Історія Лебедина пам’ятає чимало краєзнавців, науковців та просто небайдужих громадян, хто намагався записати і задокументувати історію рідного міста. Але найбільший внесок у цю справу зробив Олександр Білик, чиї рукописи з історії м. Лебедина нараховують кілька тисяч сторінок. Особливо цінними в цьому плані є записи про перерід Другої світової війни в Європі та окупації м. Лебедина. Перебуваючи в цей час в місті, Олександр Білик залишив після себе щоденники та історичні замітки, що описують найбільш драматичний період в історії Лебедина. Ці записи є справді унікальними, адже вони дають змогу подивитися на події Другої світової війни в м. Лебедині очима їх безпосереднього учасника.
БІЛИК Олександр Володимирович – 14.07.1903 (Охтирка) – 1.09.1987 (Лебедин) – краєзнавець, директор Лебединської районної бібліотеки з 1920-1940 рр. Секретар міськкому з 1940 р. Його праця по Лебединській історії охоплює 11 тисяч сторінок рукописних листків.
За щоденником Олександра Білика (частина #1)
Починаючи з 1938 року в газетах та в доповідях про міжнародне становище все більше підкреслювалося про укладення міжнародних відносин. Одночасно з цим в газетах досить часто друкувались статті, в яких давався аналіз сучасних армій держав Європи, в кінці статті зазначалось, що одна військова одиниця (полк) армії європейської держави за одну хвилинку може випустити на противника з усіх видів зброї стільки-то тонн металу (куль, снарядів, мін тощо), друга держава більше від першої на стільки-то ваги від першої, третя держава ще більше і так далі, а стрілецька одиниця Радянського Союзу значно більше, ніж найозброєніша держава Європи. В газетах поряд з цим весь час підкреслювалося, що кордони наші міцно на замку, що в разі нападу на нас, противника бити на його території і що жодної п’яді своєї землі ми нікому не віддамо. До цього слід додати чутки, які доходили до населення про укріплення наших західних кордонів, вздовж яких збудовані залізобетонні ковпаки, які не можна зруйнувати ніякими снарядами і бомбами, а пройти через цю суцільну лінію оборони ніяк не можна, бо вона занадто міцно озброєна і прострілює весь кордон.
Все це так підняло моральний дух населення, що люди не дуже приймали до серця слова доповідачів про міжнародне становище. В паніку або хвилювання не вдавались.
В кінці лютого 1941 р. з Сум в Райвиконком надійшов якийсь таємний документ, з яким ознайомили вузьке коло відповідальних керівників міста. Голова міськради Карпов К.Г., який був на цій нараді, казав, що на підставі цього документу розроблено план міроприємств по району на випадах ворожого нападу на нашу країну. Зокрема, по місту намічено було, на випадок війни, організувати на 2-3 день після початку військових дій в приміщеннях Райвиконкому міськради, школи №7, контори райспоживспілки (там де в післявоєнний час розміщена контора Лебединторгу) і музичної школи, опорні пункти. Вулицю К. Маркса перегородити метровим парканом біля воріт Райвиконкому і дверей книгокультторгу. Таким чином, ця вулиця буде закрита для пішоходів і транспорту. Рух транспорту повинен здійснюватися по Охтирській вулиці, а громадянам обходити територію госпіталю через сад ім. Кірова. Райвиконком планувалося перевести в приміщення райклубу (там, де зараз будинок вчителя), Міськраду в піонер-клуб (там, де зараз контора комбінату громадського харчування), райком КП України – в приміщення райсобезу (там, де зараз машинно-лічильна станція), а класи школи № 7 розподілити між іншим школам міста. Знайшли також куди розмістити в порядку ущільнення виселяємих установи, такі як піонерклуб, робклуб, райсобез і контору Райспоживспілки. Намічався і другий госпіталь в приміщенні учительського Інституту (там де зараз педагогічне училище ім. А. Макаренка). В конюшні та сараях Райвиконкому і Міськради були завезені ліжка, тумбочки, ванни та інший твердий інвентар, а в підвальних приміщеннях Райвиконкому зберігався м’який інвентар (простирадла, ковдри, рушники тощо). Все це було покладено на стелажі, обліковано, замкнено і опечатано й охоронялося сторожами.
Ті установи, які підлягали переселенню на випадок оголошення війни, в свою чергу спланували в приміщеннях-дублерах розташування своїх відділів і кабінетів. Зокрема, голова Міськради Карпов К. і автор цих рядків (в той час секретар Міськради) оглянули приміщення піонер-клубу і намітили кабінети, де також де будуть стояти столи працівників, де треба провести електропроводку над столами і де будуть телефони тощо. Всю цю проводку було зроблено та третій день після наради. Спочатку це все було тривожно і навівало на сум, але через місяць про це все було забуто і працювали так, якби нічого цього і не було.
Настало літо. Люди пішли у відпустки, хто поїхав в санаторій або в будинок відпочинку, а ті, що залишились на роботі вихідний день проводили як кому забажається. Одні їхали з сім’ями варити кашу на Псел в Токарі або під Курган, другі відправлялись купатися і загорати на озеро Лебедин, а дехто займався своїми домашніми справами.
День 22 червня 1941 р. (це була неділя – вихідний день) видався надзвичайно гарним – теплий, тихий, сонячний. О 6-й годині ранку радіо передало останні новини, в яких не було нічого особливого, потім як завжди була ранкова фіззарядка, за нею передача для працівників сільського господарства. О 7-й годині теж було передано останні новини, такого змісту як і ті, що передавали о 6-й годині і після них диктор повідомив, що о 12-й годині буде передано по радіо важливе урядове повідомлення, яке саме – не казав. Більшість людей гадали, що буде передано який новий закон. В цей період часу часто урядом видавались нові постанови і закони, які в тій чи іншій мірі спрямовані були на покращення добробуту населення. А диктор через кожні півгодини все казав, що об 12-й годині буде передано важливе урядове повідомлення, і ось настала дванадцята година.
Всі, хто був і цій час дома, сіли біля репродукторів і приготувались слухати це повідомлення. Виступав по радіо тов. Молотов В.М., який сказав, що сьогодні на світанку фашистська Німеччина віроломно напала на нашу Вітчизну. Мінськ, Львів, Київ і багато інших міст бомбили з повітря. Є жертви. Прикордонні війська стримують навалу ворога. Партія та Уряд закликають народ, в цей тяжкий для нашої країни час бути стійкими, витриманими. Зміцнювати трудову дисципліну, множити економічну міць, направити всі сили на розгром ворога.
Люди були дуже схвильовані цим повідомленням, але паніки не було. Всі вірили в могутність нашої Вітчизни, були впевнені, що партія та уряд вживуть всіх заходів для розгрому ворога. Пройде місяць, але не більше півтора, як ворог буде відкинутий, розгромлений на його території.
О другій годині дня, в залі засідань Райвиконкому відбулася нарада активу міста, де були розроблені конкретні заходи по виконанню плану оборони. Нарада була недовга, менше години, і зразу вийшовши з будинку Райвиконкому всі розійшлись по своїм установам вживати заходи по виконанню накреслених міроприємств. Голова міськради Карпов К. і автор цих рядків зразу пішли в Міськраду і за півгодини написали обов’язкову постанову виконкому Міськради про невідкладні міроприємства по місту у зв’язку з воєнним становищем. Там було сказано про світломаскування квартир, про вуличне освітлення, про охорону джерел водопостачання і промислових підприємств, про участь населення в гасінні пожеж, про поводження людей під час повітряних нальотів і багато інших заходів (оригінал цієї постанови експонується в Сумському обласному краєзнавчому музеї). Після того як ми написали і підписали цю постанову, я відніс її в друкарню і сказав, щоб на ранок вона була надрукована в потрібній кількості, а Карпов К. пішов по комунальним підприємствам (електростанція, гуж-транспорт, готель тощо).
В понеділок зранку я взяв 4 підводи на транспорті Міськради і зайнявся перевезенням майна в приміщення піонер-клубу. До обіду Міськрада була вже на новому місці й устаткована так, нібито вона була тут вже не один рік. Монтери з’єднали проводку з лінією, а вона вже була проведена ще в березні, а телефоністи перенесли апарати з старого приміщення, поставили на столах і з’єднали з підведеною лінією. Після обіду Міськрада нормально працювала вже в другому приміщенні.
З понеділка повністю було запроваджено світломаскування. Ліхтарі на вулицях не включалися, вітрини в крамницях не освітлювались. Місто було в темряві. Вікна в житлових будинках завішувались світлонепроникними матеріалами – фанерою, ковдрами тощо. В установах на електролампи навішувались ковпаки з текстури, а вікна заставлялись щільно фанерою. В понеділок переїхали в інші приміщення Райвиконком, райспоживспілка, школа №7, а у вівторок перегородили вулицю. У звільнених приміщеннях повним ходом йшло устаткування госпіталю.
В неділю 29 червня, в обідню пору, прибула в госпіталь перша партія поранених. Жінки тепло зустріли бійців. Приносили в подарунок різні ласощі, цигарки, тютюн тощо. Медсестри перевіряли, щоб не давали пораненим міцних напоїв, або заборонених для хворих продуктів – ковбаси, консервів тощо. Ті поранені, що могли ходити жваво розмовляли з відвідувачами біля парканчику про події на фронті.
З кожним днем все більше і більше стали з’являтись в місті біженці з прифронтової смуги. Спочатку вони прибували одинаками, хто як зумів і на чому добратися до Лебедина, а потім стали приїздити організовано, ешелоном. Майже щоночі десяток-півтора вагонів прибувало в Лебедин з евакуйованими євреями з Овруча, Бердичева, Житомира Олевська і інших прикордонних міст. Місце для зупинки була відведена для них російська школа (там де тепер знаходиться школа глухонімих). Всі вони вимагали влаштувати їх на невелику квартиру (2-3 кімнати з ванною) в центрі міста, якщо не поруч з міліцією то на найближчій біля неї вулиці. Але райком КП України і Райвиконком прийняли рішення направити їх в села, щоб вони змогли там працювати в колгоспах, для чого правлінням колгоспів дано розпорядження щоденно відряджати полуторки в розпорядження Міськради для вивезення в села евакуйованих євреїв. Колгоспні шофера працювали на вивозці сумлінно. Годин до 4-5 дня приміщення російської школи повністю звільнялось від людей, а на ранок знову така-ж картина. Ті шофера, які по 2-3 тижні щодня возили евакуйованих казали, що на другий день після приїзду в село біженці вимагали від голови колгоспи квартири, а також виписати їм яєць, меду, масла і курей. На пропозицію голови колгоспу йти працювати, спочатку заробити, а потім вимагати, вони від праці категорично відмовлялись, посилаючи на хворобу і різні причини. Дивно те, що щодня шофера робили по 3-4 рейса в таке невелике село, як Ревки і за яких-небудь 3-4 дні роботи вони привезли в село більше біженців, ніж у ньому всіх жителів, а пройшло три тижні роботи шоферів і євреїв в селах району немає зовсім. Де вони дівались і коли зникали невідомо. За час з початку війни і до моменту окупації в м. Лебедині залишились з числа біженців-євреїв близько півтора десятка людей, які були на початку грудня 1941 р. розстріляні німцями на території лебединського авіамістечка.
Біженці не єврейської національності їхали більше підводами, які були спеціально обладнанні. На підводах було збудовано з фанери або заліза щось схоже на циганське шатро, серед скарбу якого виглядала жінка з дітьми. Так як і в циган, ззаду підводи бряжчала цеберка. По берегам Псла, а також біля озера Лебедин цих підвод було завжди багато. Тут паслися коні, в казанках варили страву, прали білизну. Одні від’їжджали, другі при’їжджали, і так безперервно день і ніч. Звідки вони прибували, і куди їхали нікого це не цікавило. Ця категорія евакуйованих не була такою вимогливою, як перша та власне вони нікуди і не звертались за допомогою. Такий рух біженців на підводах не зменшувався і не збільшувався до самої глибокої осені. Багато було за цей час в нашому місті різних випадків і пригод з евакуйованими. Приводити їх тут немає рації та й місця. Але про один з трагічних випадків я не можу не згадати, без жалю.
Молоді, вродливі, життєрадісні люди, років 30-35, евакуйовувалися по підводі з Одеської області, він працював директором середньої школи, а вона, його дружина, вчителькою в цій-же школі; у них було двоє чепурненьких дітей – хлопчик і дівчинка. В Лебедині вони зупинились в Чалівці, біля річки. В лісі вони натрапили на гриби, назбирали їх, наварили та добре поїли, отруїлись ними і всі загинули. Майно по акту було передано на збереження Міськради, а їх заховали всіх в одній могилі на Покровському кладовищі. Думка була така, що два-три місяці війна закінчиться, ми піднімемо акт, знайдемо родичів загинувших, віддамо їм майно, покажемо могилу, але вийшло зовсім інакше. Війна поглинула все. Не залишились ніяких документів транспорту, померли і ті люди, що працювали до війни тут, нічого не залишилось того, що було до війни, все загинуло. Встановити прізвища цих людей, звідки вони – встановити не можна. Безвісти загинули.
Далі буде…
