Минає чергова річниця однієї з найжахливіших трагедій в історії українського народу і всього людства – Голодомору 1932-1933 рр., який наче страшний, ненажерливий молох, поглинув мільйони людських життів. Історія занотувала багато жахливих минулих подій. Світова історична наука нараховує 58 голодів на Землі упродовж останнього тисячоліття. Три з них були в найхлібнішому краї менше, ніж за 100 років
ХІ
… Сердитий вітер скиглить в тузі
А з ним разом заплакали люди,
Що до кладбища купою йдуть.
За плечами у мішках несуть
Дітей своїх. Ті плачуть, б’ються
Із смертним криком, мов сміються.
З дірок голівки висувають
Одно за одним. Боже мій!
Зглянься батьку! Тож син твій.
Вони у тата хліб прохають,
Бо голод муче. Люд іде…
До гроба смерть усіх веде.
ХІІ
Де може батько хліба взяти
Для себе і сім’ї його?
Куди піти хоч попрохати
Шматок черствий? Він свого
Життя не шкодить у блуканні
По селах. Там за річкою, в долині
Не раз доводилося спать
Бо гірко хліб чужий шукать.
Скрізь люди ходять помарнілі,
Шукають хліб. Не у хатині –
Сидять старі у сірячині
З нужди і праці зголоднілі
І смерть чекає всіх одна:
«Коли ж до нас прийде вона?..»
З поетичного твору Г.А. Бурика «Домовина». Березень 1937 р. (ДА СБ України, Суми – Спр. 2152. – Арк. 100. Рукопис. Оригінал)
Цей вірш студент Лебединського педагогічного технікуму Бурик Григорій Арсентійович, що народився в 1920 році в с. Косичеве Лебединського району Сумської області написав під враженням від голоду, який пережили він та його батьки. «Контрреволюційний вірш» став одним із пунктів обвинувачень Г. Бурика (за вироком спецколегії Харківського обласного суду в серпні 1937 року його засуджено до позбавлення волі строком на 3 роки. У 1962 році ухвалою Пленуму Верховного суду УРСР справу закрито за відсутністю складу злочину).
Голодомором 1932-33 років було охоплено майже всю територію Сумської області, а в окремих районах, як наприклад, у Лебединському, від голоду померло близько 45% населення, у місті Лебедині – понад 30%.
До причин Голодомору можна віднести багато факторів, що в основному були викликані політикою «великою зламу». Лебедин дуже важко його переживав. Це було не стихійне лихо, а зумисно підготовлений захід. 7 серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР прийняли закон про охорону соціалістичної власності, який за крадіжку колгоспної чи кооперативної власності передбачав «найвищу міру соціального захисту» – розстріл або позбавлення волі терміном не менше 10 років із конфіскацією всього майна. Амністія в таких випадках не передбачалася. У народі цей драконівський акт назвали «законом про 5 колосків». Становище в місті було катастрофічним. Незважаючи на небачену жорстокість, виконати план хлібозаготівлі в 1932 році не вдалося. Уповноважений із розкуркуленню в Лебедині Маркіян Дем’янович Шевченко наказав застосувати по місту тверді заходи.
У жовтні 1932 р. партійно-державна верхівка прийняла холоднокровне рішення: вийти з кризи шляхом конфіскації запасів зерна в хліборобній галузі. Восени в Україну прибула надзвичайна хлібозаготівельна комісія на чолі з головою Раднаркому СРСР В. Молотовим, яка перевела республіку на надзвичайний стан. Для «вибивання» українського хліба були залучені загони Червоної Армії та НКВС, комуністичних, радянських, комсомольських, профспілкових активістів, сільські вчителі.
Головним репресивним заходом для Лебедина стала реквізиція насіннєвого, продовольчого й фуражного фонду колгоспів, які знаходилися на підпорядкованій Лебединській сільській раді території. У пошуках зерна партійні активісти обшукували кожну хату, зривали підлогу, залазили в колодязі. У селян відбирали не тільки знайдені зернові, а й інші харчові припаси: картоплю, сало, буряки, соління й навіть сухарі. Хлібозаготівельна кампанія фактично перетворилася на розбій, свідомо спрямований на фізичне винищення селянства та інших класів Лебединщини.
У листопаді 1932 року радянський уряд видав закон про заборону колгоспам видавати селянам зерно доти, поки не буде виконано державний план хлібозаготівель. І на цей період припав пік смертності від голоду як у Лебедині, так і по всій Україні. Для запобігання втечі селян з колгоспів у міста в грудні запроваджено систему внутрішніх паспортів: документи видали тільки городянам, так що селянин не міг без особливого дозволу сільради залишити село. Своїм безпаспортним статусом селяни примусово прив’язувалися до колгоспної землі, як колишні кріпаки до поміщицької.
Конфіскація всіх виявлених продовольчих запасів у Лебедині та в населених пунктах, приписаних до Лебединської сільської ради, призвела до випадків голодної смерті в багатьох селянських родинах. Голод, який поширювався протягом усього року, у Лебедині набув найстрашнішої сили на початку наступного року. Люди вмирали усю зиму. Але всі документи засвідчують, що масове вимирання почалося фактично на початку березня 1933 року. Смертність у Лебедині набула нечуваних масштабів. Підраховано, що кожний член селянської родини на Лебединщині мав близько 1,7 кг зерна на місяць. Залишившись без хліба, голодуючі селянські сім’ї вживали в їжу різні сурогати: кукурудзяні качани і стебла, просіяне лушпиння, сушену солому, гнилі кавуни і буряки, картопляне лушпиння, стручки акації, товчену кору і листя дерев тощо. Зареєстровано факти вживання в їжу м’яса котів, собак, щурів і дохлих коней. Органи ДПУ реєстрували навіть випадки канібалізму – людожерства і трупоїдства.
На території Лебединської сільської ради люди вимирали сім’ями. Помирали, передусім хлібороби, мешканці села. Першими гинули від голоду чоловіки, пізніше – діти, останніми – жінки. Але перед тим, як померти, люди часто втрачали розум і переставали бути людьми. Другий пік стався у квітні – червні. Це був апогей Голодомору.
Чому дволикі стали люди?
Чому ми з голоду вмирали?
Чому церкви поруйнували?
Чому, чому, чому, чому
Гонили правду у тюрму?
Чому так знищили багато?
Чому не судять винуватих?
Коли це ще таке було,
Щоб пісня кинула село?
Чому ми боремося знову,
Щоб воскресити рідну мову?
Чому?
Але були і ті, хто допомагав мешканцям Лебедина вижити в ті страшні часи. Багато добра зробив людям референт комітету заготовок Лебедина Павло Євменович Боровський. Та пильне око катів перекреслило його життя. Сценарій відомий: донос «народного патріота», допити, судовий фарс і далекі табори. Арештовував його сам начальник Лебединської міліції. Але незважаючи на все, він вижив і через багато років повернувся на Лебединщину.
Матеріал підготовлений начальником відділу з питань внутрішньої політики Лебединської міської ради Андрієм Акрямовичем Гєльмінтіновим (листопад 2008 року)
Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні. Сумська область. – Суми: Собор, 2008. – 920 с.: іл. С. 832-833
