Рух опору на Лебединщині: партизани (продовження)
Для зв’язку з іншими партизанськими загонами Лебединського і сусідніх районів були відряджені окремі бійці загону. Більшість з них по тим чи іншим причинам не повернулися, ті які прийшли назад повідомили, що в тих місцях, куди вони направлялись ніяких загонів ними не знайдено. Як з’ясувалось вже після війни партизанські загони в навколишніх районах не збиралися, а в Лебединському районі з чотирьох – лише один.
Партизанський загін після 3-денного переходу прибув на нове місце розташування в район с. Кам’яне, точніше на його околицю, недалеко від х. Квочки. В цьому районі загін неодноразово влаштував засідки на шляху Лебедин-Гадяч, знищував засоби зв’язку, розповсюджував серед населення листівки, зведення Радінформбюро, які приймав своїм радіоприймачем.
15 грудня 1941 Лебединський каральний загін жандармерії і поліції, при в’їзді в с. Кам’яне, був перехоплений партизанами біля х. Квочки Кам’янської сільради, де і відбувався бій. В цьому бою був поранений начальник жандармерії, а його заступник Давиденко був вбитий. Всього було вбито 15 німців і поліцаїв. З боку партизан втрат не було.
На другий день, тоб-то 16 грудня 1941, загін попрямував лісовими стежками до своєї землянки, що знаходилась між Михайлівським шляхом і Бережками. В цьому місці була досить гарна і простора землянка.
Харчувалися тим, що доставали у селян навколишніх сіл. Особливо велику допомогу в цьому відношенні подавали подружжя Звягольських – Кирило Юхимович і Устинія Іванівна з с. Бережки. Кирило Юхимович, маючи поганеньку коняку, їздив по хуторах, збирав по дворах продукти і відвозив партизанам. Це був основний і головний постачальник продовольства. Устинія Іванівна пекла хліб і готувала страви, які відвозив Кирило Юхимович.
У партизан була й інша база, де знаходилася зброя, спорядження, радіоприймач, тощо. На щастя Звягольських і партизанів, на їх шляху не було провокатора, а то не минула б їх обох шибениця. 20 квітня (четвер) 1970 Кирило Юхимович Звягольський на 79 році життя помер від крововиливу в мозок, похований на кладовищі с. Бережки, а Устинія Іванівна жива і досі (на 1970). Обоє вони нагороджені медаллю «За бойові заслуги» і одержували персональні пенсії за допомогу партизанському загону під час війни.
Значну допомогу харчами подавав і лісник Зеленський Дмитро Никифорович, який жив у хаті лісника за Михайлівським шляхом в урочищі Гути. Він мав тісний зв’язок з партизанами, часто бував у них в землянці, передавав всі відомості, які йому довелося почути в Лебедині.
В партизанському загоні рядовим бійцем був Вербицький Павло Олександрович, а його рідна сестра Граціанова Євгенія Олександрівна до війни працювала завідуючою їдальнею військового містечка. Під час війни вона проживала в Лебедині зі своїм 15-річним сином Леонідом (Граціановим Леонідом Олексійовичем). 
Разом з нею в їдальні працювала технічною робітницею мешканка м. Лебедина (вул. Свердлова № 48), яка і під час війни гарно відносилась до Граціанової Є.О., бувала у неї дома і знала, що брат її Вербицький П.О. був у партизанах. Граціанова Є.О. не крилася від Показанець Горпини Семенівни, довіряла їй, і одного разу, навіть, вдвох пішли вони до партизан в їх землянку. Через деякий час Показанець пішла сама і принесла партизанам гостинець-тютюн-махор, за що вони були їй дуже вдячні.
Одного разу Граціанова приготувала досить велику кількість продуктів, але ніяк не могла організувати доставку їх партизанам. Порадившись з Показанець Г.С., вони вирішили піти вдвох до партизан, і там гуртом порадитися як доставити продукти. 3 березня 1942 вони прийшли в землянку, і там гуртом вирішили перевезти продукти підводою. Це міг зробити лісник Зеленський Дмитро Никифорович. Йдучи вже додому, вони зайшли до нього, – який на їх щастя був дома. Дружина Зеленського Д.Н. на той час пішла по якийсь справі до міста. Вони розказали чого прийшли і по якій справі. Зеленський Д.Н. згодився перевезти продукти від Граціанової до партизан, але сказав, що почуває себе погано, і що завтра запряже коня і все це зробить його син Зеленський Василь Дмитрович. Задоволені успіхом, вони попрямували додому, бо вже почало сутеніти.
Наступного дня ранком, цебто 4 березня 1942, були заарештовані: Граціанова Є.О., Показанець Г.С., Зеленський Д.Н. і Зеленський В.Д. 4 і 5 березня 1942 їх допитували, а ранком 6 березня 1942 вони були розстріляні. Їх трупи закопані в канаві біля бойні: Граціанова Є.О. за сприяння постачання продуктів партизанам, Зеленський Д.Н. за те, що не повідомив німецьке командування про місцезнаходження партизанської землянки і за сприяння організації доставки партизанам продуктів, Зеленський В.Д. (17 років) за згоду привезти партизанам продукти. В Лебединській газеті «Лебединській вісник» за березень 1942, на другій сторінці оголошено такий вирок: «Вирок. Я прирікаю за сприяння партизанам постачання продуктами Євгенію Граціанову з Лебедина до розстрілу. Приречена до розстрілу за постачання партизанів продуктами Горпині Показанцева замість розстрілу підлягає штрафу – 6 місяців примусових робіт. Комендант капітан Вольбер». Показанець Горпина Семенівна, одержавши продовольчу картку пішла відбувати примусову роботу в 7-му дільницю поліції, де начальником був її двоюрідний брат Стеблинка Федір (з Довгалівки). В поліцейській дільниці Показанець Г.С. працювала прибиральницею. В 1965 вона була нагороджена медаллю «За бойові заслуги», а в 1966 їй видано партизанське посвідчення. Тепер її груди прикрашають вже три медалі. В Лебединському музеї експонується її портрет, люб’язно подарований підполковником запасу Дудченком К.М.
З приводу патріотичного вчинку Граціанової Є.О. та Показанець Г.С. в газеті «Соціалістичне життя» № 30 від 7 березня 1961, на другій сторінці був допис підполковника запасу Дудченка К.М. «Вірні патріотки Батьківщини», в якому сказано: «… З перших днів війни стала активним помічником партизанів Євгенія Граціанова. Вона доставляла їм зведення Радянського Інформбюро, проводила агітаційну роботу серед населення. Але якийсь запроданець видав гестапівцям вірну дочку народу. Страшні катування зазнала Граціанова, але товаришів своїх не видала. Перед розстрілом до неї в камеру вкинули її подругу Горпину Показанець (нині пенсіонерка). Євгенія Граціанова була в напівсвідомому стані. Опритомнівши, вона пізнала свою подругу, з якою десятки раз ходила в ліс до партизанів. Граціанова сказала Горпині Показанець: – Ні слова про партизанів, не бійся, будь сміливою, я тебе відстояла. Прощай, рідна подруга. – В цей час в камери вривається кат і влаштовує очну ставку і допит над Горпиною і Євгенією. Та перед ним жінки зробились чужими одна одній. Граціанову стратили, а Горпину ще довго катували. Але для страти підстав кати не мали. Німецький комендант був вимушений наказ про розстріл Горпині Показанець замінити іншим покаранням…».
Щоб закінчити з цим періодом життя партизанів, не зайвим буде ближче познайомитись з дійовими особами:
Граціанова Євгенія Олександрівна, 1896 року народження, уродженка м. Москви, в Лебедині проживала з 1921. Її чоловік – Граціанов Олексій Іванович, працював народним суддею I-ї дільниці, а потім прокурором Лебединського району, помер в 1924 від туберкульозу легенів. Граціанова Є.О. після смерті чоловіка весь час працювала, перед війною завідувала їдальнею у військовому містечку. Виховала двох синів: старший Георгій воював, залишився живим, зараз живе і працює в м. Москві (на 1970 рік), молодший син через декілька днів був розстріляний. Мабуть він дещо знав, або був свідком розмов чи бачив осіб, які відвідували його матір і в майбутньому міг розповісти кому не слід. Портрет Граціанової Є.О. експонується в Лебединському музеї. Похована в братській могилі.
Зеленський Дмитро Никифорович, 1899 року народження, працював лісником Лебединського лісництва, проживав в урочищі Гути (по Михайлівському шляху). Про нього ніде не згадується крім цих рядків. Невідомо де знаходяться його останки.
Зеленський Василь Дмитрович, 1924 року народження, ніде не працював і проживав на утримання батька. Про нього теж, як і про батька ніде не згадується і невідомо де перебувають його останки.
Показанець Горпина Семенівна, 1903 року народження. До війни працювала технічною робітницею в їдальні, після війни ніде не працює і проживає на пенсії у власному будинку № 48 по вул. Свердлова. Портрет Показанець Г.С. експонується в музеї (на 1970 рік).
Ще один прикрий випадок пов’язаний з Веніаміном Славуцьким, за яким партизани почали помічати, що він веде себе зовсім не розсудливо. В ніч на 24 березня 1942 випав невеликий рівний сніг і було тихо і тепло. Славуцький В., не порадившись з партизанами, пішов на х. Губчин, взяв корову у одного громадянина і не плутаючи слідів привів її прямо до землянки, що була в лісі між Михайлівським шляхом і с. Бережки. Партизани висловили Славуцькому В. з цього приводу обурення, але він став плести якусь нісенітницю, навіть не виправдовуючись, що зробив такий безглуздий вчинок.
По свіжій пороші сліди корови були чітко видні і могли дати можливість поліції виявити місцезнаходження землянки. Та, у загоні було дуже погано з харчами, вже декілька днів партизани жили впроголодь, а тому вирішили корову забити, частину м’яса зварити, а решту взяти з собою й перейти в інший ліс. Ще вдосвіта корову вбили і тільки почали варити, як одержали повідомлення, що німці і поліція ранком будуть їхати грабувати Михайлівку, забирати у людей хліб і худобу. Частина партизан залишилась варити м’ясо в цеберках і складати свої речі для переходу в інше місця, а 18 чоловік вийшли на Михайлівський шлях в урочище Гути.
О 9-й годині ранку показались автомашини, які їхали з Лебедина в напрямку на Михайлівку. Видно було, що в машинах, яких було шість, сиділи німецькі солдати. В момент, коли вони порівнялись із засідкою, партизани дали залп, застрочив кулемет. Машини раптом безладно зупинились і з них стали стрибати солдати й бігти в ліс, що знаходився ліворуч шляху. Партизани стріляли вдало і багато солдат падало після їх пострілів. Коли німці зникли в лісі – партизани перебігли шлях і почали заглиблюватись у ліс переслідуючи німців, які в паніці, по одинці бігали по лісу, як зайці. Цей бій тривав майже цілий день, і вже надвечір партизани перейшли шлях й повернулися на свій бік лісу.
Тут вони відпочили і хотіли вже йти до своєї землянки, як Романов Павло Семенович (заступник командира партизанського загону) сказав, що піде на той бік лісу за трофеями. Хвилин за 20 він повернувся, і перейшов вже більшу половину шляху, як з того боку пролунав постріл. Романов П.С. впав, але миттю схопився й поліз до лісу, де були його товариші. Всі кинулись до нього, він був дуже блідним, важко дихав і ледве-ледве балакав. Виявляється, що куля пройшла навиліт через живіт звідки кров текла струмком. У партизан не було ніяких медикаментів, не знайшлося навіть бинта. Врятувати Романова П.С. в цих умовах не було можливості. Відчуваючи свою безпорадність Романов П.С. сказав: «Прощавайте, друзі, помстіться за мене!» вийняв наган і, на очах у товаришів застрелився. Труп його поклали в канаву, що над шляхом, присипали снігом і швидко пішли в напрямку своєї землянки. Це була перша жертва з боку партизан, не рахуючи Славуцького В., який після того, як привів корову зник в лісі, блукаючи декілька днів, він вийшов на луг біля Кургана, де зустрів поліцаїв, які його вбили, забравши гвинтівку. Коли його було вбито невідомо, а труп знайдено 28 березня 1942. Останки Славуцького В.А. заховані в братській могилі партизанів в Троїцькому саду (Михайлівська вулиця).
Загалом, в цій сутичці було вбито 27 німців та поліціаїв. Біля землянки партизани довго не затримувались, взяли те, що можна було взяти і хутко пішли лісами в напрямку с. Межиріч. Йшли всю ніч, а вдень вирішили перепочити в лісі, з тим щоб вночі піти далі в Ситниківські ліси.
Днювали партизани в Межиріцькому лісі, в урочищі «Собачі хатки». Другий день нічого не їли, ніде було прилягти відпочити. Сніг танув, кругом були калюжі холодної води. У багатьох на ногах були валянки. Становище було жахливе.
25 березня 1942 почувся гуркіт машин і на лузі з’явилось декілька вантажних автомобілів. З машин позлазили німці та поліцаї. Деякий час вони стояли та курили, а потім пішли стрілецьким цепом на ліс. Пішли поліцаї, а німці залишились біля машин спостерігати за ходом подій. Невдовзі партизани і поліцаї зіткнулись, почався бій. Партизани мали зручну позицію, лежали по глибокій канаві, а поліцаї пересувалися шеренгою, ховаючись за стовбурами дерев. Почало вже сутеніти, коли бій затих. В цьому бою було вбито 10 поліцаїв, бургомістра с. Межиріч та двох начальників поліцейських дільниць. Партизани втратили Теплюка Степана Самсоновича, якому куля потрапила прямо в серце. Його теж прикидали снігом в канаві й почали відходити в глибину лісу. Поліцаї забравши побитих і поранених теж почали відходити до своїх машин.
Всю ніч рухалися голодні й мокрі партизани. Особливо заслаб командир загону Карпов К.Г. Спочатку його взяв під руку один з партизанів, а через двісті-триста метрів шляху одного проводиря вже було недостатньо. Підключився і другий, але незабаром вже і двоє не змогли з ним впоратися. Сили зовсім покинули Карпова К.Г., він не міг сам стояти без підтримки і падав додолу, як сніп. Порадившись, партизани вирішили залишити Карпова К.Г. в скирті сіна, що на лузі під Бишкінем. Він там відпочине, обігріється, а вночі забрати його в землянку. Так і зробили, а самі пішли і дійшли до Ревок, коли почало вже світати. На околиці села була досить велика покинута комора, де вони вирішили переднювати, а вночі знов підти лісами до першої їхньої землянки. День вони благополучно, без усяких пригод пересиділи в коморі, щоправда голодні, холодні й вкрай стомлені. Невальоному Г.П. і Юр’єву П.І. доручили дістати харчі для Карпова К.Г., і як стемніє – направитися до скирти й забрати його і потихеньку йти до землянки. А тим часом загін натопить пічку, буде тепло, дістануть харчів, погодують командира відпочинуть, а потім обміркують, що робити далі. Так і зробили, двоє пішли ліворуч, а останні попрямували навпростець, до землянки.
Невальоний І.П. і Юр’єв П.І. дістали в Ревках хліба, сала, молока і, навіть тютюну. Через декілька годин вони вже були біля скирти сіна. Карпов К.Г. зустрів їх досить бадьорим і жвавим. В усякому разі не таким, яким вони його залишили. Він добре відпочив, відіспався і вже давно виглядав на шлях чекаючи на своїх проводирів. Його добре нагодували, потім покурили біля скирти й рушили в напрямок на Ревки. Ніч була місячна й видно було так, що хоч голки збирай. Спочатку вони гадали йти навпростець лугом, минаючи Ревки, а потім коли на першій сотні кроків провалились в невелику калюжу води, яка була вкрита тонкою кригою – вирішили йти через Ревки. По шляху та й в самих Ревках таких низин залитих водою не було.
В селі вже всі полягали спати, в хатах не світилось, бо було годин дванадцять ночі, а може й більше. Партизани вже, майже, пройшли Ревки, коли праворуч від ферми почувся оклик: «Стій, хто йде!» і зразу пролунало декілька гвинтівочних пострілів. Ці голоси і постріли були з того місця, яке не освітлювалося, а партизани йшли посеред вулиці, під ногами хрустіла тоненька крига, та вони не дуже і береглися, бо не гадали, що можуть у таку глуху ніч зустріти людей, та ще й в кінці села під самим лісом. Вони напоролись на засідку поліцаїв, або на патруль, який зачувши кроки людей на вулиці, притаївся в тіні ферми. Партизани у відповідь вистрелили навмання в напрямку ферми, звідти теж пролунали постріли. Все це було миттєво, несподівано і важко сказати скільки секунд тривало, але ось падає набік Карпов К.Г., а Невальоний І.П. навзнак. Юр’єв П.І. кидається ліворуч до дворів городами й побіг, в напрямку лісу. Він гадав, що Карпов К.Г. і Невальоний І.П. вбиті, і тільки він випадково залишився живим. Вся ця місцевість була йому добре знайома (родом він з М.-Висторопа). Він манівцями, ярами та лісами через хутор пішов на схід, в напрямку фронту і більше вже в партизанському загоні не був. Але Карпов К.Г. і Невальоний Г.П. не були вбиті. Карпова було поранено в ногу, куля не пошкодила кістки, і він поліз до хат слідом за П.І. Юр’євим. Добравшись до однієї з хат, він залишився там. В хаті жив тільки один хлопець, років п’ятнадцяти, і до того, ще божевільний. Карпов наказав хлопцеві йти з хати геть, а сам міцно запер двері, перев’язав рану, бо кров цабеніла цівкою і став поглядати у вікна. Коли поліцаї стали наближатися до хати, він почав відстрілюватись. Почалася облога.
Невальоного Г.П. було поранено в живіт навиліт. Після пострілу він не втратив свідомості, але очманів і замість того, щоб лізти ліворуч, він поліз праворуч до лісу. Там він перев’язав собі рану, зупинив кров і добрався лісами до хуторів, де підлікувався і одужавши, манівцями попрямував до фронту, який вдало перейшов і був вже до кінця війни на радянському боці.
Поліцаї вважали, що всі партизани, які йшли вулицею, зачинилися в хаті й відстрілюються. Вони не второпали, що один з них пішов ліворуч, а другий праворуч. Стан облоги тривав дуже довго. Карпов К.Г. не підпускав запалити хати, а повибивавши всі вікна зрідка стріляв по поліцаях. Приблизно в обід, Карпов К.Г. перестав стріляти, поліцаї стали сміліше підходити до хати, і нарешті обережно подивилися у розбите вікно. Вони побачили, що Карпов К.Г. лежить вбитий посеред хати, а решти партизанів немає. Карпов К.Г. відстрілювався до останнього набою, і бачачи що спасіння йому немає – останній набій пустив собі в скроню. Надвечір труп Карпова К.Г. і Теплюка С.С. привезли в Лебедин, в двір райвиконкому, і поклали під навісом. Багато людей ходило на них дивитись. Кажуть, що обоє були дуже худі, заросли бородами, важко було їх навіть впізнати. Ранком вивезли їх на підводі до бойні і там в канаві закопали.
За ініціативою підполковника запасу Дудченка К.М. в с. Ревки Бишкінської сільради збудовано монумент на місці загибелі командира партизанського загону Карпова К.Г., який 8 грудня 1968 було урочисто відкрито. На мітингу були присутні партизани, представники партійних і радянських організацій, колгоспники навколишніх сіл й учні учбових закладів. На чавунній плиті написано, що крім Карпова К.Г. тут загинули: Теплюк С.С., Бурлюк А.О., Дудченко Я.Т., Ковалівнич Д.І., Ковалівнич П.Л., Костюк Й.Н., Лисак М.Г., Павленко М.І., Ткаченко І.І. Монумент збудовано на тому місці, де загинув один Карпов К.Г., але на чавунній дошці зазначено, що тут загинуло 10 чоловік. Теплюк С.С., про якого згадується на чавунній дошці, загинув в бою 25 березня 1942, під с. Межиріч, Бурлюк Андрій Олексійович самовільно залишив партизанський загін на початку грудня 1941, і весь час проживав дома в с. Рябушках, а в червні 1942 (тоді, коли вже не існувало партизанського загону) по доносу, німці знайшли його на горищі власного будинку і тут же в дворі розстріляли; Дудченко Яків Тихонович, 1895 року народження, уродженець і мешканець с. В.-Вистороп, розстріляний німцями в своєму селі влітку 1942; Ковалівнич Дмитро Іванович, 1894 року народження, в кінці 1942 був забитий в с. Ревки, біля своєї хати по невідомим причинам громадянином с. Ревки Василем Коржом; Ковалівнич П.Л., Костюк Й.Н., Лисак М.Г., Павленко М.Г. і Ткаченко А.І. в списках осіб, які приймали яку-небудь участь в русі опору не зазначені. Невідомо, що це за люди, де і коли вони загинули і за що. Хати, з якої відстрілювався Карпов К.Г. вже не існує, після війни її розібрано і перевезено в інше місце. Доля божевільного хлопця невідома ще з війни.
Продовження далі….
