В той час, як Україна бореться з пандемією коронавирусной інфекції, люди залишаються сидіти вдома… Та, не зважаючи на ці вимушені обмеження, ми продовжуємо нашу прогулянку по залам Лебединського міського художнього музею імені Б.К.Руднєва. І сьогодні, запрошуємо всіх до третьої зали – «Мистецтво другої половини ХІХ століття» (або «Зал передвижників»).
Друга половина ХІХ століття – час, за світовими вимірами не вельми великий, проте в історії вітчизняного мистецтва, він позначений таким розмаїттям високих художніх досягнень та видатних імен, що по-праву може вважатися його «золотою добою».
При цьому, мистецтво передвижників стало, не лише перлиною цього періоду, а й справжньою енциклопедією тогочасного життя. Все рішучіше, на своїх полотнах художники прагнули виражати актуальні етичні та соціальні проблеми, бачити прекрасне і типове в буденному і повсякденному. Надихаючись вірою в людину, в її моральне вдосконалення, нове мистецтво відкрило нові перспективи в усіх жанрах живопису. І вікном у цей дивовижний світ є третій зал художнього музею.
Від самого порогу, експозиція із щедрістю кінця ХІХ століття, «пригощає» нас іменами Сєрова, Мясоєдова, Полєнова, Максимова, Савицького, крім них, – ще цілою плеядою митців від Лагоріо та Следзінського до більш близьких українському серцю – Васильківського або Світославського. Прекрасні пейзажі, жанрові сцени, чудові портрети, та історія картин, що заворожує не менше, ніж самі твори мистецтва.
Відкриває експозицію – абсолютно дивовижна робота, ще й в оригінальній рамі – «На узмор’ї» (1882), Григорія Мясоєдова – одного із засновників Товариства пересувних художніх виставок. Полотно виглядає дуже органічно та цілісно. Дивує і захоплює скрупульозність і точність художника в зображенні кожного елемента, кожної хвилі на морі. Коричневий і золотавий колір берега, насичена блакить моря гармонійно доповнюються ансамблем із білого, рожевого і синього кольорів неба.
Як правило, дуже часто героями передвижників ставали прості селяни, яким глядачі завжди готові були співпереживати. Втім, деякі «селяни» інколи виглядали вельми ошатно, як от у Василя Максимова на картині «Вранці» (1882). Картини цього селянського художника назвали шедеврами народної творчості. Вони не ефектні, не кричать яскравими барвами, чи не вражають гостротою сюжетів, проте, і в ХІХ столітті, і сьогодні вони вирізняються своєю різнобічністю, чуйністю та умінням бачити красу повсякденного. Іван Крамський часто говорив про Максимова: «в його картинах живе глибока людська щирість, а образи відрізняє ніжна і схвильована душевність».
Часто подорожуючи провінцією, передвижники побували, навіть, у Лебединському повіті. Зокрема, Валентин Сєров у 1892-1895 роках виконав кілька замовлень для графа Василя Капніста, написавши портрет його дружини – Варвари Василівни та двох дочок, що зберігаються сьогодні у Російському музеї (С.-Петербург), а також літній пейзаж «Михайлівка», який залишився в Лебедині.
«Михайлівка» – далеко не найвідоміша картина великого живописця, що незаслужено обійдена увагою. Можливо, обраний сюжет і деяка одноманітність палітри роблять її не такою, що запам’ятовується, в порівнянні з іншими шедеврами пензля Сєрова, однак вона далеко не так проста і однозначна, як може здатися на перший погляд.
Незважаючи на мініатюрний формат (10х16 см), пейзаж вийшов майстерно глибоким і деталізованим. В ньому підкреслена композиційна домінанта – церква Різдва Богородиці, що знаходилася проти маєтку Капніста. Ритмічний малюнок дерев з невеличкою альтанкою зліва надає творові романтичності. А така деталь, як парапет входу, вказує на те, що художник писав етюд, знаходячись на садибному ганку або ж з тераси.
Багата на деталі ще одна пейзажна робота «Водяний млин» (1874) Василя Полєнова, що потрапила в Лебедин із Пушкінського музею образотворчих мистецтв (Москва). В історію мистецтва Полєнов увійшов своїм тихим, але дуже сильним і проникливим словом поета в живописі, який відкрив інтимний світ старовинної садиби й таємницю привабливої краси позаміського пейзажу.
Серед художників, які працювали в царині українського пейзажу, не можливо не відмітити Сергія Васильківського. Понад століття його твори є самобутнім яскравим взірцем глибокого самовираження і високого професіоналізму видатного живописця, про якого часто говорили «Васильківський у живописі – це Шевченко в літературі».
Причому, реалізм, з яким Васильківський писав свої картини, тісно переплетений з сентименталізмом. Низькі хмари, просочені сонячними променями, зелені галявини, квітуча природа, хати з похиленим тином – все викликає розчулення. Сьогодні роботи Васильківського є окрасою найкращих музейних колекцій Києва, Харкова, Полтави, Сум… є вони й в Лебединському художньому музеї, причому, одразу 15 картин. Серед них – 14 пейзажних та жанрових робіт, та 1 портрет, але кого – Івана Мазепи.
Неможливо не піддатися чарівності й інших, представлених в залі робіт: Сергія Світославського «Зима», Костянтина Савицького «Образили» (1882), Володимира Менка «Ялини» (1888), Миколи Дубовського «Вечір на морі» (1899), Лева Лагоріо «Сторожевий пост в горах» (1899), Михайла Доліво-Добровольського «Літо» чи «Біля трактиру» (1881).
Дубовський М.Н. “Вечір на морі”, 1899 
Менк В.К. “Ялини”, 1888
Завершують експозицію зали старовинні меблі, що надають інтер’єру особливого шарму, художнього змісту, оригінальності та аристократизму. Серед них, особливо виділяється чорна шафа з квітами, виконана у техніці маркетрі – різновиду інкрустації по дереву (Франція, XVIII ст.). Загальна кількість мозаїчних фрагментів на шафі перевищує 6500 елементів. Привертають увагу глядачів також дамський столик та етажерки, що інкрустовані металом, слоновою кісткою та цінними породами дерева.
Зацікавили? Тож, запрошуємо до художнього музею. Музей знаходиться за адресою: площа Волі, 17.
Продовження далі…
Андрій Гєльмінтінов, директор ЛМХМ
