Наш рід, започаткований на грецькому острові Закінфос, південному в Іонійському архіпелазі, й походить від Петра Капніссі. Його син Стомателло з трьома спорядженими ним фрегатами, у складі ескадри венеційського адмірала Морозіні, відзначився у битві при острові Левкадо (1674). Венеційські кораблі були оточені переважаючою турецькою потугою. Капніссі, який опинився поза оточенням, наказав своїм фрегатам підійти до трьох турецьких кораблів, захопити їх і підірвати. Пожежа й загибель найбільших кораблів викликали в турків розгубленість, і Морозіні вийшов з оточення, завдавши ворожому флотові тяжких втрат. За цей подвиг Стомателло Капніссі дістав графський титул Венеційської республіки для себе і нащадків.
На фото вище поет і драматург Василь Васильович Капніст (1758-1823)
Його онук Петро зібрав і очолив загін греків для допомоги Росії у війні проти турків, але дорогою захворів і помер (за іншими відомостями, взяв участь у невдалому Прутському поході, після чого оселився із сином Василем на Слобожанщині). Так чи інакше, засновник роду Капністів – Василь Петрович Капніст (батько майбутнього поета і драматурга). Військову службу він почав сотником Ізюмського слобідського полку. Ставши полковником миргородським, 1737 р. здобував Очаків, брав участь у Дніпровській і «генеральній» Хотинській баталіях.
1748 року В.П. Капніста заарештували за звинуваченням у зраді (за сімейними переказами – за перемовини з Пруссією), під вартою спровадили до Петербурга й ув’язнили у Петропавлівській фортеці. Кажуть, що про цю подію в Україні співали: «Везуть пана Капністенка до царській неволі»…У фортеці Василь Петрович відсидів три (!) роки, після чого його звільнили і «пожалували» за «безвинноє прєтєрпєніє арєста» у бригадири. (Згідно з історичними джерелами, його звинувачували, зокрема, в антидержавній змові й підготовці замаху на імператрицю Єлизавету). 1745 року за скаргою губернської канцелярії його «за немалую предерзость» усунули від командування полком. Та знову все щасливо обійшлося, і під час Семилітньої війни бачимо Василя Петровича на чолі миргородських козаків. Його полк вирішив успіх битви 19 серпня 1757 року при Грос-Егерсдорфі в Пруссії, стримавши ворожу кінноту. Але втрати миргородців були величезні. Загинув сам бригадир і двоє його синів від першого шлюбу – Данило й Ананій. Тіла Василя Петровича не знайшли – відшукали тільки праву руку, що стискала зламану шаблю… Синів поховали у маєтку Капністів Обухівці на Полтавщині. Шабля зберігалася у вітальні під склом до 1917 року. Спадщину бригадира поділили між дітьми (від другого шлюбу з донькою бунчукового товариша Софією Андріївною Дунин – Борковською). Молодшому синові Василеві дісталась Обухівка, яка стала його родинним гніздом.
Братів Петра і Василя відрядили до Петербурга, де вони служили у гвардії. 1772 р. Петро, відбуваючи службу в придворному Преображенському полку, стояв на варті у Петергофському парку. Катерина ІІ, проходячи з Потьомкіним, побачила гарного прапорщика і щось прошепотіла на вухо «світлішому». Як тільки Петро звільнився, його оточив натовп наближених осіб цариці, всі навперейми запрошували молодого гвардійця – хто на бал, хто на обід, хто на чай. Це так здивувало нездогадливого Петра, що той вирішив порадитись з братом, який теж був «преображенцем». «Ну, вітаю, ти, певно, в случае» – сказав молодший, але жвавіший розумом Василь. Бути «в случае» означало стати фаворитом імператриці. Це так вразило Петра, що він покинув службу й одразу ж виїхав за кордон, до Голландії, а згодом до Франції й Англії, де й оженився. До речі, він пробув на чужині близько двадцяти років, навіть служив у лейб – гвардії Людовика XVI, ставши свідком Великої Французької революції.
Молодший син бригадира Василь Васильович під час служби у гвардії потоваришував із поетами Державіним, Миколою Львовим і Хемніцером. Вони створили міцний гурт, зберігши дружбу до останніх днів життя. Маючи неабиякий вплив на Державіна, приятелі вимагали від лінькуватого поета ретельнішої праці над новими творами. Свої вірші вони завжди надсилали один одному, перш ніж віддати до друку. До речі, Василь Васильович одружився з Олександрою Дьяковою, чия сестра Дарія була дружиною Державіна.
Капніст був невдоволений політикою Катерини ІІ, зокрема її указом «О прикреплении украинцев к земле» (йдеться про урядовий указ від 3 травня 1783 р., що формально запровадив в Україні кріпацтво, викликавши збурення не тільки козацтва, а й усіх верств суспільства). Внаслідок цього указу він пішов у відставку й оселився в Обухівці.
За Олександра І Василь Капніст був близький до кола декабристів. З ними його поєднав Іван Михайлович Муравйов-Апостол, близький друг і сусіда, чийого сина Сергія згодом стратили за участь у «бунті» 14 грудня (насправді як одного з провідників Південного товариства і керівника повстання Чернігівського полку в грудні 1825 – січні 1826 р.), а ще двох синів заслали до Сибіру (лише Матвія; Іполит застрелився після бою під Ковалівкою 3 січня 1826 р.). Їхня сестра Олена була за сином Василя Васильовича Семеном.
Під впливом доносів про підступний зміст комедії «Ябеда» імператор Павло І заслав її автора 1798 – го до Сибіру. Василь Васильович залишив столицю у супроводі кур’єра. Наступного дня імператор засумнівався у правдивості доносів й звелів поставити п ‘єсу в Ермітажному театрі. На виставі були лише сам Павло І та цісаревич (майбутній Олександр І). П’єса їм сподобалася, і Павло звелів негайно повернути В. Капніста, дозволивши грати п’єсу в імператорських театрах (ще одне свідчення того, що Павло І не був таким дурисвітом, яким зображували його деякі, зокрема радянські, історики).
Список дітей В.В. Капніста я відновив згідно з «Малороссийским родословником» В. Модзалевского. Ось він: Катерина, заміжня за Олександром Івановичем Полетикою (сином відомого лікаря і небожем можливого автора «Історії Русів»); Гаврило, названий на честь Державіна, йому присвячена ода «На смерть сина»; Семен; Іван; Олексій; Софія, у заміжжі Скалон.
Продовження далі…
Димитрій Капніст, Орлі, 1963
