В грудні 1941 р. було опубліковано наказ німецької комендатури, який зобов’язував усіх євреїв носити жовті зірки на грудях верхнього одягу, діаметру в 10 сантиметрів.
5 грудня 1941 р. об 11-й годині на Інтернаціональному майдані (нині – площа Соборності) проти кінотеатру був повішений єврей Вейнблат, який їхав через Лебединський район, і не знав про наказ носити жовту зірку.
10 грудня 1941 р. повішений на тій же шибениці мешканець м. Лебедина по професії заготовщик, Юдкевич Іван Васильович, 1890 р. народження, що проживав по вул. Сумській (на розі Коновальської вулиці) за те, що прізвище його схоже на єврейське, хоча він по національності – українець.
17 грудня 1941 р. повішено мешканця м. Гадяча – Златоверхого, нібито за зв’язок з партизанами, а якими невідомо.
1 січня 1942 р. в м. Лебедині був грандіозний похорон одного німця та поліцая, вбитих в бою партизанами загону Карпова К.Г., 8 грудня 1941 р. під с. М.-Вистороп. Ховали їх з усією військової шиною в сквері ім. Леніна (між міськрадою и райвиконкомом), а 3 січня 1942 р. ховали в цьому ж сквері трьох поліцаїв теж з військовою шаною и церковним обрядом. Такі похорони були не поодинокі, і за час перебування окупації сквер майже увесь був зайнятий під кладовище. Пам’ятник В.І. Леніну, що був у цьому сквері, в кінці листопада 1941 р. був по наказу німецького коменданта. Роботу виконували: заступник бургомістра Педосенко В.П. разом з техніком.
28 січня 1942 р., в середу о 5 годині вечора, повішено в Лебедині на Інтернаціональному майдані (проти кінотеатру) зв’язкового і розвідника партизанського загону Карпова К.Г. Філонова-Феоктистова Миколу Івановича, народження 22 вересня 1918 р., уродженця м. Ленінграда, сержанта Радянської Армії, який потрапив в оточення. Коли він вступив на ешафот та голосно промовив: «Гину за батьківщину, за Сталіна». В газеті «Лебединський вісник» № 6 від 29 січня 1942 р. на сторінці другій, колонка 4 опубліковано вирок: «ВИРОК. Колишній руський сержант Філонов-Феоктистів Микола Іванович, що народився 22.9.1918 р. в Ленінграді, нині мешканець с. Токарів 28.01.1942 р. в 17 год. дня прилюдно повішений. Філонов-Феоктистів вів, як партизан, довгий час свою шкідницьку роботу в районі Лебедина. Декілька разів знаходили у нього зброю, яку він носив без дозволу. Крім того, він не раз загрожував міліціонерам та хотів їх застрелити. Він збирав відомості про німецьке військо та українську міліцію і ганьблячи Україну він хотів виправдати себе. Комендант міста».
7 лютого 1942 р., в суботу, розстріляно якогось єврея з Харкова, прізвище якого невідомо.
10 лютого 1942 р., у вівторок, повішено громадянина м. Лебедина Крамаренка, який переховував у себе якусь єврейку.
Усім євреям без винятку наказано було жити в будинку № 37 по вул. Охтирській (цей будинок в 1943 р. спалили. На місці цього будинку в 1960 р. було збудовано продовольчу крамницю). Вихід з двору дозволявся тільки з 10 годин до 12 годин. Решту часу повинні знаходитись в приміщенні. 12 лютого 1942 р. в четвер усіх євреїв в кількості 32 чоловіка вивезли на автомашині в авіамістечко, де розстріляли їх у льоднику, а надбудову над льодником запалили. З загальної кількості євреїв: чоловіків 5, жінок 13 і дітей 14. Загинув від німецької кулі зубний лікар Левінман Ісаак Хонович, його дружина, дочка і внучка; Богуславський Наум Вольфович; Калужський (солдат Радянської Армії, який попав в оточення); сім’я Шатан в кількості 4 чол. і сім’я лікаря Крижак в кількості 6 чол.; Робінсон. Крім сім’ї Левінман І.Х., Богуславського Н.В. і Калужського всі останні євреї не були мешканцями Лебедина, а зупинились в місті під час евакуації з метою переховатись тут.
14 лютого 1942 р., в суботу, був повішений військовополонений Віктор (прізвище невідомо) старший Лейтенант по звинуваченню за зв’язок з партизанами.
18 лютого 1942 р. (середа) розстріляно Гримала Михайла Павловича, 1912 р. народження, якого затримали біля лісу по дорозі з Лебедина в с. Межиріч без документів.
6 березня 1942 р. в п’ятницю були розстріляні, а трупи закопані в канаві біля бойні: Граціанова Євгенія Олександрівна, 1896 р. народження (до війни працювала зав. їдальнею авіамістечка) за постачання партизан продуктами, лісник Лебединського лісництва Зеленський Дмитро Никифорович, 1899 р. народження і його син Зеленський Василь Дмитрович, 1924 р. народження за те, що не повідомили німців про місцезнаходження партизанських землянок в лісі під Михайлівкою, а також за постачання партизанам продуктів. В цей же день було розстріляно військовополоненого Миколу (прізвище його невідомо), який працював перекладачем в німецькій комендатурі за те, що він не виявляв, що він єврей і за зв’язок з партизанами.
12 березня 1942 р., в четвер, був арештований лісник радянського лісництва Бурлюк Федосій Ягорович, 1882 р. народження за те, що він місце де була база партизанського загону № 2 не показав німцям. Після допиту напівмертвого його вкинули в камеру, де він вночі повісився.
19 березня 1942 р., в четвер, повішений за зв’язок з партизанами голова правління колгоспу «Червоний лан» В.-Висторопської сільради, член КПРС Ярошенко Трохим Андрійович, 1896 р. народження.
8 квітня 1942 р., в середу, був заарештований Карацюба Омелян Пантелеймонович, 1904 р. Народження, по звинуваченню у крадіжці німецької собаки-вівчарки. Після тритижневого арешту доля його невідома.
2 травня 1942 р., в суботу, був вбитий по дорозі з с. Будилка в с. Забуги – Василенко Петро Васильович, 1905 р. народження, голова правління промартілі «ІІ п’ятирічка». До цього часу він переховувався у гром. Артеменко Євдокії Григорівни, яка мешкала по вул. Михайлівській. Василенко П.В. мав зброю: наган і дві гранати.
5 травня 1942 р., у вівторок, був розстріляний Крилець Петро Якович, 1893 р. народження і Пантюшенко Микола Дмитрович, 1905 р. Народження, по невідомим мотивам. Заарештовані вони були 25 квітня 1942 р. Десять днів їх примушували відкопувати нерозірвані авіабомби з метою, що бомби розірвуться і їх поб’ють, але бомби не зривались і врешті решт їх розстріляли.
24 червня 1942 р., в середу, німецькими властями заарештована Лебединська адміністрація в кількості 8 чоловік: Безкостий Іван Данилович, Русинов, Олійник Олексій Іванович, Калениченко, Стеценко й інші, за перевищення влади, хабарництво тощо і відправлені на роботи до Німеччини. Дальші їх доля невідома.
В червні 1942 р. був оголошений запис добровольців у Німеччину на роботи, яких набралось 94 чоловіка. Проводи від’їжджаючих добровольців були урочисто обставлені; виголошували напутні промови і побажання, грав духовий оркестр. На послідуючі ешелони добровольців не знайшлося і молодь забиралась примусово, по повісткам. Вивезено примусово з Лебедина в послідуючі ешелони 514 чоловік, з них: чоловіків – 227 і жінок – 287. Всього відправлено на каторжні роботи з Лебедина до Німеччини 608 чоловіків, з них: чоловіків – 281 і жінок – 327.
Зараз же після вступу у місто німців, громадяни Лебедина розпочали ремонт і обладнання церков. Більшість громадян міста працювали, не рахуючись із часом, на відбудові церков; понатаскували велику кількість будівельних матеріалів. Робота кипіла день і ніч і приблизно через місяць вже були відчинені церкви: Вознесенська, Троїцька, Миколаївська, Воскресенська, Мироносицька і Покровська. Дивно те, що громадяни в короткий час позносили начиння, яке у них переховувалося (хоругви, плащаниці, чаші, підсвічники, хрести, ікони тощо). Замість дзвонів були пристосовані балони з-під газу, мідні артилерійські гільзи і колеса автомашин. Відвідування церков було вже велике. На початку 1942 р. почав діяти молитовний будинок євангелістів по вулиці Піонерській (проти каплички), який відвідувала молодь, головним чином з-за хору.
Аматорами артистами був організований театр в приміщенні кінотеатру, де ставились класичні українські п’єси, які раніше були заборонені до постановки. Тричі на тиждень демонструвались німецькі кінокартини. Слід сказати, що на виставах і кіносеансах завжди було повно народу. Іноді, в театрі проводились вечори молоді, на яких дівчата танцювали з німецькими офіцерами. На вечорах грав отой же оркестр, що й до війни грав, під керівництвом Деремена П.Д.
Райбібліотека була переведена в приміщення крамниці подарунків (проти Райфінвідділу), де вона ледве жила. Новою літературою не поповнювалась, на адміністративні-господарчі витрати кошти не відпускались. Перед кінцем окупації бібліотека зовсім припинила своє існування. Рештки не розтасканих книжок були складені в порожній крамниці і заперті на замок. На початку окупації завідував Райбібліотекою Стешенко Борис Іванович, а штат був той, що і до війни. Німецькі офіцери, комендатури оглянули книжковий фонд і дозволили видавати всю літературу крім військової, яку опечатали. Стешенко Б.І. боявся, щоб йому не попало, почав знищувати і палити політичну літературу. Німці довідавшись про це, що книжки без жалю знищувалися вирішили притягти до відповідальності Стешенка Б.І., але він завчасно втік в один з північних районів Сумщини.
Виходила в м. Лебедині українською мовою однополоса газета «Лебединський вісник». Періодичність раз на тиждень. Тираж 600 примірників. Вартість одного номера газети 30 копійок. В газеті друкувались зведення німецького командування про військові дії на фронтах, різні антирадянські дописи і розділ об’яв – повідомлення «кого повісили або будуть вішати». Редактором газети спочатку був Андієвській Віктор Миколайович, в 1944 р. якого засудили на десять років заточення з позбавленням довічно виборчих прав за антирадянську діяльність. Після відбуття покарання мешкав в м. Лебедині, а в 1966 р. вмер в Ворожбянській лікарні. Заступником редактора був Козловський Іван. Редакція газети і друкарня були в тому приміщення, що й до війни на Інтернаціональному майдані (нині – Соборна площа).
Помалу працював музей, в якому не всі експонати були виставлені для огляду. Більша частина картин і цінних речей були приховані і зберігались по людях до приходу Радянських військ, після чого знову були виставлені для огляду. Завідував музеєм Руднєв Борис Кузьмич.
Абияк працювали школи. Матеріально були дуже погано підготовлені до учбового року. Не було завезено палива, а взимку школи опалювались тим паливом, що залишилось від минулого року. Заплутана справа була з програмами, які змінювались і перероблялись трохи не кожного місяця. В підручниках виривались аркуші де були портрети керівників партії та Уряду. Не викладалась зовсім історія і соціально-економічні науки. Піонерської роботи не було. Дисципліна в школі зовсім впала. Не краща дисципліна була і серед вчителів. Завідував районним відділом народної освіти (РВНО) вчитель Сік.
З великими труднощами розпочала свою роботу районна лікарня. Не було реманенту, надзвичайно погане харчування хворих, відсутні були необхідні ліки. Хірургом працював молодий терапевт Лобко Микола Устимович, який не дуже розумів у хірургії та більше діяв за вказівками хірургічної сестри Асмоян Шакелат Лусагенівни. З лікарів в той час працювали: Медіокритська Вікторія Антонівна (терапевт), Кравцов Іван Панасович (терапевт), Рожевецька Ольга Іванівна (гінеколог). Працювала і поліклініка, але хворих чомусь було мало. Лікарі хворим рецептів майже не виписували, через те, що в аптеці ліків не було, а рекомендували вживати материнку, звіробій, бузину, липовий цвіт тощо.
На початку окупації була прокуратура, був і суд, який судив за радянськими законами, але незабаром вони припинили своє існування, через те, що правосуддя робили самі німці без суду і слідства. Кожен німець мав право вбити любого радянського громадянина і за це не ніс ніякої відповідальності.
Місяця через два після вступу німців в Лебедин, почали працювати установи, організації і підприємства міста. В приміщенні Райвиконкому була райміськуправа (районна і міська управа) з відділами: технічний, народної освіти, житловий, робітничої сили, секретар і бухгалтерія. Керівником райміськуправи був бургомістр Міняйло Василь Михайлович (мешканець м. Охтирки. До війни працював рахівником в Охтирському відділенні Держбанку); заступником бургомістра (він-же завідувач відділом робітничої сили) Нездоймишапка Іван Андрійович (мешканець вулиці Берегівки. До війни працював техніком в райшляхвідділі); другим заступником бургомістра був Педосенко Василь Павлович (мешканець м. Лебедина, вулиця Ватутіна № 16. До війни працював техніком-будівельником Райвиконкому), який завідував технічним відділом. Завідувачем житловим і земельним відділом райміськуправи працював Батютенко Іван Дмитрович (до війни працював техніком міськкомунгоспу); секретарем райміськуправи був Козловський Іван Максимович; завгоспом Батюк Іван Антонович.
Діловодство в усіх установах без винятку велося тільки на українській мові. На штампах і печатках текст писався на українській і німецькій мовах.
Адміністративні й господарські організації й установи були побудовані по тому ж принципу, що і до війни з дуже незначною різницею. Наприклад, фінвідділ обкладав населення такими ж податками, по тим же ставкам, в ті ж терміни, що до війни, навіть на тих же самих бланках. Райсобез спланував пенсії по тих же документах і в тих же розмірах, що й до війни, але нового призначення пенсій не провадив. Працювала і райспоживспілка, яка розподіляла рештки не розкрадених товарів, які залишались на базі і незабаром припинила своє існування за відсутністю об’єкта роботи. Більш-менш жвава робота була на Заготзерно, яке приймало від земельних громад і одноосібників в обов’язкову поставку зерно, сортувало його і відправляло по нарядах в Німеччину. Як окремі установи були: паспортний відділ; карткове бюро, яке видавало картки на продовольчі товари тим хто працював і біржа праці.
Для підтримання внутрішнього порядку в місті, і для приведення до виконання наказів і розпоряджень німецької комендатури, була організована з молоді поліція, яка була озброєна російськими гвинтівками, форми одягу і відзнак вона не мала. Начальником районної поліції був Хоменко Олександр Мусійович. При районній поліції був слідчий відділ, де слідчими працювали: Слива Іван, Полянський Володимир (до війни працював робітником на авторемзаводі), Безкостий Іван Данилович (до війни працював робітником на авторемзаводі), Полтавець Михайло Андрійович. В місті було 8 самостійних дільниць поліції, які були підпорядковані районному управлінню поліції. Крім цього була ще шуцполіція, щось нібито політичної поліції, начальником якої був Ганжа Володимир Тарасович (вчитель з с. Кам’яне). Працівники цієї поліції носили форму синього кольору і були озброєні пістолетами. Шуцполіція, і звичайна поліція за вказівками німецької комендатури виїжджали на боротьбу з партизанами, арештовувала громадян, охороняла приміщення арештного будинку, розстрілювала заарештованих, розносила повістки молоді, яка підлягала відправці на каторгу до Німеччини. В селах були організовані самостійні дільниці поліції, які були підпорядковані Лебединському районному управлінню поліції.
Промислові артілі зовсім не працювали не дивлячись на спроби відновити їх діяльність; головним чином не працювали з-за відсутністю сировини, а також через дуже низьку оплату праці. З підприємств, які аби-як працювали, це млин, цегельний завод і авторемзавод. Останній ремонтував німецькі танки і автомашини. Директором цього заводу був Педосенко Євгеній Васильович. Працював не на повну потужність Будильський спиртзавод.
На базі колгоспів були створені земельні товариства, які мали структуру колгоспів. Найменування й імена, які були присвоєні колгоспам були відмінені, а йменувались вони так: лебединське земельне товариство, Кобижчанське земельне товариство, Межиріцьке земельне товариство і так далі. Управління земельного товариства було в складі – голови і бригадирів. Також як і в колгоспах були норми виробітку, нараховувались трудодні, на які видавалась оплата натурою в дуже незначній кількості. На роботах вживалася виключно ручна праця через те що ніяких машин не було і вся земля оброблялась дідівським засобом. Сівозміни не вживались, угноєння не було та і гною не було – ферми були ліквідовані. Врожаї були дуже низькі, такі як в XVIII сторіччі. Майже все зерно находило в заготзерно, як обов’язкова поставка. Крадіжка була надзвичайно дуже розвинена і боротьби з нею ніхто ніякої не вів. Земельні громади тваринництвом зовсім не займались, через те, що вся громадська худоба і всі інші тварини були реквізовані німцями, а ферми розтягнуті селянами на свої особисті будівлі. В м. Лебедині були дві земельні громади: Лебединська земельна громада і Кобижчанська земельна громада.
Далі буде…
