Мурований однобанний Успенський собор знаходиться у селі Межиріч Лебединського району, на терасі біля підніжжя плато високого правого берега річки Псел. Схили плато й тераса заросли листяним лісом, унаслідок чого собор значною мірою втратив композиційну роль містобудівної домінанти.
Будівництво мурованого храму розпочалося у 1759 році, на замовлення і коштом місцевого уродженця Луки Білоуса, архімандрита Києво-Печерської лаври, як соборний храм сотенного містечка Межиріч. Спроектований він за зразком Успенського собору в місті Охтирці (1728-38, не зберігся).
Завершений собор було освячено у 1775 році. Первісно був зведений головний кубічний однобанний об’єм. Він хрестовокупольний, тринавовий, дев’ятикамерний, чотиристовпний. Дещо пізніше до нього з заходу прибудували прямокутний у плані видовжений бабинець, що за шириною дорівнює середній наві. Від решти будівлі бабинець відділено осадочним швом.
У ХІХ ст. до бабинця з заходу прибудували масивну багатоярусну дзвіницю, а перед північними та південними дверима собору – відкриті двоколонні ґанки.
У 1928 Успенський собор почали руйнувати. Щоправда, руйнування не довели до кінця, але знищили дзвіницю, вінчання бані, закомари на фасадах, північну стіну бабинця й іконостас. Після другої світової війни зруйновані стіни були частково домуровані, на причілках рамен ризалітів та бабинця з’явилися трикутні фронтони, зашиті дошками. Собор поставлено на державний облік як пам’ятку архітектури й містобудування місцевого значення з охоронним №135-См.
В архітектурному плані, об’ємно-просторова структура храму характерна для групи монументальних будівель Слобожанщини сер. ХVIII ст.: до основного об’єму зі сходу прилягає півкругла вівтарна апсида, а з заходу – бабинець. Загальна композиція будівлі має хрещатий характер унаслідок того, що трансепту відповідають ризаліти на південному й північному фасадах. Кожен з них вінчався півциркульною закомарою, що закривала з фасаду циліндричне склепіння трансепта. У тимпані кожної закомари було кругле вікно-розетка. Усі компартименти були підведені під єдиний, енергійно профільований розкріпований карниз значного виносу. Так само енергійно був прорисований між’ярусний гурт. Наріжники підкреслені широкими пілястрами. Великі прямокутні вікна з лучковими перемичками розташовані в два яруси. Вони мають масивні наличники складного профілю, над ними – енергійно прорисовані лучкові сандрики.
Храм вінчав світловий восьмерик бані з високим наметовим завершенням вишуканого барокового обрису. Зараз восьмерик накрито невисоким восьмигранним наметовим дахом.
Фасадна пластика собору характерна для пізнього етапу розвитку стилю бароко. Найкраще збереглися архітектурні форми й декор на східному фасаді, гірше – на південному й північному: там утрачені не тільки закомари, а й частково – карниз, міжповерховий гурт, декор деяких вікон.
Західний фасад у теперішньому вигляді виник після 1928 року, коли зруйнували дзвіницю. Високий арковий отвір по центру фасаду раніше з’єднував об’єми бабинця та дзвіниці.
В інтер’єрі підкреслена центричність будівлі. Чотири хрещаті стовпи за допомогою злегка стрілчастих підпружних арок і плоских трикутних пандативів несуть світловий восьмерик, первісно увінчаний восьмилотковим купольним склепінням, а нині зашитий фанерою. Завдяки восьми вікнам підбанний простір добре освітлюється. Середня нава й трансепт мають однакову ширину й перекриті коробовими склепіннями, що утворюють просторовий хрест. Бічні нави мають таку ж висоту, як середня, але вдвічі вужчі. Їх наріжні компартименти перекриті хрестовими склепіннями. Апсида має конхове склепіння з центральною розпалубкою. Бабинець перекрито стелею по дерев’яних балках. У ньому є великі хори на дерев’яних балках. Усі арки мають парні залізні затяжки. Стіни в інтер’єрі побілено. Під побілкою виявлено олійні мальовання XVIII – XIX ст., що не досліджувалися.
Головним мистецьким акцентом цього інтер’єру був іконостас, створений 1775 року. Він займав усю ширину трьох нав храму, а його верхняк сягав верху підбанника. Іконостас тридільний, ламаний у плані, п’ятиярусний, дуже динамічної композиції, що контрастувала з пуританським інтер’єром собору. За стилістикою цей іконостас може вважатися перехідною ланкою від рококо до класицизму: він ще по-бароковому заламаний у плані, але в пластичному його вирішенні вже домінують великі білі площини, з якими контрастують позолочені накладні деталі, іконні рами й рокайлеві картуші. Різьблення має площинний характер й застосоване досить скупо.
Теперішній іконостас, створений після другої світової війни, не має мистецької вартості. Успенський собор у Межирічі є видатною пам’яткою української національної архітектури доби бароко. Належить до рідкісного регіонального храмового типу, властивого Слобожанщині у XVIII ст. Попри руйнування і втрати, яких собор зазнав протягом ХХ ст., він зберіг свою історико-архітектурну цінність.
Валентина Знаменщикова – спеціаліст відділу культури і туризму, за матеріалами статті Віктора Вечерського із багатотомного енциклопедичного видання «Звід пам’яток історії та культури України. Сумська область. Київ, 2017.
