Музей – живий діалог з історією

0
1340

В листопаді цього року Лебединський художній музей відзначатиме свій ювілей. Проте, ювілейна дата не стільки привід для урочистостей, скільки ще одна спроба привернути увагу лебединської громадськості до музейних проблем, а також осмислити вклад Бориса Кузьмича Руднєва (1879 – 1944) у справу не тільки формування, але й головне – збереження чудової колекції музею під час громадянської та другої світової війни. Своїми виваженими і на той час, можливо, єдино правильними діями, він  врятував безцінні експонати не тільки від ймовірної евакуації до Німеччини відомством Розенберга, але й від пограбування їх місцевими мародерами, і за це йому вічна  шана і низький уклін.

                Борис Руднєв

Народився Борис Руднєв у Харкові, там же навчався у реальному училищі, потім вступив до технологічного інституту, звідки мав стати інженером-технологом. Його, мабуть, би і чекала служба у цій галузі, якби не захоплення мистецтвом. А початок його поклало відвідини художньої студії «Голуба лілія», яку очолював його приятель – Євген Агафонов. Студію Агафонов відкрив після закінчення Петербурзької Академії мистецтв, де навчався в т.ч. у Іллі Рєпіна. Один з відвідувачів студії, Оболенський згадував: «Борис Кузьмич часто приходив у студію, майже кожний сеанс малювання. Він, звичайно, сидів на дивані, грав на гітарі та брав участь у загальних розмовах студійців. Цікавився мистецтвом і,  в особливості, роботами Є. Агафонова, з яким був дуже дружний. Борис Кузьмич був дуже привітливою, скромною та симпатичною людиною. Я, як і всі інші студійці, ставився до нього з великою симпатією та повагою».

Євген Агафонов та Борис Руднєв. Харків, 1900-ті роки

Окрім цього, з 1910 по травень 1918 року Борис Руднєв перебував асистентом-фотографом в університетському музеї красних мистецтв і старожитностей. У колекції музею знаходилися рідкісні твори зарубіжного та вітчизняного мистецтва. Все це, безумовно, формувало естетичні та художні смаки Руднєва. Цьому сприяло також і спілкування з мистецтвознавцями: професором Федором Шмітом, Стефаном Таранушенком, Дмитром Гордєєвим. Саме з ними Борис Руднєв вперше відвідав Лебедин, обстежуючи там місцеві церкви. А в перші післяреволюційні роки він брав участь у поповненні колекції музею з садиб та «квартир бежавшей буржуазии».

Борис Руднєв в Харківському університетському музеї красних мистецтв і старожитностей, 1910-і рр.

Борис Руднєв в Харківському в університетському музеї красних мистецтв і старожитностей, 1910-і рр.

Між тим у Харкові почався голод. В цей скрутний час, сестра Руднєва, що мешкала у Лебедині, запросила до себе брата. Так, влітку 1918 року подружжя Руднєвих опинилося в Лебедині. Якщо у продовольчому відношенні тут дійсно відчувався достаток (на базарі можна було купити хліба, щось виміняти), то у культурному житті ситуація погіршувалася з кожним днем: нищилися садиби, в яких зберігалися прекрасні мистецькі твори, грабувалися унікальні бібліотеки.

Маєток графа Капніста в селі Михайлівка, фото 1915 року

Така участь спіткала і садибу Капністів, що у Михайлівці, про яку відомий мистецтвознавець Георгій Лукомський писав: «Михайлівка чи не одна з найбільш красивих і типових садиб всієї України». З садиби Капністів вдалося вивезти чимало першокласних мистецьких творів, що зараз складають красу і гордість музею. Про цінність капністівської колекції говорить і той факт, що деякі портрети з неї були залучені С.П. Дягілевим на виставку історичного портрету, яка відбулася у Петербурзі у 1905 році. Чимало мистецьких та історичних творів з цієї колекції було показано у 1902 році на виставці ХІІ археологічного з’їзду в Харкові та у 1918 році на Першій виставці української старовини в Лебедині. Крім капністівської колекції, багато творів зберігалося і у садибі Анненкових у селі Бобровому, у Олексія Красовського в Куличках та у Юлії Бразоль в Рябушках. Звідти також надійшли цінні експонати.

В одному з листів Руднєв називає дату, коли він почав працювати в музеї: 20 листопада 1918 р. Крім професійних занять мистецтвом, активно займався і краєзнавством. З-під його пера вийшли такі розвідки, як «Минуле нашого району», «Лебедин», «Перебування Петра І в Лебедині і зв’язані з цим легенди». Дуже багато читав, писав вірші, слухав класичну музику. «Я його пам’ятаю тільки читаючим», – згадує його дочка Алла Руднєва. Серед поетів особливо цінував Тараса Шевченка, називаючи його великим поетом України.

У 30-х роках колекція музею продовжувала поповнюватися завдяки зусиллям свого першого директора. Завдяки Руднєву в музей потрапила низка творів Сергія Васильківського з картинної галереї Харкова. Але 30-ті роки – це і також часи масових репресій та колективізації.

Екскурсія в художньому музеї, 1937 рік

Знайдені в архіві два листа в якійсь мірі показують позицію Руднєва до тих процесів, які мали місце в той час. В одному з них від 10 січня 1930 р. до мистецтвознавця Дмитра Гордєєва він зазначає: «Ти питаєш як я живу – я не тільки тобі, але й собі не можу дати на це точної відповіді. Живу якимсь дивним ненатуральним життям, виконуючи якісь «темпи». Почав службу в музеї і до неї пристьобнули спочатку заняття у Профшколі, яку перейменували у технікум, та ще на мою голову звалилися тракторні курси, де я викладаю після технікуму з 3-ї до 6-ї вечора. І заняття у технікумі і на тракторних курсах все це суцільна фікція – пародія на навчання, так це тобі ймовірно не цікаво – можливо, щось подібне є і в Харкові (…). Але як це не дивно, у мене є якесь відчуття, що я повинен почати якесь нове справжнє життя. Люблю як колись мріяти про те, чого не було і ніколи не буде. Велику мою втіху при моїх похмурих думках приносить моя донька – Алла. Ще повинен добавити, якби не моя дружина, то я пропав би давно». Та листуванню між Дмитром Гордєєвим і Борисом Руднєвим не судилося стати постійним. Через три роки професор Гордєєв разом з іншими мистецтвознавцями Харкова був репресований.

Іван Святенко “Портрет Костянтина Зільберника”, 1910-і рр.

Перед самою війною, музей у Лебедині отримав нову прописку: будинок лікаря Зільберника (міститься там і зараз). Тут його і застала війна. Найбільші випробування випали директорові під час окупації. Довго не надходило ніяких вказівок щодо евакуації музею, ні з Києва, ні з Сум. Була у місцевої лебединської влади думка знищити музей, якщо його не вдасться евакуювати, але на шляху цього страшного задуму постав директор. Найбільш цінні речі він заховав у садку (закопав їх у землю), а на їх місце вмістив другорядні. Борис Руднєв пішов на сміливий крок, який на його думку міг врятувати музей від розграбування – він відчиняє його. Ось як Руднєв пояснював мотиви своїх дій: «З встановленням німецької окупації у місті виникло питання – відчиняти музей чи залишити його зачиненим. Вважаючи, що з зачиненого музею, який не контролюється громадськістю, тобто відвідувачами, легше буде проводити вилучення я вирішив відкрити його. Залишив попередню тематику музею – розвиток російського мистецтва з ХVІІІ століття і до наших днів. Я зібрав з відділу радянських художників та замінив їх іншими експонатами. Відділ цей одержав іншу назву – «Мистецтво ХХ століття». У відділі «Західне мистецтво» були зняті надписи з картин англійських художників. Були, звичайно, заховані портрети вождів та радянські гасла. Відвідувачі німці були дуже здивовані, ознайомившись з творами наших першокласних майстрів. Багато з них відзначали, що навіть не припускали, що в Росії може бути таке високе мистецтво».

Під час окупації Руднєв вів щоденник, у якому ретельно занотовував все, що відбувалося в ті тяжкі часи. Невеличкі уривки з нього дають уяву про те, чого були варті зусилля по збереженню музею.

Борис Руднєв у художньому музеї, 1941 рік

Після звільнення Лебедина Руднєву довелося писати різні папери, пояснюючи, чому музей працював у роки війни. Довгий час не видавали заробітну платню працівникам музею, яку останні не отримували півроку(!). У листі до начальника Сумського облвідділу мистецтв І.Петренка, Руднєв писав: «В своїй доповідній Вам – «Лебединський музей в тяжкі дні  німецької  окупації», я дуже багато опустив, що прийшлося  пережити. Адже неподалік від музею, на цій же площі, була розгромлена районна бібліотека, а через один будинок від нас знищений багатющий музей фельдшерсько-акушерської школи, переведений із Сум. Обидві установи загинули, бо залишились без догляду. Щоб я не чергував у музеї, наприкінці жовтня грабіжники під будинок моєї квартири увечері поклали жмуток сіна з двома десятками патронів, вилили пляшку бензину та підпалили. Можете уявити, з яким почуттям я пішов чергувати в музей! А лютий – березень 1943-го року, коли була тритижнева зміна влад. А 18 серпня 1943 року, коли наші вибивали німців з міста і 6 снарядів розірвались на площі перед музеєм! Звичайно, вилетіла половина скла. В цей час мені прийшлося зіставляти з вікон на підлогу під стіну фарфор та ін. В результаті всіх цих переживань я і  нажив хворобу серця, яка, мабуть, зробить мене інвалідом в 64 роки». Через чотири місяці після цього листа Руднєв помер.

Несповідимі шляхи господні! В цьому ще раз переконуєшся, коли ходиш залами вже Сумського художнього музею. Напевно, всі бачили «Голландський краєвид» всесвітньо відомого найбільш «національного з голландських живописців» Яна ван  Гойєна. Але це та ж сама картина Ван Гойєна, про яку Б.Руднєв згадує у своєму щоденнику! Ця робота, як цілий ряд інших першокласних творів, були передані з Лебединського до Сумського музею у 50-ті роки. Отже, і в сумській колекції є частка подвижництва Бориса Руднєва. Як і перший директор сумського музею Никанор Онацький, Руднєв стояв біля витоків великої загальнонаціональної справи під назвою «ЗБЕРЕЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ СПАДЩИНИ».

Борис Руднєв

На превеликий жаль, ім’я Бориса Руднєва ще не достатньо вшановану в Лебедині. Скажімо є в Лебедині вулиця імені Руднєва, але названо її на честь комісара партизанського загону С.В. Руднєва. Хоча за логікою мислення, треба було б назвати вулицю на честь саме Бориса Руднєва, того, хто зберіг мистецькі скарби, а значить і увійшов в історію міста.  Мені здається, лебединська місцева влада в перспективі повинна виправити цю очевидну несправедливість по відношенню до Б.Руднєва і назвати вулицю на його честь. Після того, як перед війною музей отримав приміщення, протягом більш як п’ятдесятирічного існування в ньому, музей не отримав додатково ані метра(!) експозиційної площі. А колекція музею продовжує поповнюватися!

Звичайно, зараз тяжкі часи, які не дають нам приводу для ілюзій відносно вирішення всіх питань водночас. Але і робити вигляд, що таких проблем немає, також не можна. Прикладом такого сумлінного відношення до своєї справи для нас повинно бути життя і діяльність Б.К. Руднєва – першого директора Лебединського художнього музею.

Сергій Побожій, мистецтвознавець

Г-та «Червоний промінь» № 44, 30 жовтня 1993 р.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Будь ласка, введіть ваш коментар!
Будь ласка, введіть ваше ім'я тут