Чим далі котилася Україною слава про козацьке вміння «панувати», тим більше народу переймалося вірою в оборонну силу козачу і козацьку звитягу. Козак ставав еталоном чоловіка для «непокозаченої» частини населення України і, можливо, через це в народному світогляді поняття «справжній чоловік» замінилось одним словом «козак».
Окрім цього, войовнича козацька верства стала для населення України ще й законодавицею моди на одяг, на мову, манери і навіть на чоловічі зачіски.
«Любо було глянуть, як наїдуть запорожці в Сагайдачне! (Сагайдачне – урочище на лівому березі Дніпра, проти верхньої частини о.Хортиці). Народ все широкоплечий, вусатий, бравий… Голови голили. Тоді ще мода була носить чуприну, що оце в кого довга – візьме її обмота кругом вуха…». Такий спогад записав етнограф Яків Новицький. Бо тоді, «ще мода була не яка-небудь, а козацька».
Гетьман Іван Мазепа
Носити козацький чуб чи чуприну (оселедець) – отримувати силу від Сонця: волю, активність, рішучість, здатність раціонально логічно мислити та мужність. Чуб вважали Ангелом-Хоронителем козака. Існує думка, що досвідчені козаки за час проведених битв встигли «заробити» стільки гріхів перед Богом, що ніякими молитвами їх вже не замолити. Будь-який запорізький козак був впевнений у тому, що багаточисельні гріхи після смерті будуть мати лише один наслідок – «горіти в пеклі». Тому потрібно було вигадати якесь рішення, яке б пом’якшило козацьку долю. Вихід був знайдений – козак не дарма відрощував собі чуб чи оселедець – саме за нього милостивий Господь витягне козака з пекельного полум’я. При цьому козак повинен був носити оселедець так, щоб він був на лівій стороні.
Це потрібно було для того, щоб волосся скидало нечисту силу, яка, начебто, сиділа у козака на лівому плечі і намагалася штовхнути того на безбожжя.
Оселедець був відмітною рисою, справжнього козака, який не забув про віру і усвідомив усі свої неправедні вчинки. Саме тому у полонених козаків турки часто відрубували довгі чуби, щоб їх віра похитнулася і порятунку з пекла не було.
Гетьман Юрій Хмельницький
Та не всім дозволялося носити чуприну, котра була своєрідною відзнакою лицарського стану. Тільки після посвяти у козаки (після першого бою, морського походу та складних іспитів) дозволялося воїнові голити голову, залишаючи чуприну.
Чуприни заборонялося носити джурам, селянам-втікачам, недосвідченим воякам, брехунам, боягузам, злодіям, ошуканцям. Позбавити чуприни козака вважалося найбільшою ганьбою.
Гетьман Павло Полуботок (парсуна XVIII cт.)
Запорозькі ватажки носили переважно чуприни-«оселедці», а Гетьманщина віддавала перевагу чубам і «макітрам». Робилася ця зачіска так. Цирульник садив дядька, надягав йому на голову макітру і гострим ножем обрізав волосся, яке визирало з-під посудини, себто стриг «кружком». Так були пострижені й деякі українські гетьмани: Юрій Хмельницький, Павло Тетеря, Іван Самойлович, Іван Мазепа, Павло Полуботок. Але жоден з гетьманів «не посмів» увійти в історію козаччини без вусів. Окрім, звичайно, Петра Конашевича-Сагайдачного, який прикривав нижню частину свого обличчя (кажуть, через поранення) розкішною бородою та зовсім безвусого останнього українського гетьмана Кирила Розумовського.
Л. Токке “Гетьман Кирило Розумовський”, 1758
Ось як описує козацькі вуса історик Дмитро Яворницький: «Вуса довгі кохали. Оце як нафарбує їх, як начорнить та як розчеше гребінцем, так хоч він і старий, а такий козак вийде, що хіть-хіть! Довгенні вуса були: інший підніме їх та як позакладає аж за вуха, так вони ще нижче вух звисають…» Багато козаків за розкішні вуса отримували прізвиська, бо козаки були люди на язик гострі, а ті прізвиська стали пізніше прізвищами. І живуть по світах люди з «вусатими»: Вусик, Усенко, Чорновус та «чубатими»: Чубенко, Чупрун, Чуприна, Чубицький – козацькими прізвищами. А козацька мода на чуб, оселедець, вуса, разом з люлькою, шапкою та козацькою зброєю залишилася в народній пам’яті символом лицарської честі.
Алла Подвезько, науковий співробітник ЛМХМ
