Козацька слава Лебедина гірка і горда. То слава жорстоких знущань над українськими патріотами наприкінці 1708 року. То слава незламної вірності рідній землі.
Майже чверть тисячоліття нагадувала про ту славу Могила гетьманців, насипана за міським валом. Тепер від могили – тільки слід: 1954 року її зрито. Зникла Могила, не зникла пам’ять. Руйначі вкотре прорахувалися…
Лебедин, понад століття, аж до ліквідації на Слобожанщині в 1765 році полкового устрою, був сотенним містом Сумського полку. Традиції давнини живі досі. У великій пошані тут – Покрова Богородиці, яку споконвіку українські козаки вважали своєю захисницею і покровителькою. Подібно до таких полкових козацьких міст, як Суми, Харків, Охтирка, в Лебедині було зведено храм в честь Покрови. Сумські козаки вважали обов’язком відвідати його. Стоїть він у мальовничому місці над заплавою Вільшанки. Звичайно, понівечений, зі зламаними хрестами, з видертою підлогою. Добре, хоч не знищений, як у Сумах.
Настоятелем Покровського храму в середині минулого століття (ХІХ століття) був отець Максим – один з братів Залеських, до яких під час останньої подорожі на Україну заїздив Тарас Шевченко.
Восени 1708 року Україна з гетьманом Іваном Мазепою зробила відчайдушну спробу вирватися з пазурів підступної Москви. Цар Петро відповів тортурами і стратами. У вогні й крові потонула гетьманська столиця Батурин. Страти тривали в Глухові при обранні нового гетьмана і були продовжені в Лебедині, де Петро з 20 листопада до 26 грудня особисто керував військовими приготуваннями до бойових дій проти Івана Мазепи і його союзника – шведського короля. По Україні пильно виловлювали козаків, які не з’явилися у Глухів на обрання нового гетьмана і були запідозрені в однодумстві з Мазепою. Багато хто приповз у Лебедин з покаянням і доносами – їх чекали милості і нагороди. Інших, із незламною душею, відразу кидали на тортури.
Ось опис подій, взятий від слова до слова в архієпископа Кониського:
«Ця страта була звична для Меншикова ремесла: колесувати, на кіл саджати; а найлегша, що вважалася іграшковою, – вішати і голови рубати. Винуватість доводилася визнанням караних, і тому надійним засобом слугувало препохвальне тоді таїнство – тортури, догмат яких і понині відомий із російського прислів’я: «Кнут не ангел, души не вынет, а правду скажет»; і які проводилися зі всією акуратністю і за вказаннями Соборного уложения, тобто: ступенями і за чергою – батіжжям, кнутом і шиною – розжареним залізом, яким водили тихо і повільно по тілах людських, і які від того кипіли, зварювалися і здималися. Хто витримав одне випробування, одержував друге; а хто всіх їх не витримував, із впевненістю вважався винним і ведений був на страту. Постраждало таким чином, що не витримали катувань, до дев’ятисот чоловік; число це, можливо, збільшене; але судячи з кладовища, відлученого від християнського і відомого під назвою Гетьманців, можна зробити висновок, що зарито їх тут дуже не мало. І якщо серед людей той славен величністю душі, хто зневажає жахи і небезпеки, то вже нема для тих і титулів, які були знаряддям і жертвами лебединських звірячих лютостей».
Закатованих не ховали на кладовищі, а вивозили за місто на пустир. Так опинилося там близько 900 трупів.
Про подію розповідає лебединський історик і краєзнавець Борис Ткаченко: «На східній околиці Лебедина, на значній відстані від центру міста, а саме, близько двох верст, знаходиться велика могила, що має близько 3-х сажень над поверхнею землі, близько 10 сажень в окружності своєї підошви…». «Народные предания об этой могиле весьма грустны», – писав понад століття тому в одній із статей історик Дмитро Багалій. Зараз це район вулиці Пограничної. Могилу насипали лебединці, щоб не згинула пам’ять про героїв. До революції на ній стояли огорожа і хрест. Житель Пограничної Олексій Даценко ще добре пам’ятає її, у спогадах старших людей про пов’язані з нею події проходило його дитинство. Частково її місце потрапило під сьогоднішні садиби. При будівництві то тут, то там люди натрапляли на людські кістки. Видно, що закатованих не ховали купно у могилі, а полишали де прийдеться.
Історія подій 1708 років свідчить, що Лебедин славою загиблих козаків годен стати в один ряд із Берестечком, Крутами, Базаром. І стане таким. І стане Могила (гетьманців) загальним місцем поклоніння. І відвідуватимуть її призовники до лав Української Армії, всі кому дорога пам’ять козаччини. Початок цьому вже покладено…
Г. Петров
Г-та «Панорама Сумщини», 1992. – 17 грудня
