Михайлівка: Церква Різдва Пресвятої Богородиці

У 1675 році, після тривалих земельних спорів, племінник гетьмана Самойловича – гадяцький полковник Михайло Васильович Самойлович, нарешті, отримав від московського царя Олексія Михайловича «жаловану» грамоту на необжиті землі, так званого «Дикого поля» в межах Лебединського повіту та заснування на них слободи під назвою «Михайлівка». Оскільки сім’я Самойловичів була набожною (батько Михайла – Василь Іванович був священиком в одному з лебединських храмів), то одночасно із заселенням слободи, почали будувати і церкву та допомагати будівництву сусіднього невеличкого монастиря – Іоано-Предтечевої пустині.

У 1680 році на території села Михайлівка була  збудована перша дерев’яна церква  Різдва Богородиці, що проіснувала більше 120 років, і була зруйнована у 1806 році. На місці зруйнованої церкви прихожани побудували – кам’яну, одну з кращих у  Харківській єпархії. Розпочала будівництво правнучка Павла Полуботка – Олександра Долгорукова.

Завдяки старанням статського радника Іваненка та майора Павла Миклашевського, будівництво закінчилося в 1810 році. Церква мала три престоли, головний – Різдва  Пресвятої Богородиці. Це була велична, хрестоподібна в плані класичного стилю споруда,  розташовувана була на першій терасі правого берегу річки Псел.

Після закриття Іоано-Предтечевої пустині (1788 рік), деякі храмові ікони, богослужбові книги та інші предмети церковного ритуалу передавалися в існуючу (дерев’яну) михайлівську церкву Різдва Пресвятої Богородиці. У церкві були  речі, які  в ХVII-ХVIII столітті належали чернігівському полковнику Павлу Полуботку: напристольний хрест роботи 1546 року, срібний келих і «Євангеліє» 1761 року московського друку.

Сама церква входила до садибного комплексу, який включав класичні для того часу палац, флігель, парк і різні господарські споруди. Кам’яна церква Різдва Пресвятої Богородиці – однобанна церква з розпланувально-просторовим типом, дуже подібна до Успенського Собору що знаходився, в розташованому неподалік селі Межирічі: хрещата в плані, дев’ятидільна, хрещато-банева в основному своєму об’ємі, до якого з виходу прилягало видовжене рамена з дзвіницею на тридільному плані, що було поширеним елементом в українській бароковій архітектурі. У зовнішніх об’ємах: хрещатість  структури храму була підкреслена підвищеними об’ємами, фасади ж були оформлені трикутними фронтонами, об’ємами в міжрукав’ях дещо понижені з «вальмовими», дах в перекладі з німецької мови, «з залом на даху» або  чотирисхилий дах — різновид даху з чотирма схилами, причому торцеві схили мають трикутну форму (називаються «вальми») й простягаються від гребеня до карниза. 

Для стилістичного вирішення цього храму характерно поєднання форм різних архітектурних стилів: місцевого бароко (загальна структура, фасадні інші у формі квадрифолія); класицизму (архітектурне вирішення бані, круглі вікна, пілястрові портики); неготичного напрямку романтизму (стрілчасті арки, такі ж завершення віконних і дверних отворів). При храмі були школи: земська і церковно-перафіяльна. Перша  школа існувала ще в 1732 році. До парафії були приписані хутори: Парфили, Шумили, Байрак, Степне, Кринички. За  переписом Сумського полку в 1732 році в Михайлівці мешкало 787 душ чоловічої статі. За сповідальними записами та іншими відомостями парафіян в селі мешкало: в 1730 році – 785 чоловіків і 760 жінок, в 1750 році – 884 і 870, в 1770- відповідно 1070 і 1065, в 1790 -1127 і 1150, в 1810 році – 1243 і 1269, в 1830 році – 1335 і 1482, в 1850 році -1476 і 1596.

Згідно з Довідковою книгою (1904) в храмі служили «с 1891 года священник Иоанн Стелецкий (60 лет) – окончил духовную семинарию по 2 разряду, священник с 1868 года (занимал должность законовчителя месных школ и был духовником); с 1900 года диякон Митрофан Царевский (35 лет) – окончил 2 класса духовного училища, псаломщик с 1889 года, в сане диакона с 1896 года (занимал должность учителя местных церковно-приходских школ); с 1902 года псаломщик Иоанн Смирнов (26 лет) – окончил городское приходское училище, псаломщик с 1900 года; с 1898 года церковный староста – граф Капнист».

Дерев’яний палац був перебудований з будинку Павла Полуботка, унікальну архітектурну споруду втрачено під час подій 1918 році. Що було – графський палац пограбували й спалили. Те, що вдалося врятувати (меблі, фарфор, картини), було передані в Лебединський художній музей, Воскресенську та Миколаївську церкви міста. Однак, більшість культурних цінностей розікрали. Випадково вдалося віднайти в приватній колекції жительки Михайлівки Параски Олександрівни Кривошей вінчальні ікони графа. Саме до їх написання долучилася вправна рука художника-іконописця, проте його прізвище нам невідоме .

На своєму віку  церква  зазнала багато гонінь. В 1930 роках вона була пограбована  і перетворена в сільський клуб. Вдруге церкву відкрили в 1941 році під час окупації та знову закрили в 1959 році. Довгий час у храмі був склад сільського споживчого товариства. В листопаді 1981 року  Церкву Різдва  Пресвятої Богородиці підірвали вибухівкою за розпорядженням  Лебединського райкому партії. Наприкінці 80-х років ХХ століття, як повідомляють очевидці, ракетники військової частини потужним краном витягнули в селі Михайлівка старого кам’яного стовпа з ініціалами наказного гетьмана Павла Полуботка. До недавнього часу на місці церкви був пустир. В 2004 році встановлений хрест, ведуться підготовчі роботи по будівництву каплички.   

Наша Лебединщина, як і Україна володіє не лише величезною, але й дуже різноманітною культурною спадщиною. Кожен пам’ятник є символом тієї чи іншої події чи епохи, що відбилася на житті наших предків, батьків і взагалі історії держави.

Валентина Знаменщикова, спеціаліст міського відділу культури і туризму

Література:

1. Харьковская губернія. Списокъ населенныхъ мѣстъ по свѣдѣніямъ 1864 года, томъ XLVI. Изданъ Центральнымъ статистическимъ комитетомъ Министерства Внутренних Дѣлъ. Санкт-Петербургъ. 1869 — XCVI + 209 с.
2. Ткаченко. Б. «Лебедія» – Суми: «Слобожанщина», 2004
3. Шкурка М. «Село Михайлівка Лебединського району Сумської області у творчості видатних українських та російських художників» – Полтава. Журнал «Рідний край», 2014.
4. Таранушенко С. «Дерев’яна монументальна архітектура Лівобережної Слобожанщини».  Харків. Видавництво «Слобожанський світ», 2017.