(в тексті збережена стилістика та орфографія автора)
Після закінчення Куличанської школи, далі я навчався в Будильській семирічній школі. Крім навчання, тут доводилось малювати так звану наочну агітацію: лозунги, плакати, діаграми, стінгазети. З повагою згадую вчителя малювання Сергія Юхимовича Пугача. Побачені його роботи приємно западали в душу і залишали добру пам’ять про цю людину.
У той час розпочалася колективізація: наших селян у Куличці «заганяли в комуну», як тоді казали. Мій батько, не знаючи, що робити, розгублено запитував мене: «Хлопчику, чи йти до колгоспу, чи ні?». Я в той час був уже добре підготовлений шкільною політичною пропагандою і казав батькові, що колгосп – це єдиний спосіб виходу селянства із зубожіння, треба вступати.
Потім настали важкі часи. Сім’я роз’їхалася – хто куди: батько поїхав до Харкова на будови, брати – на шахти Донбасу, сестри – в Лебедин та Харків. Ми залишились удвох із матір’ю, яка працювала в колгоспі. Я також під час шкільних канікул там трудився. Потім – тяжка осінь 1932 і весна 1933 років. Потягнулися голодні люди із далеких сіл Олешні й Довжика, щоб міняти свої пожитки спочатку на картоплю, а потім уже й на лушпиння з неї. У Куличці в селян тоді ще була картопля, якою якось рятувалися від смертельного голоду. Згадувати далі про цю пору немає ніякого бажання.
Закінчивши семирічку, я вступив на навчання до Будильського ремісничого училища за спеціальністю лаборанта спиртзаводу. Але через деякий час батько забрав мене до Харкова з метою вступити до художнього училища. Відразу я не вступив і змушений був працювати на будівництві теслярем 3-го розряду. В 1936 році здав вступні іспити і таки вступив до училища.
Матеріальна скрута супроводжувала мене під час навчання, але вона не може затьмарити найкращі спогади про ті часи, коли відкривалися нові й нові сторінки пізнання образотворчого мистецтва та здійснювалася мрія дитинства – стати художником. Згадую першого вчителя – Кобринського Володимира Володимировича, який прищеплював нам перші ази розуміння мистецтва, але, на превеликий жаль, у 1937 році він був заарештований як «шпигун», і більше про нього не було відомостей.
Копія рукопису Андрія Мордовця зберігається в Лебединському міському художньому музеї ім. Б.К. Руднєва
