На світлині 1910-х років один з останніх вітряків Лебедина, що знаходився (за однією із версій) на території нинішнього дитячого садка «Ромашка».
Млина́рство в Лебедині завжди було однією з важливих галузей господарства, а ремісника, що займався млинарством, називали млина́рем або міро́шником. Він, традиційно, користувався особливою повагою громади. Пік млинарства на Лебединщині припав на другу половину ХІХ століття, коли в місті було до 10 вітряків та кілька водяних млинів. Вітряки також будувалися в селах повіту, переважно у поміщицьких економіях. Зокрема, в Михайлівці існувало одразу 2 вітряки, що належали графу Капністу та василівському поміщику фон Глазенапу.
Млини прийшли до нас із Європи. Перші згадки припадають на добу Гетьманщини — ХVII століття. Масово їх стали будувати з кінця ХVIIІ – початку ХІХ століття. Поширені були два типи конструкцій повітряних млинів. Спочатку — голландська, пізніше — німецька. У голландського вітряка каркас стоїть нерухомо, а повертається лише башта з крилами — щоб підлаштовуватися під вітер. Німецький — повертається усім корпусом.
Будували млини, переважно, люди з капіталом – магнати та великі землевласники, які потім здавали їх в оренду дрібним шляхтичам, міщанам та заможним селянам. Найцінніша частина млина – його жорна. Для них брали камені діаметром від 80 сантиметрів до 1,5 метра. Товщина верхнього — бігуна — досягала 60 сантиметрів, а нижнього — лежака — не перевищувала 15. Верхній камінь важив у півтора раза більше.
Для того щоб змолоти мішок зерна на водяному чи вітряному млині потрібно було 15 хвилин. Для порівняння, ручними жорнами за годину можна було переробити кілограм збіжжя. Цим займалися переважно жінки та старші діти.
З початком ХХ століття вітряні млини почали активно витіснятися паровими. Так, у 1904 році в Лебедині до ладу став паровий млин Кононенка-Пивоварова, де працювало 60 чоловік. Потужність 5-ти поверхового млина становила 3 млн. пудів зерна на рік. Це було найбільше на ті часи підприємство Лебедина. Через кілька років до цього млина додався ще один паровий гігант – млин Таранушенків. Вони дуже швидко розорили та витіснили невеликі вітряки в Лебедині.
Вартість послуг парового млину була значно нижчою, ніж у вітряка, що брали до 25% борошна, а якість була значно вищою.
Андрій Гєльмінтінов, директор ЛМХМ
Джерела літератури:
- Ткаченко Б. Лебедія: «Історичні нариси в 2-х книгах». Книга 2. – Харків: видавець «Савчук О.О.», 2014. – С.270 – 328.
- Таранушенко С. «Наукова спадщина. Харківський період. Дослідження 1918-1932 рр.». – Харків: видавець «Савчук О.О.», 2011.
- Прітченко О. «У селі були 27 вітряків. Ми врятували останнього». Gazeta.ua, точка доступу – https://gazeta.ua/articles/history-newspaper/_u-seli-buli-27-vitryakiv-mi-vryatuvali-ostannogo/853371
