Ім’я Стефана Андрійовича Таранушенка помітно виділяється серед гуманітаріїв України першої половини ХХ століття. Це був знаний дослідник та вчений, що збагатив україністику низкою наукових праць та концепцій, самовідданий охоронець пам’яток історії та культури.
Народився він в Лебедині Сумської області 9 (20) грудня 1889 року в родині цехових Андрія Петровича та Анастасії Василівни (дівоче прізвище Воскобойник). Його мама мріяла вивести сина «в люди», тому він навчався три роки у народному та чотири роки у міському училищах. Закінчив середню освіту екстерном в Охтирській класичній гімназії (4-7 класів), заробляючи уроками латинської мови.
Саме в Лебедині, він вперше побачив Миколаївський храм, якому пізніше присвятив свої дослідження. Церква «викликала у мене якісь неясні поривання, нез’ясовну схвильованість» – згадував у передмові до своєї монографії. Відданість своєму краєві, рідній Слобожанщині, проходить через низку його наукових праць. За свідченнями Сергія Білоконьського, коли він 23 червня 1972 року запропонував Стефану Андрійовичу виправити окремі слова рукопису Нарбута, він відповів: «Дайте Слобожанам писати так, як вони говорять», мотивуючи це тим, що у розвинених країнах, скажімо у Німеччині, оберігають діалекти, як культурні надбання.
Продовжив своє навчання на словесному відділенні (слов’яно-російському підвідділу) історико-філологічного факультету Харківського університету. Його викладачами були: Микола Сумцов, Дмитро Багалій, Степан Кульбакін.
Саме в університеті Таранушенко набув перших навичок дослідницької роботи. За дипломну роботу «Іконографія українського іконостасу» молодий вчений був удостоєний золотої медалі. «Оцінюючи мою студентську медальну роботу в своїй рецензії, надрукованій в «Записках Харківського університету» за 1917 рік, Федір Іванович Шміт – мій учитель – писав: «… професор недооцінив важливість теми; студент професора виправив, довівши, що поставлене в завданні професором питання потрібує значно ширшого трактування…». Професор побажав студентові, щоб і в майбутньому він ставив наукові інтереси вище власних особистих та щоб наукову правду завжди вважав вищою за професорські авторитети. На протязі свого життя в своїй науковій роботі я намагався йти вказаним Федором Івановичем шляхом. Вважаю своїм обов’язком передати цей морально-етичний заповіт тим, кому судилося продовжити дослідження історії українського мистецтва,…».
Одна з перших студентських розвідок – «Українські рекрутські народні пісні». Молодому досліднику довелося працювати не тільки в книгозбірні, скільки на місцях – по музеях, церквах архівах. Здійснюючи відрядження від університету, він об’їздив не тільки повіти Харківщини, побував у Новгород-Сіверському, Чернігові, де познайомився з архівістом та дослідником родоводів Вадимом Модзалевським. Учений допоміг переписати потрібні відомості про іконостас із книжки ХVІІ століття про чудо Єлецької Богородиці. В результаті Стефан Таранушенко подав ґрунтовне дослідження з додатками: 233 сторінок виписок із архівних джерел; чернетковий зошит на 200 сторінок, 9 кальок, 15 креслеників та 80 фотографій. Після державних іспитів, за клопотанням Ф. Шміта, Стефана Андрійовича залишили на кафедрі теорії й історії мистецтв для подальшої підготовки до професури. Влітку 1917 р. Таранушенко вирушив у відрядження на Кавказ, щоб досліджувати архітектурно-художні пам’ятки грузинського та вірменського мистецтва. 1918 р. створив в рідному місті виставку української старовини Лебедина; тут з’являються його перші публікації.
Головною справою життя для С. Таранушенка стало дослідження монументальної архітектури Лівобережжя. Він щороку організовував наукові експедиції в різні регіони України, під час яких дослідив понад 60 храмів (частина з них до нашого часу не збереглася) і 150 старовинних хат. Він першим з українських мистецтвознавців звернув увагу на народне житло як на витвір мистецтва. На думку вченого, пам’ятки матеріальної культури та народного мистецтва певного населеного пункту чи регіону слід вивчати в комплексі.
Таранушенко влаштовув науково-дослідні експедиції в усі райони України з метою збирання музейних експонатів, для вивчення пам’яток, ознайомлення із сучасною художньою творчістю. Під час експедицій було зібрано велику кількість цінних творів, зокрема кількасот ікон (після арешту вченого вони зникли), до сотні килимів, зразки кераміки, різьби, порцеляни.
Основними у діяльності вченого стали дослідження народного монументального будівництва, сільського та міського житла. Виконуючи настанову свого вчителя, що мистецтвознавець повинен дивитися не так у книжки, як на пам’ятники Стефан Таранушенко вирушив на стажування.
Революційні події і бойові дії 1917-1920 рр. Негативно вплинули на життя його рідного Лебедин. За цей короткий проміжок часу влада в місті змінювалася 8 разів. За часів Гетьманату П. Скоропадського влітку 1918 р. в Лебедині відбулася Перша виставка української старовини, саме її ініціювали мистецтвознавець С. Таранушенко та земський діяч М. Грищенко (Лебединський художній музей). Стефан Андрійович склав два розділи виставочного каталогу, написавши про неї для газети «Южный край». То були його перші друковані праці – наукова й популяризаторська(1918). Він викладав на курсах, був разом на екскурсіях по Лебедину та околицях, їздив до Михайлівки й Василівки, де побачив розкидані в грязюці, затоптані ногами книжки енциклопедистів. В цьому ж році С. Таранушенка призначили доцентом історико-філологічного факультету Полтавського історико-філологічного факультету (ентузіасти з місцевої «Просвіти» й губернського земства мріяли, що згодом на його основі виникне університет). Вчений працював, час від часу приїжджаючи до Полтави, щоб читати лекції. А коли факультет перетворився на український інститут громадських наук – його обирали ад’юнкт-професором. Водночас, він викладає в Академії теоретичних знань Харкова, у 1921 році його обирають науковим співробітником науково-дослідної кафедри історії української культури (голова Дмитро Баглай).
Протягом 1921-1923 років він обміряв, сфотографував і дослідив та опублікував роботу «Покровський собор у Харкові», яку визнали за дисертацію. Після її захисту в березні 1924 р. Таранушенко завідував сектором мистецтва та керував семінаром аспірантів. Із 1924 р. він – дійсний професор мистецтвознавства, а в 1921-1929 рр. – професор Харківського художнього інституту, співпрацює з визначними київськими мистецтвознавцями Миколою Біляшівським, Данилом Щербаківським, Миколою Макаренком, Федором Ернстом. Разом із Баглаєм бував у Грушевського вдома, переконуючи передати архівні матеріали із Росії до Харкова для роботи Баглая. Михайло Грушевський відповів однією фразою: «Тепер мені Ваша позиція зрозуміла» і на цьому розмова закінчилася.
У жовтні 1933 року С. Таранушенка було заарештовано, а Музей українського мистецтва ліквідовано. За стандартним звинуваченням в «українському націоналізмі» вченого засудили до 5 років таборів, а після звільнення заборонили повертатися в Україну. Жив спочатку під Перм’ю, згодом – у Курську, працював у картинній галереї. У 1950-1953 рр. завідував фондами Астраханської картинної галереї.
Повернутися на Батьківщину зміг лише у 1953 році. Працював в Академії архітектури в Києві. У цей період учений звертається до творчості Т. Шевченка, художній спадщині якого присвятив монографію «Шевченко-художник» (1961) і низку статей, пише книжку «П. Д. Мартинович» (1958), статті про О. Кульчицьку, В. Кричевського, В. Боровиковського, численні розвідки з історії української архітектури і побуту тощо.
Не залишав Таранушенко й свою улюблену тему – дерев’яну монументальну архітектуру Лівобережжя. Вивчаючи пам’ятку він науково систематично добирав матеріали, так, на його думку, було цікавіше. Прагнення факту правдивості примушувало науковця вивчати церковні архіви, шукати в них відомості про ремонтні, реставраційні роботи, переглядати єпархійні та губернські «Ведомости». З «Описом Харківської єпархії» Філарета Гумілевського Стефан Андрійович не розлучався до самої смерті. Про кожну пам’ятку він збирав об’єктивні дані за анкетою, з точністю її обміряючи. В той час на селі це було непросто. Вивчення кожної з них передбачало складання цілого комплексу креслеників, нагромадження фотографій, нотаток, витягів із рукописних та друкованих джерел. Таку максимально повну документацію Таранушенко підготував на більш ніж 60 храмів. Над своєю монографією «Монументальна дерев’яна архітектура Лівобережної України» Таранушенко працював з 1916 по 1968 роки.
Основна частина архіву Стефана Андрійовича Таранушенка зберігається в Інституті Рукопису НБУВ у особовому фонді № 278. Його розлога колекція креслеників та фотографій послугувала основою для видання цілої серії альбомів, присвячених українській культурі, серед яких слід зазначити «Іконостаси Слобідської України», «Українські народні меблі», «Костьоли України», «Пам’ятки архітектури Подільської губернії» та багато інших.
Сучасники погоджуються, що Стефан Таранушенко, дійсно, відіграв визначну роль в українській культурі, мистецтві та науці. Тож, лебединцям, в деякій мірі, пощастило, що наша земля подарувала такого чоловіка українській нації. Саме наш земляк поставив проблему цілісності української культури в двох аспектах. Перше – це вивчення соціальних й матеріальних передумов монументального мистецтва – заселення території, на якій будувалася споруда, характер лісів, теслярські вміння. Друге – вчений наполягав на тому, що специфіка народного мистецтва диктує комплексний підхід до його творів.
Останні свої дні Стефан Андрійович проживав у крихітній кімнаті на Діловій в місті Києві. Помер Таранушенко 13 жовтня 1976 року, поховали його на Байковому кладовищі. Навіть саму смерть учений зумів прикрасити, все своє майно – папери, кресленики, цінніші книги, графіку, зокрема Шевченкову акварель «Пожежа в степу» – він передав народові, прикладом служіння якому Стефана Таранушенка залишався все життя.
Валентина Знаменщикова, спеціліст міського відділу культури і туризму
