. Разом відвідували засідання Харківського історико-філологічного товариства, їздили в експедицію в Закавказзя, слухали лекції з історії та теорії мистецтва у Ф. Шміта. Напередодні війни вона приїжджала до Лебедина у музейних справах.
Під час експедиції до Закавказзя: зліва Олена Нікольська та Борис Руднєв, фото до 1916 року
Знайдені в архіві листи проливають світло на атмосферу тих часів, висвітлюючи позицію Б.Руднєва. Ось лист, відправлений Б.Руднєвим з Лебедина 10 січня 1930 р. до Дмитра Петровича Гордєєва.: «Ты спрашиваешь – как я живу – я не только тебе, но и себе не могу дать на это точный определенный ответ. Живу какою-то странною ненатуральною жизнью. Выполняя какие-то «темпы». Начал службу в музее и к ней пристегнули сначала занятия в профшколе, которую переименовали в техникум, да еще на мою голову свалились тракторные курсы, где я преподаю после техникума с 3-х до 6 вечера. И занятия в техникуме и на тракторны-х курсах – все это сплошная фикция – пародия на учение. Да это тебе вероятно неинтересно – возможно, что-либо подобное есть и в Харькове. Сейчас много не успею написать о своей личной жизни, о самом себе – я, конечно, превратился в старика. Меня уже нисколько не коробит если ко мне обращаются – «дедушка!» Но как это ни странно, но у меня есть какое-то ощущение, что я должен начать какую-то новую настоящую жизнь. Люблю по-прежнему мечтать о том, чего не было и никогда не будет. Большое мое утешение при моих мрачных мыслях доставляет моя дочка, зовут ее Алла. Еще должен прибавить, если бы не моя жена, то я пропал бы давно. Если будет у тебя желание, то летом приезжай к нам – будешь пить молоко и будет ветчина. Дадим тебе отдельную комнату». Не менш цікавий і лист Д. Гордєєва до Б. Руднєва з якого видно бажання Д.Гордєєва зав’язати листування з колишнім приятелем.
Та листування між ними не стало постійним. Через три роки професор Д.Гордєєв разом з іншими мистецтвознавцями, співробітниками музеїв та Харківської секції київської кафедри мистецтвознавства С. Таранушенком, О. Нікольською, Т.Івановською, К. Берладіною був репресований. Хоч через деякий час їх всіх випустили, мистецтвознавство в Харкові так і не змогло піднятися на той рівень, якого воно стараннями багатьох вчених сягнуло.
Перед самою війною музей у Лебедині отримав нову адресу: колись цей будинок належав лікарю Зільбернику. Тут його і застала війна. Найбільші випробування випали в час війни. Довго не було ніяких вказівок щодо евакуації ні з Києва, ні з Сум. Перед приходом німців підривалися монументальні споруди у Лебедині: казначейство, млин (другий за величиною у Росії!) Гинули витвори людських рук, архітектурні пам’ятки. Була у місцевої лебединської влади думка знищити музей, якщо його не вдасться евакуювати, але на шляху цього страшного задуму знову став Руднєв. Найцінніші твори він заховав на горищі, дещо закопав у садку, а на їх місце у експозицію помістив другорядні речі. Та все-таки чимала кількість високохудожніх робіт залишилося на очах. Висіли на стінах полотна Л.Лагоріо, В. Максимова, С. Васильківського, С. Свєтославського… І от, щоб врятувати музей від розграбування. Борис Руднєв відкриває його. Ось як пояснював він згодом у доповідній записці мотиви своїх дій: «З встановленням німецької влади у місті виникло питання – відчиняти музей чи залишити його зачиненим. Вважаючи, що з зачиненого музею, який не контролюється громадськістю, тобто відвідувачами. Легше буде проводити вилучення, я вирішив відкрити його…»
Борис Руднєв в музеї, фото – 1941 року
Спочатку німці приходили, дивилися, дивувалися, але нічого не брали. Потім у казіно взяли під розписку дев’ять картин місцевої художниці Ю.Бразоль-Леонтьєвої, фарфорову вазочку – попільничку, дві книги німецькою мовою та 18 номерів німецького журналу. Впали їм в око і унікальні меблі з карельської берези, хотіли забрати – пощастило, бо викликали у Німеччину якраз того, хто цього домагався. Та німці все одно створили комісію по вилученню художніх цінностей з музею, і тільки визволення Лебедина завадило здійснити їх наміри щодо вивезення колекції до Німеччини.
Під час окупації Б.Руднєв вів щоденник, у якому ретельно занотовував усе. Що відбувалося. Невеличкі уривки з нього дадуть уявлення про ті тяжкі часи. Перший запис зроблений 7 вересня 1941 р. «20.03.43. Сегодняшнею ночью говорят летали наши самолеты. Отнесу Повзнеру (німець, мабуть, завідуючий казіно – С.П.) свои собственные две картины и две литографии, чтобы не давать музейных.
Євген Агафонов “Портрет Бориса Руднєва”, 1904 рік
04.04.43 г. Днем в Музей заходили вымогатели картин – пока отбиваюсь репродукциями, лично мне принадлежащими, чтобы не давать музейных вещей. 6 штук отдал переводчице для немцев и три взял Д. Заходил и архитектор из Мюнхена со своим товарищем посмотреть японскую картину, которую принес на продажу переплетчик Калюжный.
24.04.43 г. Сегодня страстная суббота. Вспоминается прежнее, дореволюционное время. Все прошедшее, дореволюционное настолько иное, что порою думаешь, что все это было во сне. Лина (дружина Б. Руднєва – С.П.) с утра захлопотала готовит вместо пасок пирожки, хорошо еще, что из белой муки (конечно, приблизительно). Прежние Пасхи глядят на меня с картины моего незабвенного друга детства. Где-то он сейчас, в далекой чужой стране, вдали от родины?
03.06.43 г. Сегодня меня поразил слух о том, что немцы могут забрать из Музея несколько лучших вещей. Принял меры для спасения наилучшего. У меня дома спрятаны Ван-Гойен, Савицкий, Уврье, Райт, Молинари и Шарлеман. Я снял с экспозиции: 5 этюдов Васильковского и один этюд Серова. Переменю несколько портретов (Боровиковского и Тропинина) и уберу кое-что из русского фарфора.
05.06.43. Орудийные выстрелы почти прекратились. Изредка пролетают какие-то самолеты на средней высоте. Немцы на пьедестале, где стоял Ленин, установили большой черный мальтийский крест. Забрал с экспозиции самый лучший русский фарфор и немного немецкого. Жаль, что нельзя убрать «Солдатку» Максимова – очень уже она примелькалась немцам. Сказать, чтобы это был unicum нельзя. Я согласен принести ее в жертву только спасти остальное.
11.07.43. Три дня назад, утром, подходя к Музею увидел на входных дверях какую-то доску с надписью на немецком языке. Подойдя с замиранием сердца прочитал: Dieses Museum steht dem Schutz der Ostkommandatur (Цей музей знаходиться під охороною східної комендатури). Немец, прибивав ший доску, сказал, что это для сохранения музея. Ну что же! Пусть будет так, могло быть хуже.
30.04.44 г. Я заболел с 21.04. В Музей не хожу. Лежу по большей части в постели. Принял твердрое решение – если поправлюсь, то оставлю Музей. Сдам его кому-нибудь. Состою я завед. Музеем с 19 года – 26-й год. Мне кажется, что я не поправлюсь и конец мой не за горами. Бесконечно мучительно, что семья моя останется необеспеченной. Начнутся притеснения с квартирой и прочее.
Після звільнення Лебедина Руднєву довелося писати пояснення, чому музей працював у роки війни, півроку не видавали заробітну платню працівникам музею. У листі до начальника Сумського облвідділу мистецтв І. Петренка, Б. Руднєв писав: «В своем докладе Вам – «Лебединский музей в тяжелые дни немецкой оккупации», я очень многое опустил, что пришлось переживать. Ведь неподалеку от Музея, на этой же площади была розгромлена районная библиотека, а через один дом от нас уничтожен богатейший музей Фельдшерско-акушерской школы, переведенный из Сум. Оба учреждения погибли, потому что остались без присмотра. Чтобы я не дежурил в Музее, в конце октября, грабители под дом моей квартиры вечером положили пучок сена с двумя десятками винтовочных патронов, вылили бутылку бензина и подожгли. Можете представить, с каким чувством я пошел дежурить в Музей! А февраль – март 43 года, когда была 3-х недельная смена властей. А 18-ое августа 43 года, когда наши выбивали немцев из города и 6 снарядов разорвалось на площади перед Музеем. Конечно, вылетела половина стекол. В это время мне пришлось составлять с окон на пол под стену фарфор и др. В результате всех этих переживаний я и нажил болезнь сердца, которая, вероятно, сделает меня инвалидом в 64 года».
Через чотири місяці після цього листа Б. Руднєв помер.
Євген Агафонов “Біля роялю”, 1904 рік
Ті, хто завітає до Лебединського художнього музею, напевне звернуть увагу на два портрети художника Євгена Агафонова, на яких той зобразив свого приятеля Бориса Руднєва (їх подарувала музеєві Алла Руднєва). На обох зображена людина з розумним обличчям, багатим внутрішнім світом, заглиблена у свої думи.
Сергій Побожій
«Україна. Наука і культура»
Випуск 26 -27. Київ 1993 р.
