У кривавій круговерті громадянської війни постала загроза знищення неоціненних скарбів, що зосереджувалися в отих палацах, яким оголосила війну партія більшовиків. У нас, тільки під Сумами, такі палаци стояли в Хотіні, Кровному, Токарях, Бездрику, Залізняку і т.д., і т. п. А скільки навколо Лебедина, Охтирки, Глухова! Разом з розгромом старовинних садиб гинули щедро розсіяні по українськім терені осередки духовної культури, палали бібліотеки, спопелялись твори мистецтва. І яке то щастя, що в Сумах опинився тоді художник Н.Х. Онацький, а в Лебедині – мистецтвознавець Б.К. Руднєв. Значною мірою завдяки їм виникли широко знані в республіці художні музеї в Сумах і Лебедині. Вони рятували роковану на загибель нашу душу. Вічна дяка їм за це! Про Н.Х. Онацького преса писала неодноразово. Менш знаний нашій громаді Б.К. Руднєв. Про нього на прохання «ПС» розповідає сумський мистецтвознавець С.І. Побожій. По суті це перша спроба дати портрет фундатора Лебединського художнього музею.
Борис Кузьмич Руднєв…
Життєвий шлях Бориса Кузьмича Руднєва, здавалось би починав складатись так, що звікувати вік мав би з технікою. Народився у Харкові. Навчався у реальному училищі, де основна увага приділялася точним наукам. Потім вступив до Харківського технологічного інституту. Закінчив вуз, мав звання інженера – технолога. І йшов би далі цією стежкою, якби не пробудилася любов до мистецтва. Початок тому поклало відвідування художньої студії «Голуба лілія», яку очолював його приятель Євген Агафонов, учень Іллі Рєпіна.
Євген Агафонов та Борис Руднєв
До того ж з 1910 по травень 1918 року Руднєв обіймав посаду асистента – фотографа в університетському музеї красних мистецтв та старожитностей. У його колекції знаходилися рідкісні твори зарубіжного та вітчизняного мистецтва. Все це безумовно формувало естетичні та художні смаки Руднєва.
Після революції тяжка доля випала не тільки людям, але й мистецьким творам. Музей при університеті залишений на початку громадянської війни напризволяще , було пограбовано. Між тим у Харкові почався голод. В цей момент сестра Руднєва, яка мешкала у Лебедині, запросила його з дружиною до себе. Так улітку 1918 року подружжя Руднєвих опинилося у Лебедині. Якщо у продовольчому відношенні тут дійсно був відносний достаток (на базарі можна було купити хліб та інші продовольчі товари), то у культурному – ситуація погіршувалася з кожним днем. Грабувалися садиби, розтягувався і просто нищився антикваріат. Чи могла людина, вихована на засадах добра, залишитись осторонь? Звичайно, ні! І разом з Ю.І. Базавлуком, людиною також освіченою (він невдовзі очолив у Лебедині повітову владу), почали рятувати все, що можливо. З садиби Капністів у Михайлівці вивезли художні меблі, живописні твори: портрети гетьманів Петра Сагайдачного, Павла Полуботка та його дружини, Данила Апостола, князя М.Г. Рєпніна, графа В.О. Капніста. З садиби Анненкових у селі Боброво – портрет княгині В.І. Анненкової, з садиби поміщика і художника О.А. Красовського, що у Куличках – твори самого О.А. Красовського, а також численні твори з його мистецької колекції. Треба сказати, що у таких садибах зустрічалися надзвичайно високі за рівнем виконання художні твори. Так, у Михайлівці три покоління володарів садиби зібрали чималу картинну галерею, куди входили твори італійської, голландської та фламандської школи XVII – XVIII ст. Деякі портрети з капністівської колекції були залучені С.П. Дягілевим для виставки історичного портрета, що проходила у Петербурзі на початку століття. Чимало мистецьких творів з вищезгаданих колекцій експонувалися 1918 року на Першій виставці української старовини у Лебедині.
Є.Агафонов “Портрет Б.К. Руднєва”
В одному з листів Руднєв називає дату, коли він починає працювати в Лебединському музеї – 20 листопада 1918 року. Поступово колекція систематизувалася, будувалася експозиція: невдовзі Руднєв склав путівник по ній.
У довоєнний час до Лебединського музею неодноразово приїздили представники столичних музеїв з метою забрати найбільш цінні експонати, та на шляху реалізації їх задумів завжди ставав перший директор. А от Лебединський музей потроху поповнювався. Мабуть, наприкінці 30-х років до музею надійшла низка творів С.І. Васильківського з Української картинної галереї Харкова, виставка творів якого відбулася і в Лебедині у 1939 р.
Борис Руднєв (фото грудень 1941 року)
Найбільші випробування випали директорові під час війни. Довго не надходило ніяких вказівок щодо евакуації. Перед приходом німців наші підривали монументальні споруди: казначейство, млин (другий за величиною на Україні і в Росії). Руднєв жалкував, що гинуть такі історичні пам’ятки. Була у місцевої влади думка знищити і музей, але на шляху страшного задуму знову став перший директор. Найбільш цінні речі він заховав на горищі. Дещо заховав у садку, а на їх місце у експозиції вмістив другорядні речі. Та все таки чимала їх кількість, що становила художню цінність залишилась на очах. На початку німці приходили у музей, дивилися, дивувалися, але нічого не брали. Потім у казино взяли під розписку дев’ять картин місцевої художниці Ю. Бразоль, фарфорову вазочку – попільничку. Накинули оком і на унікальні меблі з карельської берези, хотіли забрати – пощастило, викликали у Німеччину того, хто найбільш ретельно домагався цього. Німці створили комісію по вилученню художніх цінностей, але Лебедин невдовзі було визволено і художній музей знову відчинив двері для мешканців і гостей міста.
Борис Руднєв (фото 1941/42 року)
Подальше існування музею не було безхмарним. Руднєва змусили писати різні папери, пояснювати, благати. Ось рядки з листа до начальника Сумського облвідділу мистецтв: «У своїй доповідній про Лебединський музей в тяжкі дні німецької окупації я дуже багато опустив, що довелося пережити. Адже неподалік від музею, на цій же площі, була розгромлена районна бібліотека, а через один будинок від нас знищений багатющий музей фельдшерсько – акушерської школи, переведений із Сум. Обидві установи загинули, бо залишились без догляду. Щоб я не чергував у музеї, наприкінці жовтня грабіжники під будинок моєї квартири увечері поклали жмуток сіна з двома десятками патронів, вилили пляшку бензину та підпалили. Можете уявити, з яким почуттям я пішов чергувати в музей! А лютий – березень 43-го року, коли була тритижнева зміна влад. А 18 серпня 43 року, коли наші вибивали німців з міста і 6 снарядів розірвались на площі перед музеєм! Звичайно, вилетіла половина скла… В результаті цих переживань я нажив хворобу серця, яка, мабуть, зробить мене інвалідом 64 роки». Через чотири місяці після цього листа Руднєв помер.
Є.Агафонов “Біля роялю” (Портрет Б.Руднєва)
Як же шанують пам’ять людини, якій ми повинні бути вдячними за те, що в Лебедині, невеликому райцентрі, існує чудовий художній музей? М’яко кажучи, не дуже.
Що можна зробити? Гадаю, спочатку треба організувати у самому музеї меморіальний куточок на зразок того, що зробили у Сумському художньому музеї відносно Н.Х. Онацького. І матеріали у Лебедині є. У музеї зберігаються два прекрасних портрети пензля Є. Агафонова з зображенням Руднєва, фотографії, архівні документи. Треба тільки захотіти, а там з’являться і нові ідеї по вшануванню пам’яті людини, перед якою ми в боргу.
Сергій Побожій
«Панорама Сумщини» 12 вересня 1991 р.