Олександр Білик: щоденник. Рух опору (березень – травень 1942)

Рух опору на Лебединщині: партизани (закінчення)

Після загибелі Кіндрата Карпова, командиром партизанського загону обрали Михайла Камая, а комісаром Якова Білаша.

В першій землянці, що була біля колишнього х. Клюшники, партизани добре відпочили, зміцніли, привели в належний стан свій одяг та взуття, зробили деякий запас харчів. Але довго затримуватися в цьому місці було не можна, і вони вирішили перейти в землянку, що знаходилась в лісі між Боровенькою і Селищем. На початку квітня вони були вже на новому місці. Землянка була тут досить простора і непогано обладнана, а головне тепла. Будильчани постачали їм харчі, а лікар Іван Кравцов лікував партизан і давав їм потрібні медикаменти.

Обмірковуючи своє становище, партизани (їх залишилось всього 9 чоловік) вирішили, як тільки скінчиться весняна повідь і річки увійдуть у свої русла, вирушити в брянські ліси, а там влитися в який-небудь партизанський загін. Проте, два партизани за своїм станом здоров’я були не спроможні подолати далекий і важкий перехід в брянські ліси й виконувати в подальшому обов’язки партизанів. А тому залишати їх далі в загоні не було ніякого сенсу. Мова йшла про Карпова І.О. і Устименка А.В.

Іван Карпов хворів на ноги, на них відкрились не заживаючі рани; лікар Іван Кравцов обстеживши його повідомив, що вилікувати його можна тільки в амбулаторії, а так він хворітиме дуже довго і витримати довгий перехід не зможе. Івана Карпова партизани вирішили залишити поки що у загоні, а перед тим, як вирушати в брянські ліси – відправить його в Боровеньку до сестри.

З Андрієм Устименком справа була складніша. Він короткозорий, а через це весь час ходив з окулярами, а без них – нічого не бачив. В бою під Гутами (на Михайлівському шляху) Андрій Устименко загубив окуляри і з цього часу участі в боях не приймав, караульної служби не ніс. До того ж у нього відкрились рани на ногах ще більші, ніж у Івана Карпова, і дуже погано працював шлунок. Висновок лікаря Кравцова такий, що Андрія Устименка треба негайно кудись відправити на тривале лікування; сучасне становище його таке, що він не тільки не може сам себе обслужити, а навіть і вільно пересуватися. 30 березня 1942 Устименка відправили на підводі в с. Будилку, а звідти відвезли на Полтавщину, до батьків. Таким чином в загоні залишилось – 8 чоловік:

Михайло Омелянович Каламай– командир загону;

Яків Степанович Білаш – комісар загону;

Олександр Іванович Антонов– секретар парторганізації;

Петро Полікарпович Пивоваров – кулеметник;

Іван Остапович Карпов – рядовий боєць;

Павло Іванович Лапоніг – рядовий боєць;

Павло Олександрович Вербицький – рядовий боєць;

Федір Іванович Калицький – рядовий боєць.

25 квітня 1942 загін перейшов в іншу землянку, біля с. Будилка, а точніше в лісі між х. Гарбарі і х. Барабашівкою. Ця землянка була не гірше попередньої: теж простора і тепла. Цей період часу партизани ретельно готувалися до переходу в брянські ліси. Заготовляли продукти, ремонтували одяг і взуття, перевіряли і чистили зброю. Цей період був найкращий з усього життя партизан. Готували двічі на день гарячу їжу і голодними не були. Був у них деякий запас тютюну. В основному, в цей час група займалася господарськими справами, а три чоловіка завжди були в дозорі, який виставлявся в трьох напрямках в 300–350 метрів від землянки. Особлива пильність була вдень, через те, що німці звичайно нападали на партизан головним чином зранку, і дуже рідко в обідню пору. В післяобідній час, а особливо надвечір, залишався в дозорі один чоловік, а вночі вся група відпочивала в землянці і дозору не виставляли.

Ранком, 4 травня 1942 пройшов теплий весняний дощ, і на землі чітко відбивались сліди кирзових чобіт. Це помітив лісник Будильського лісництва й повідомив поліції, яка зібравши загін в декілька десятків поліцаїв, вирушили слідами в ліс. Дійсно, в цей день хтось з партизан ходив в Будилку, звідки приніс борошна, гречаної крупи і сала. Йшов він по дорозі, не оберігаючись і не гадаючи, що він залишає після себе чіткі сліди, які ведуть прямо до землянки.

Ввечері, коли вже сонце сідало за обрій, партизани спокійно проводили решту дня. Петро Пивоваров готував в землянці на вечерю куліш з гречаними крупами і салом. Олександр Антонов  почиваючи себе не зовсім здоровим, приліг відпочити в землянці. Яків Білаш взяв сокиру і пішов подалі в ліс добувати на ніч сухих дров. Федір Калицький направився в густу соснову посадку. Решта партизан: Павло Лапоніг, Михайло Камай, Іван Карпов і Павло Вербицький розіслали біля землянки плащ-палатку, розібрали кулемет та гвинтівки і жваво розмовляючи, заходилися чистити зброю.

Користуючись тим, що не було виставлено ніякої охорони, загін поліцаїв тихенько підійшов метрів на 30-35 до партизан, які за розмовою нічого не помітили і не почули. Пролунав залп і одразу четверо були вбиті біля плащ-палатки. Петро Пивоваров, який в землянці готував вечерю, почувши стрілянину вибіг із землянки, але тутечки ж на порозі, впав навзнак прошитий декількоми кулями. Поліцаї оточили землянку і захопили живцем хворого Антонова. Гадаючи, що з партизанами вони все покінчили, поліцаї забрали Олександра Антонова та зброю і швидко поїхали на Лебедин. Вже сутеніло.

Слід сказати, що німці до останнього не знали, що на території Лебединського району існує партизанський загін. Перший бій під М.-Висторопом виявив наявність партизан, але скільки їх і де вони знаходяться німці – не знали, а тому збільшили в місті гарнізон й посилили патрулювання. Коли партизани перейшли в землянку, що знаходилась поміж Михайлівським шляхом і Бережками – німці були детально ознайомлені не тільки з тим, що з себе уявляв загін, а навіть мали список партизанів з їх біографіями (видно, що такі відомості подала людина, яка добре знала партизанів в обличчя).

Проте, після бою під Межирічем, німці знову загубили загін, його склад і кількість. Не дивно, що після розгрому землянки, в травні 1942, німці вважали, що з загоном покінчено, і наступив момент підбити підсумки з допомогою єдиної живої людини (Олександра Антонова). Ніхто з поліцаїв та і з жителів міста не знав в обличчя Антонова, а тому німці гадали, що поліцаї захопили рядового партизана і під такою маркою його допитували. Але Антонов жодного слова не промовив, і навіть не назвав свого прізвища. Надвечір німці довідались (мабуть виказав провокатор, який бачив його), що затриманий не рядовий партизан, а підпільний секретар обкому партії і стали його катувати. Знову ж, нічого від нього не добившись, вони кинули напівживого в підвал райвиконкому, а навкруги виставили посилену охорону.

Ранком поліцаї зігнали людей з навколишніх вулиць на Майдан, що проти кінотеатру для показу страти секретаря обкому партії. Кат порядкував біля шибениці. Декілька німецьких офіцерів, жваво розмовляли поміж собою, тримаючи в руках фотоапарати. Поліцаї пішли за жертвою. Через декілька хвилин начальник поліції оголосив, що люди можуть розходитись через те, що секретар обкому сам вночі повісився в камері.

Федір Калицький зачувши стрілянину перебув у посадці доки зовсім не стемніло, а тоді блукаючи лісами ранком натрапив під Маськами на поліцаїв, які його вбили. Яків Білаш вже як смеркалося, тихенько підійшов до землянки і побачив вбитих п’ять його товаришів з якими він годину тому говорив. Для нього не зрозуміло було, де ділись останні двоє – Олександр Антонов і Федір Калицький. Цілу ніч він крутився біля землянки, гадаючи, що може хто-небудь з них з’явиться, а перед світанком попрямував лісами на схід сонця, вдало перейшов лінію фронту, і вже до завершення війни був на території радянського тилу.

Партизанський загін № 1, під командою Кіндрата Карпова, припинив своє існування. Настала пора підбити підсумки пройденого шляху. Існував загін з 9 жовтня 1941 до 5 травня 1942. За цей період він мав чотири збройних сутички, внаслідок чого було вбито 63 (?) німців і поліцаїв. Всіх убитих німців ховали в сквері між Райвиконкомом і Міськрадою, а поліцаїв родичі ховали на кладовищах. В квітні 1943 домовини з побитими німцями були викопані і закопані на вигоні за Троїцьким кладовищем, а територія скверу розрівняна і засаджена декоративними деревами.

Існував загін виключно за рахунок жителів наших сіл, які допомагали їм всім чим тільки могли. Пекли хліб, давали харчі, одяг, взуття, прали білизну, давали притулок, були зв’язковими і розвідниками. Чимало цих патріотів німці позбавили життя за допомогу партизанам. На превеликий жаль, про цих людей ніхто тепер і не згадує.

На початку свого створення партизанський загін одержав від районного керівництва чіткі вказівки відносно своєї діяльності. До грудня 1941 партизани займалися, головним чином, агітаційною роботою і дрібними диверсіями (пошкодження телефонних ліній, мостів тощо), а зрозумівши, що керівників в районі немає, і вони залишені на призволяще – вирішили діяти самі. Спочатку вони вели активну диверсійну роботу, а потім перейшли до оборони, а як відомо оборонні бої перемоги не дають. Як вже згадувалося, німці спочатку не знали про існування партизанського загону на території району, а потім одержавши за допомогою провокатора всі відомості про них аж до дрібниць, почали проти них активні дії, а партизани в основному – оборонялися, що і привело до трагічного наслідку.

Після звільнення Лебедина, всі партизани, які залишились живими були виключені з партії, як ті, що проживали на окупованій території, і тільки в 1963 частина з них – поновлені. Після закінчення війни ніхто в районі партизанами не займався, а тому не був виявлений і провокатор.

У неділю, 12 травня 1968 по Михайлівському шляху, біля урочища Гути в урочистій обстановці було відкрито монумент на місці бою партизанського загону під командою Кіндрата Карпова з німцями 27 березня 1942.

У неділю, 3 листопада 1968 в с. Селище Будильської сільради, відбулося урочисте відкриття монументу партизанам, які загинули 4 травня 1942. На мітинг прибули колишні партизани, що брали участь в боях у цих місцях, рідні загиблих партизанів, колгоспники і учні шкіл. Усі ці монументи збудовані за ініціативою та клопотами підполковника запасу Костянтина Дудченка.

У вересні 1943 останки партизан були заховані в братській могилі в Троїцькому саду (Михайлівська вулиця).

Склад і дії партизанського загону № 2

1. Безкоровайний Трифон Павлович – командир загону. Уродженець с. Гребці Будильської сільради. 1897 року народження. Працював завідуючим гужовим транспортом міськради. Мешкав в Лебедині по вулиці Сумській. Розстріляний німцями, як заручник 2 грудня 1941.
2. Коростіль Олександр Дмитрович – комісар загону. Уродженець м. Лебедина, вул. Довгалівка, 1901 року народження. Працював завідуючим міськкомунгоспом. Під час окупації проживав в Лебедині і працював їздовим комендатури. В лютому 1943 відступив в Курську область, де був мобілізований до Радянської Армії. Безвісно загинув.
3. Василенко Петро Васильович – рядовий боєць. Уродженець і мешканець м. Лебедина. 1905 року народження. Розстріляний німцями 2 травня 1942.
4. Бурлюк Феодосій Ягорович – рядовий боєць. Мешканець м. Лебедина, вул. Зарудна. 1882 року народження. Працював лісником радянського лісництва. Розстріляний німцями 12 березня 1942, за зв’язок з партизанами.
5. Голуб Іван Васильович – рядовий боєць. Уродженець і мешканець м. Лебедина, вул. Боднівка. Працював комірником гужтранспорту міськради. Помер у 1943.
6. Карпенко Василь Терентійович – рядовий боєць. Уродженець і мешканець м. Лебедина, вул. Піонерська. 1902 року народження. Працював завгоспом райлікарні.
7. Лазаренко Семен Олексійович – рядовий боєць. Уродженець і мешканець м. Лебедина, вул. Р. Люксембург. 1898 року народження. Працював головою правління промартілі «Червона Зірка». Розстріляний німцями 2 грудня 1941 як заручник.
8. Лотош Степан Никифорович – рядовий боєць. Уродженець с Михайлівки. Мешкав в м. Лебедині. 1898 року народження. Працював їздовим гужтранспорту міськради. Помер в 1948.
9. Невальоний Іван Пархомович – рядовий боєць. Уродженець с.Бишкінь. Проживав в м. Лебедині по вул. Свердлова. 1898 року народження. Працював головою Лебединського колгоспу «II п’ятирічка». Перейшов в партизанський загін № 1 під командою Карпова К.Г.
10. Подобний Тихін Данилович – рядовий боєць. Мешкав в Лебедині по вул. Кобижча. 1898 року народження. Працював головою правління колгоспу ім. Сталіна (по вул. Кобижча). Після війни працював лісником Радянського лісництва. Мешкав в х. Барабашівка.
11. Ярошенко Федір Андрійович – рядовий боєць. Уроженець і мешканець м. Лебедина, Гудимівська вул. № 4. Працював головою правління колгоспу «Вперед до соціалізму».
12. Плут… Уродженець с. Олександрівка. Працював співробітником райміліції. Після війни доля його невідома.
13. Сильченко… Уродженець с. Олександрівка Лебединського району. Працював співробітником райміліції. Після війни доля його невідома.
14. Муха… Уродженець с. Олександрівка Лебединського району. Працював співробітником райміліції. Після війни доля його невідома.
15. … Уродженець с. Олександрівка Лебединського району. Працював співробітником райміліції. Прізвище його не встановлено. Доля його невідома.

Всього у загоні було 40 чоловік. Прізвища решти 25 партизанів встановити не довелося. Це мав бути кінний загін. У кожного був верховий кінь з сідлом та іншим спорядженням. Озброєнні були гвинтівками і шаблями. В обозі було 10 парокінних возів. Загін мав декілька великих брезентових палаток, які могли заховати від дощу і вітру понад 50 чоловік. З продовольства було багато борошна, крупи різної, бочки спирту, ковбаса, тютюн, риба солона, бочки меду і таке інше. В достатній кількості було доброго та нового взуття і одягу. Керівником штабу загону був у Іван Голуб (вул. Боднівка), а склад матеріальної бази у Феодосія Бурлюка  (вул. Зарудка).

Трифон Безкоровайний, як тільки довідався, що Линник О.М. виїхав з Лебедина, заходився перевозити конем до себе додому партизанську базу. Загін він не скликав і нічого більше з ним не робив, навіть, в штаб не приходив. Зовсім не цікавився загоном і комісар Коростіль. Один з партизанів Іван Невальоний  дивлячись, що в загоні немає порядку, перейшов рядовим бійцем в загін № 1 (командир Кіндрат Карпов) в якому був до того часу, коли його було поранено.

Перетаскавши до себе базу, Трифон Безкоровайний  щодня виїздив ручним візком на базар, де торгував махоркою, милом, сірниками тощо. Не встиг він і половини продати того, що перетаскав, як його забрали німці і розстріляли, як заручника 2 грудня 1941.

Склад і дії партизанського загону № 3

1. Карпов Іван Остапович – командир загону. Уродженець с. Боровенька. Мешкав в Лебедині, в районі вулиці Довгалівка, Горошків тупик. 1897 року народження. Працював секретарем народного суду. Загинув в бою 5 травня 1942.
2. Древаль Денис Якович – комісар загону. Уродженець і мешканець м. Лебедина, вул. Свердлова. Працював завідуючим оргвідділом райкому партії. Після війни працював обліковцем бригади колгоспу ім. Леніна.
3. Пугач Яків Андрійович – боєць загону. Уродженець с. Даценківка Ворожбянської сільради. 1913 року народження. Працював завідуючим відділом пропаганди та агітації райкому партії. Розстріляний німцями в червні 1942.
4. Головченко … – боєць загону. Мешкав в м. Лебедині. Працював помічником прокурора. Доля його невідома.
5. Пантюшенко … – боєць загону. Видав німцям Пугача Якова Андрійовича. Доля Пантюшенка невідома.
6. Глущенко Варвара – рядовий боєць. Уродженка с. Токарі Лебединського району. Мешкала в м. Лебедині. Працювала бібліотекарем парткабінету. Після війни засуджена Трибуналом до розстрілу за зв’язок з німцями і видачу їм учасників руху опору в м. Лебедині.
7. Лапоніг Володимир – рядовий боєць. Розстріляний німцями в жовтні 1942.
8. Кобець Лука Миколайович – рядовий боєць. Розстріляний німцями в жовтні 1942.
9. Пасюта … – рядовий боєць. Доля його невідома.
10. Камчатний Василь Семенович – рядовий боєць. Доля його невідома.
11. Стахно … – рядовий боєць. Розстріляний німцями в жовтні 1942.
12. Любивий – рядовий боєць …. Розстріляний німцями в жовтні 1942.
13. Брюханов … – рядовий боєць. Доля його невідома.
14. Тонкошкур … – рядовий боєць. До війни працював головою правління колгоспу в с. Курган. Доля його невідома.
15. Коротич Андрій Омельянович – рядовий боєць. Доля його невідома.
16. Лапоніг Павло Іванович – рядовий боєць. Уродженець с. М-Бобрик. 1903 року народження. Працював головою правління колгоспу в с. М.-Бобрик. Після того, як загін не зібрався, він перейшов рядович бійцем в загін № 1 (командир Кіндрат Карпов), де був до кінця існування загону. Загинув у бою 5 травня 1942.
17. Дмитріїв Василь Денисович – рядовий боєць. Доля його невідома.
18. Калініченко Григорій Миколайович – рядовий боєць. Уродженець м. Лебедина. Під час першої окупації мешкав в Лебедині. В Радянській Армії служив з 1943. В 1944 за участь в боях присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Після війни мешкав в Кирилівці, де працював теслярем колгоспу «XX партз’їзд».
19. Борисенко Костянтин Лаврентійович – рядовий боєць. Розстріляний німцями в червні 1942.
20. Ващенко Іван Павлович – рядовий боєць. Розстріляний німцями в червні 1942.

Всього в загоні було 27 чоловік. Прізвища решти 7 чоловік встановити не вдалося. Загін існував з 10 жовтня 1941 по 17 жовтня 1941, коли командир загону Іван Карпов захворів і відправився на лікування в с. Боровеньку, до своєї сестри. В цей-же день комісар загону – Древаль Денис Якович вибув в невідомому напрямку, і в загоні більше не був. Після одужання, Іван Карпов перейшов рядовим бійцем в партизанський загін № 1 (командир Кіндрат Карпов).

Склад і дії партизанського загону № 4

1. Скоробагатько Ф.Є. – командир загону. Працював директором Лебединського учительського інституту.
2. Тернюк Емануїл Дмитрович – рядовий боєць. 1899 року народження.
3. Токар Петро Іванович – рядовий боєць. 1901 року народження. Уродженець с. Бишкінь Лебединського район.
4. Субот Іван Семенович – рядовий боєць. Працював головою правління Межиріцького колгоспу ім. Лисянського.
5. Фесенко Михайло Кузьмич – рядовий боєць. Уродженець с. Межиріч Лебединського району. 1907 року народження. Працював головою Рябушчанської сільради. Вкінці жовтня перейшов в загін № 1 (командир Кіндрат Карпов), звідки вибув в листопаді 1941 за власним бажанням, і всю війну переховувався на хуторах Лебединського району.
6. Заєць Гнат – рядовий боєць.
7. Бабич … – рядовий боєць. Працював завгоспом колгоспу «Комунар».
8. Каплін Василь Павлович – рядовий боєць. 1898 року народження. Вчитель Кам’янської середньої школи.
9. Гриценко ….

Всього у загоні повинно бути 25 чоловік. Місцезнаходження – Межиріцькі ліси (між Межирічем і Ворожбою). Зібрався в с. Михайлівці 10 жовтня 1941, в кількості – 15 чоловік, в хаті недалеко від школи. Командир загону Скоробагатько Ф.Є. відразу після збору, пішов в Лебедин до Линника О., за вказівками, і до цього часу ще не повернувся (1970). Бійці почекавши командира два дні, пішли по домівках, і на цьому загін припинив своє існування. Прізвищ решти бійців встановити не довелося. Де дівся, і яка спіткала доля Скоробагатька Ф.Є., невідомо.

Таким чином, з 4 загонів ледве зібрався один, і то не в повному складі. Майже всі бази загонів загинули, точніше були привласнені тими особами, яким доручено було їх зберігати. Керівництво рухом опору виїхало з Лебединського району на схід, нікому не передавши своїх обов’язків і навіть не повідомивши партизанській загін. Підпілля в Лебедині, яке намічалося створити, залишилось без керівництва і нічого не робило, що на руку було окупантам. Але не дивлячись на те, що районне керівництво самовільно виїхало, покинувши район напризволяще, знайшлися патріоти віддані своєму обов язку, які за своєю ініціативою, без керівництва зверху, організували підпільні групи опору в місті і селах району, але про них мова буде докладніше подана нижче.

В с. Ворожба, уродженець і мешканець цього села – Михайло Велигонь, сам організував партизанський загін в кількості 24 чоловік, винайшов зброю (обрізи, мисливські рушниці, револьвери, декілька гранат). 25 січня 1942 загін вперше зібралися, як бойова одиниця. В загоні була свідома, але сувора дисципліна. Всі бійці проживали вдома і займалися своїми справами, але по сигналу збиралися у визначене місце і виконували наказ командира. Займався загін агітаційною роботою серед населення і дрібними диверсіями проти окупантів. 10 березня 1943 загін вступив в бій з окупантами, в якому Михайло Велигонь  був тяжко поранений (позбавився правої руки). Після цього бою загін припинив своє існування. На жаль, списку особового складу загону не має, і встановити його не довелося. Після закінчення війни ніхто не згадував про цей партизанський загін і, особливо, про патріотичний вчинок його командира – Михайла Велигоня. Щоб повнішою була картина цього партизанського загону, не зайве буде познайомитись з коротенькою біографію його командира.

Велигонь Михайло Миколайович, 1893 року народження, уродженець і мешканець с. Ворожба Лебединського району, служив в армії з 1914, учасник імперіалістичної війни, активний учасник Жовтневої революції, партизан громадянської війни, потім голова комнезаму у Ворожбі, один з перших вступив у колгосп, б/п, помер в 1968 в с. Ворожбі.

Продовження далі….