Давнім селянським ремеслом на Слобожанщині, і зокрема на Лебединщині, вважається лозоплетіння. Швидше за все, воно було допоміжним заняттям для населення, одним із джерел поповнення сімейного бюджету. Лозоплетіння – вид ремесла, яким могли займатися майже весь рік, за винятком періоду нестачі сировини, заняття сільськогосподарськими справами чи домашньою роботою.
(зображення вгорі Васильківський Сергій Іванович (1854-1917) “Зимовий вечір” (фрагмент), 1890-і рр. (із колекції Лебединського міського художнього музею імені Б.К.Руднєва)
Лозоплетіння, як і кераміка, виникло раніше, ніж обробка дерева та металу і розвивалось в тих місцях, де були великі масиви верболозу, оскільки він є основним сировинним матеріалом. Вербу заготовляли і обробляли залежно від того, яку сировину хотіли отримати: з корою — неокоровану чи без кори — окоровану. Зокрема, верболіз, який плели не знімаючи кору, рубали пізньої осені чи взимку. Також використовували весняну молоду лозу, що добре гнулася і не потребувала спеціальної обробки.
Верболіз, – будучи досить легким в заготівлі й обробці, одночасно використовувався як для виготовлення невеликих господарсько-побутових речей, так і в будуванні окремих частин хат, хлівів, клунь, дровників. До поширеного типу лозоплетених виробів відносяться такі малі архітектурні форми, як лíса, або тин, що були звичними для традиційного обійстя мешканців Лебединщини.
Із неокорованої або «сірої» лози також виготовляли речі господарського призначення – дитячі колиски, рибальське знаряддя, так звані верші для ловлі риби, кошики, які ще називали корзинками, кошовками, сапетками чи вірейками. За формою вони були різними: овальними, круглими, дещо розширеними вгорі. Розмір і форма таких кошиків залежала від того, що планувалось у ньому переносити чи зберігати і відповідав вмісту одного чи кількох відер. Кошики виготовляли переважно з ручками, рідко з мотузками. В основі конструкції форм предметів лежить, перш за все їх практична доцільність.
Майстри, що зналися на технології виготовленні кошиків, працювали задля задоволення власних потреб або на прохання своїх односельців, у вільний від польових робіт час.
«Окоровану» лозу заготовляли незалежно від пори року та звертали увагу на те, щоб лоза «добре дралася». Потім лозу піддавали термічній обробці – паренню. Для цього використовували піч. Випарену лозу очищали – «драли» і використовували для виготовлення меблів (плетені стільці, крісла, столи), підставок для квітів, хлібниць, підставок для вазонів, підносів, бутлів тощо. Саме плетені меблі у всіх асоціюються з особливим домашнім затишком і створюють ту душевну атмосферу, яка, здавалося, назавжди канула в історію разом з минулим, розміреним і спокійним життям, старовинними садибами і зворушливим чаюванням під квітучими яблунями.
Ще й до нашого часу зберігся цей народний промисел, що нагадує людям про давнє минуле, про свої корені і витоки народного мистецтва.
Алла Подвезько, науковий співробітник ЛМХМ
