За майже сторічну свою історію Лебединський художній музей пережив різні періоди: оптимізм заснування і піднесення музею його розбудова чередувалися із періодами зневіри та втрати до музею інтересу. Та попри все, найтяжчим випробуванням для художнього музею став період окупації міста Лебедина (з жовтня 1941 по 19 серпня 1943 року).
В цей період засновник та перший директор музею Борис Руднєв вів щоденник, у якому ретельно занотовував все, що відбувалося в ті тяжкі часи. Він зазначав, що довго не було ніяких вказівок щодо евакуації музею, ні з Києва, ні з Сум. У зв’язку з цим у місцевої влади виникла, навіть, думка – спалити музей, якщо його не вдасться евакуювати. Але проти цього категорично виступив перший директор. Найцінніші експонати він заховав на горищі, дещо закопав у садку у дворі музею, а на їх місце помістив другорядні речі. Аби захистити мистецьку колекцію, він часто цілодобово чергував у художньому музеї.
Борис Кузьмич пішов на сміливий крок, який на його думку міг врятувати музей від розграбування – він його відчинив для відвідувачів. Ось як Руднєв пояснював мотиви своїх дій: «З встановленням німецької окупації у Лебедині виникло питання – відчиняти музей чи залишити його зачиненим. Вважаючи, що з зачиненого музею, який не контролюється громадськістю, тобто відвідувачами, легше буде проводити вилучення, я вирішив відкрити його…». Спочатку німці приходили у музей, дивилися, дивувалися, але нічого не брали…
Юлія Бразоль “Море”, 1911 (із колекції Лебединського художнього музею ім. Б.К. Руднєва)
Так тривало кілька місяців, поки у лютому-березні 1942 року перед Борисом Руднєвам не поставили питання про тимчасову передачу окремих мистецьких творів для німецької комендатури та прикрашання німецького казино в місті Лебедині.
Щодо комендатури, то вона знаходилася в приміщенні нинішнього Лебединського медичного училища ім. проф. М.І. Сітенка, а німецьке казино або як правильно – офіцерський клуб, знаходився в приміщенні нинішнього Лебединського РАЦСу на площі Волі, поруч з художнім музеєм.
Дуже часто, як відзначав у своєму щоденнику Руднєв, німецькі солдати та офіцери залишалися враженими після знайомства з художнім музеєм та творами наших першокласних майстрів. Багато з них відзначали, що навіть не припускали, що в провінції може бути такий чудовий музей.
Юлія Бразоль “Місячна ніч в Малій Азії”, 1910-ті рр. (із колекції Лебединського художнього музею ім. Б.К. Руднєва)
Достаменно залишається невідомим, хто обирав полотна, та 1 березня 1942 року був складений акт, відповідно до якого із колекції музею німецькій комендатурі були передані 7 творів Юлії Бразоль (1856-1919). Зокрема,
- «Алжир», (інв. № 187), поч. ХХ ст., полотно, олія, 64 х 48 см;
- «Чорне море», (інв. № 155), поч. ХХ ст., полотно, олія, 64 х 47 см;
- «Настурції», (інв. № 171), поч. ХХ ст., полотно, олія, 51 х 32 см;
- «Сливи», (інв. № 174), поч. ХХ ст., полотно, олія, 51 х 32 см;
- «Руїни», (інв. № 167), поч. ХХ ст., полотно, олія, 68 х 74 см;
- «В Китаї», (інв. № 218), поч. ХХ ст., полотно, олія, 29 х 24 см;
- «В Греції», (інв. № 296), поч. ХХ ст., полотно, олія, 45 х 30 см.
Акт підписаний директором музею Руднєвим та контролером Сосновським, також завірений печаткою музею.
14 березня 1942 року німецькою комендатурою підтверджено факт отримання із музею художніх творів (на німецькій мові). Довідка засвідчена печаткою комендатури (№766) та підписом відповідальної особи. Комендантом Лебедина в цей час був капітан Вольбек.
Невідомо чому, але Руднєв, який так детально занотовував події в місті Лебедині під час окупації, жодним словом не обмовився про факт передачі художніх творів німецькій комендатурі та в казино. В щоденнику також відсутні записи за 10 останніх днів лютого 1942 року, а також кілька днів на початку березня 1942 року. Причиною цього міг бути стан здоров’я.
01 березня 1942 року Руднєвим зроблений запис: «В прошлую пятницу, идя в типографию, поскользнулся, упал и повредил себе ногу. С сильной болью в ноге едва дошел до дома. Три раза просил подвезти меня, обгонявшие меня подводы, но никто не захотел мне помочь. Когда добрел домой, то нога (правая) так распухла в лодыжке, что с трудом снял ботинок. Сейчас лежу и, вероятно, надолго». (ред. – «минула п’ятниця» припадала на 27 лютого 1942 року).
Згодом із музею були вилучені ще 2 роботи Юлії Бразоль:
- «Алжир», (інв. № 129), 1914., полотно, олія, 113 х 71 см;
- «Гриби», (інв. № 180), поч. ХХ ст., полотно, олія, 61 х 40 см,
а також фарфорова вазочка-попільниця (інв. 598), сер ХІХ ст., висотою 18 см. До музею ці роботи не повернулися, доля їх залишається невідомою.
Юлія Бразоль “Білі лілії”, 1910-ті рр. (із колекції Лебединського художнього музею ім. Б.К. Руднєва)
В 1943 поці німці почали «накидати» оком і на унікальні меблі з карельської берези, хотіли їх також забрати – пощастило, викликали у Німеччину того, хто домагався цього.
Перечитуючи щоденник, можна уявити, чого були варті зусилля Бориса Руднєва по збереженню музею. Проте, після звільнення Лебедина Борису Кузьмичу довелося писати різні папери, пояснюючи, чому музей працював у роки війни. Довгий час не видавали заробітну платню працівникам музею, яку останні не отримували півроку(!). У листі до начальника Сумського облвідділу мистецтв І.Петренка, Руднєв писав: «В своїй доповідній Вам – «Лебединський музей в тяжкі дні німецької окупації», я дуже багато опустив, що прийшлося пережити. Адже неподалік від музею, на цій же площі, була розгромлена районна бібліотека, а через один будинок від нас знищений багатющий музей фельдшерсько-акушерської школи, переведений із Сум. Обидві установи загинули, бо залишились без догляду. Щоб я не чергував у музеї, наприкінці жовтня грабіжники під будинок моєї квартири увечері поклали жмуток сіна з двома десятками патронів, вилили пляшку бензину та підпалили. Можете уявити, з яким почуттям я пішов чергувати в музей! А лютий – березень 43 – го року, коли була тритижнева зміна влад. А 18 серпня 1943 року, коли наші вибивали німців з міста і 6 снарядів розірвались на площі перед музеєм! Звичайно, вилетіла половина скла. В цей час мені прийшлося зіставляти з вікон на підлогу під стіну фарфор та ін. В результаті всіх цих переживань я і нажив хворобу серця, яка, мабуть, зробить мене інвалідом в 64 роки». Через чотири місяці після цього листа, 11 грудня 1944 року, Борис Кузьмич помер – йому було 65.
Але зі смертю засновника і першого директора музею Бориса Руднєва вилучення із лебединської колекції не припинялися. Музей продовжував втрачати свої експонати, причому темпами, що значно перевищили втрати під час окупації міста Лебедина (втрати музею під час окупації – менше 1% від колекції). Але про все, по порядку…
Андрій Гєльмінтінов, директор ЛМХМ
