Олександр Білик: щоденник. Підпільна робота (жовтень 1942 – лютий 1943)

0
1118

Підпільна робота в Лебедині (продовження)

В жовтні 1942 на квартирі у Василя Олещенка відбулося четверте засідання підпільного комітету. Були присутні: Сергій Роєнко, Василь Олещенко, Тетяна Білик, Василь Прошкін та Вікторія Медіокритська. Розглянуті поточні справи.

У зв’язку з тим, що Олександр Коростіль відмовився працювати в підпільній організації, на його місце членом підпільного комітету обрали Василя Олещенка. Таким чином комітет був затверджений у складі: Роєнко Сергій Павлович (голова), Олещенко Василь Гаврилович (секретар), члени: Білик Тетяна Василівна, Прошкін Василь Павлович і Медиокритська Вікторія Антонівна. Цей склад комітету діяв до самого кінця свого існування. По кожному засіданню велись протоколи, які зберігалися до приходу Радянських військ.

На вказаному засіданні Сергій Роєнко також доповів, що встановлено зв’язок з Будильською підпільною організацією, через Василя Карпова.

Настав час коротенько розповісти про роботу підпільної організації в цілому, і зокрема, про життя та роботу груп, їх членів і керівників.

В підпільній організації існувало п’ять окремих груп, керували якими члени підпільного комітету. Дві групи були молодіжні: група Тетяни Білик та група Василя Прошкіна. Складались вони виключно з комсомольців, і виконували найбільш відповідальні завдання.

В підпільній організації була дуже сувора конспірація. Кожен член групи знав лише склад своєї групи та керівника, чи є ще інші групи, а коли є, то хто до них входить, він не знав. Одержавши завдання, кожен член групи мовчки його виконував, не обговорюючи це ні з ким, навіть з членом своєї групи або зі своїм близькими родичами.

Шифровка лебединських підпільників

Така була дисципліна і конспірація, запроваджена і в Будильській підпільній організації. Завдяки таким методам роботи обидві організації уникли провалів і повністю зберегли свій склад до приходу Радянської Армії.

Склад групи № 1 (керівник Білик Т.В.)

  1. Багуля Володимир Григорович – комсомолець;
  2. Литвиненко Микола Михайлович – комсомолець;
  3. Лампак Юрій Михайлович – комсомолець.

Склад групи № 2 (керівник Прошкін В.П.)

  1. Олійник Лідія Денисівна – комсомолка;
  2. Деревянка Григорій Васильович – комсомолець;
  3. Деревянка Сергій Миколайович – комсомолець;
  4. Зелена Антоніна – комсомолка;
  5. Колісник Леонід – комсомолець.

Склад групи № 3 (керівник Медіокритська В.А.)

  1. Древаль Тимофій Трохимович – працівник лікарняної аптеки;
  2. Загнойко Олексій Михайлович – секретар поліклініки;
  3. Скитцький (Скітцький) – бухгалтер поліклініки;
  4. Глущенко – лікар поліклініки;
  5. Алехова Олена Андріївна (дружина офіцера);
  6. Руденко Кузьма Омелянович – завторгвідділом райспоживспілки;
  7. Литвиненко Михайло Михайлович – комсомолець.

Склад групи № 4 (керівник Роєнко С.П.)

  1. Пономаренко Єлизавета Андріївна – домогосподарка;
  2. Чернов Юрій Іванович – лейтенант, оточенець;
  3. Пивоварова Марія Іванівна – домогосподарка;
  4. Михайлівський Федір Антонович – колгоспник к-пу ім. Леніна.

Склад групи № 5 (керівник Олещенко В.Г.)

  1. Олещенко Ганна Гнатівна – вчителька;
  2. Олещенко Олександр Васильович – учень школи.

Разом з керівниками, в усіх п’яти групах було 26 чоловік. Крім них, були ще інші особи, які не лічились в групах, але виконували доручення підпільного комітету. Це Дмитро Іваненко, Андрій Хоменко, Михайло Рощин (оточенець), Новиков (капітан, оточенець), Марія Савичова/Савичева (вчителька с. Капустянці), Копиця (директор Гудимівсбкої семирічної школи), Степан Латиш/Лотиш (їздовий пожежної команди), Іван Голуб (завгосп гужтранспорту міськради), Павло Валін (капітан, оточенець).

Кожен член групи мав певне завдання, яке йому давав керівник групи. Так, в групі № 1 (керівник Білик Т.В.), Володимир Багуля, Олександр Кузьминський і Юрій Лампак розмножували зведення Радінформбюро. Маючи радіоприймач, вони приймали зведення повідомлення і передали їх керівнику групи – Тетяні Білик.

Григорій Головенко. Під його ім ям був усиновлений полений пілот Сабуров

Микола Литвиненко знав добре німецьку мову, і підпільний комітет дав йому завдання влаштуватись працювати перекладачем в Чернецький табір військовополонених. Незабаром Литвиненко влаштувався діловодом в контору табору і одночасно був перекладачем. Увійшовши в довіру командування, він викрав бланки посвідчень з печаткою табору, які потім використовувались для вручення військовополоненим, що тікали з табору. Частина військовополонених, за висновками наших лікарів: Вікторії Медіокритської і Глущенка, були визнані тяжкохворими, яким потрібно було лікуватись у лікарні. Відпочивши і зміцнівши фізично, ці «хворі» виписувались, але до відправки у табір з’являлись підпільники, які приносили з собою цивільний одяг, харчі і посвідчення табору про відпущення військовополоненого. Манівцями та городами вони виводили їх у лісопарк, а там – «скатертю дорога». Ось ці вищезгадані хлопці й займалися цією роботою. Всього допомогли втекти з табору 80-ти військовополоненим, серед них був і Серафим Петрович Сабуров – автор книги «Завжди солдат», в якій він згадує про втечу разом з Михайлом Рощиним з Чернецького табору.

Сабуров з воїнами лебединського гарнізону біля братської могили в Лебедині

В групі № 2 (керівник Прошкін В.П.) Сергій Дерев’янка працював учнем Лебединського земельного бюро і мав по службі доступ до матеріалів, які торкались економіки району. Відомості про пограбування сіл і підприємств, про розстріли мирного населення, використовувались у листівках та в усній пропаганді серед населення. Цей же Сергій Дерев’янко викрав німецьку печатку, яка потім використовувалась при підробці документів. Антоніна Зелена та Лідія Олійник займались розклеюванням листівок по місту. Леонід Колісник складав і розмножував листівки, вів облік зрадників. Григорій Дерев’янко займався збиранням і переховуванням зброї. Всі члени групи, крім цієї роботи, займалися ще й розвідкою.

В групі № 3, лікар Глущенко і Медіокритська В.А. (керівник групи) видали близько 600 фіктивних документів про хвороби молоді, яка була визначена для відправки на роботи до Німеччини. Одночасно на них складались історії хвороб, провокувались симптоми інфекційних хвороб, шляхом натирання обличчя і рук акрихіном, який надавав людині вигляд хворого. Ставилися діагнози: малярія, туберкульоз та інші важкі хвороби. До групи була залучена лабораторія поліклініки, що робила фіктивні аналізи. За вказівки групи, завідуючий аптекою лікарні Тимофій Древаль вилучив цінні медикаменти та перев’язочні матеріали, які згодом частково були використані для Будильської підпільної організації та госпіталю, який був організований при лікарні наприкінці лютого – на початку березня 1943. Видано було безліч фіктивних бюлетенів про тимчасову непрацездатність. Член групи Михайло Литвиненко організував вдома прийом радіозведень Радінформбюро, а Кузьма Руденко розмножував їх та розповсюджував. Скитський складав листівки, розмножували їх та розповсюджували Олексій Загноймо та Олена Алехова.

В групі № 4 (керівник Роєнко С.П.) Марія Пивоварова, Лідія Роєнко та Федір Михайлівський виконували окремі доручення керівника групи, як зв’язківці. Єлизавета Пономаренко була зв’язківцем між Лебединською і Будильською підпільними організаціями. Вона також блискуче виконала доручення підпільного комітету по доставці зброї (18 гвинтівок і патрони до них) Будильській підпільній організації. Юрій Чернов складав тексти листівок, вів розвідувальну роботу і організував озброєний загін, який почав діяти в лютому 1943.

В групі № 5 Василь Олещенко мав свій радіоприймач по якому щодня приймав зведення Радінформбюро, а Ганна Олещенко та Олександр Олещенко розмножували їх і розповсюджували. Василь Олещенко був членом і секретарем підпільного комітету. Він же вів протоколи засідань комітету та облік проробленої роботи.

Німці здогадувались, що в місті діє підпільна організація, але їм так і не вдалося її виявити, не дивлячись на велику кількість таємних агентів, провокаторів та шпигунів. Існування ж підпільної організації змушувало німецьке керівництво збільшувати число патрулів, тримати в Лебедині посилений військовий загін та жити весь час під загрозою терору, нападу чи диверсій.

На початку своєї організації, підпільники починали з агітаційної роботи. В листівках широко використовувались інформація про стан на радянсько-німецькому фронті. В цей період хитань і розгубленості, суть загарбницької політики окупаційної влади, стала очевидною навіть найбільш пасивній частині населення. Своїми антигуманними діями німці викривали себе перед населенням, як жорстокі грабіжники та кати. Про все це і писали у листівках, які підпільна організація випустила декілька десятків.

Підпільниками були випущені такі листівки:

«Гітлеровці – вбивці і душителі народів»: розповідалось про те, в яку кабалу потрапили українські люди, і як окупанти намагаються обдурити їх різними обіцянками. Листівка закликала до опору;

«Батьківщина покарає вас, зрадники» – мова в листівці була про поліцаїв та інших зрадників;

«Німеччина – каторга» – листівка випущена у зв’язку з примусовою мобілізацією молоді на каторжні роботи до Німеччини.

Перераховувати інші листівки не має сенсу, але про останню листівку слід сказати декілька слів. Розповсюджувалася вона в місті напередодні втечі німецької армії з Лебедина. Листівка попереджала німців і їх посіпак про те, що вони будуть суворо покарані за розорене ними місто. Підпільники закликали городян взяти під охорону електростанцію, млин, залізничну станцію, громадські будівлі та підприємства, оберігаючи їх від висадження в повітря. Складали, в основному, листівки Василь Прошкін, Василь Олещенко та Леонід Колісник, а переписували і розповсюджували більшість членів підпілля, в основному – молодь.

Підпільний комітет та й самі підпільники були задоволені такою агітацією, яка велась систематично і в досить широкому масштабі (листівки, зведення Радінформбюро тощо), не погано велася й інша робота (медична група, сприяння втечі з табору військовополонених, організація саботажу в організаціях та на підприємствах). При цьому, підпілля не мало озброєного загону, та й сам комітет не закликав до озброєної боротьби. Так було до грудня 1942, коли на одному із засідань комітету, було вирішено приступити до організації озброєного загону. Згуртувати цей загін і командувати ним доручено члену комітету Василю Прошкіну, його заступником було затверджено Юрія Чернова, а начальником боєпостачання Павла Валіна.

Наприкінці грудня 1942, Тетяна Білик зустріла в місті старого знайомого – Івана Голуба (депутат, комірник гужтранспорту міськради), і розбалакавшись про своє життя, Голуб висловив думку, що так далі жити не можна, і треба щось робити. Тоді Білик повідомила, що можна дещо зробити, але для цього треба мати зброю, а без неї будуть тільки одні балачки. На це Голуб відповів, що якщо є люди, то зброя буде, і нехай за нею прийде до нього довірена людина. Наприкінці січня 1943, Василь Прошкін разом з Іваном Голубом та їздовим Степаном Латишем приїхали саньми в ліс Радянського лісництва, де Латиш і Голуб вказали місце, де була закопана зброя партизанського загону № 2 (командир загону Безкоровайний Т.П., розстріляний у грудні 1941). Через декілька днів Василь Прошкін, Павло Валін та Степан Латиш приїхали в ліс з ордером на хмиз. Там вони відкопали 12 вітчизняних гвинтівок і цинковий ящик патронів до них. Все це вони поклали на сани, а зверху накидали хмизу, зв’язали віжками і поїхали на Пилипинську вулицю. Латиш, як їздовий сидів зверху на хмизові, а Прошкін і Валін йшли по тротуару, один з одного боку, а інший з другого, на випадок затримки Степана Латиша німцями чи поліцаями, вступити з ними в бій (Прошкін В.П., Валін П.П. і Латиш С.Н. мали при собі пістолети). Але все обійшлося благополучно, і зброю склали в той сарай, про який вже згадувалося.

Павло Валін всю зброю перевірив, почистив і змастив. Крім цієї зброї, здобули ще близько двох десятків гвинтівок і патронів до них. Таким чином, на кінець січня 1943 гвинтівок вже було більше, ніж людей в підпільній організації. В цей період Будильска підпільна організація звернулася до Лебединської з проханням допомогти їм зброєю. Лебединці порадившись вирішили дати будильчанам 18 гвинтівок і декілька сот патронів до них. Повезти зброю згодився шофер лісгоспу Яковенко, а експедитором в цій справі була Єлизавета Пономаренко. Операція була дуже небезпечною, бо коли б німці знали, що підпільна організація переплавляє зброю для озброєних дій проти них, то Яковенко і Пономаренко були б негайно розстріляні. Але все вийшло благополучно. На превеликий жаль, ми нічого не можемо сказати про подальшу долю Яковенка, а от Єлизавета Пономаренко жила ще довго після цього. Померла вона 25 жовтня 1966.

З 15 лютого 1943 відбулося бойове хрещення підпілля. Настав період евакуації німців з Лебедина. Вночі бойова група у складі 7 чоловік, а саме: Василя Прошкіна (командир групи), Григорія Дерев’янка, Сергія Дерев’янка, Леоніда Колісника, Павла Валіна, С.Кулова, М.Стегнія, озброєні як слід, зібравшись біля ґудзикової фабрики, вирушили в напрямку залізничної станції. В цей час німці готувалися до відправки ешелон з награбованим майном: спирт, свині, шкіра, сіль, цукор і багато іншого продовольства. Загін відкрив по залізничній станції масовану стрілянину, хтось кинув, навіть, декілька гранат. Німці, що були в цей час на вокзалі розбіглися хто куди, і ешелон залишився біля вокзалу. Незабаром загін відійшов на старе місце – до ґудзикової фабрики. Під час перестрілки було тяжко поранено робітника залізничної станції Зеленого, який в цей момент опинився поміж двох вогнів. О другій годині ночі загін обстріляв щей групу поліцаїв, які через Будильську вулицю відступали з обозом на Гадяч. Одного зрадника було вбито, а решта поліцаїв розбіглися. Загін забрав зброю побитих поліцаїв.

Коли на наступний день пішли чутки про те, що у Лебедині діє «партизанська група» (а це був невеликий загін з 7 чоловік), до загону стали приходити чимало бажаючих прийняти участь у вигнанні загарбників з міста. До загону того дня приєдналося понад 20 чоловік, в тому числі: Й.Кошатко (колишній заготовач гудзикової фабрики) Клюшник (колишній працівник ЦСУ), Т.Мурай (рахівник артілі «Перемога»), Храмцов (робітник держмлина), І.Ф.Савченко, Микола Стегній та всі чоловіки підпільної організації.

16 лютого 1943 на допомогу лебедицям підійшла з Будилки озброєна група в кількості 15 чоловік (головним чином з оточенців), під командою підполковника Радченка і колишнього співробітника МВС Сороки.

Роєнко Сергій Павлович – голова підпільного комітету в Лебедині

Після стрілянини, що вчинив загін 15 лютого на залізничній станції, німці вийшли з Лебедина. Вони мабуть дізналися, що в Лебедині почав розгортатися партизанський загін, і щоб не встрявати в сутички з невідомим ворогом, вирішили краще вийти з міста.

З 16 лютого 1943 господарями Лебедина були підпільники. Біля всіх промислових об’єктів і складів, в тому числі і біля ешелону, була виставлена озброєна охорона. Це не дало можливості мародерам розграбувати державне майно. Штаб загону розмістився в приміщенні міліції, по Охтирській вулиці.

17 лютого 1943 на Лебединський аеродром приземлився німецький бомбардирувальник «Фокке-Вульф» (на заправку), мабуть не знаючи, що німці вже залишили місто. Командир загону Василь Прошкін відрядив в район аеродрому групу бійців із завданням захопити літак, а екіпаж знищити. Льотчиків було чотири, і коли вони побачили озброєних людей, які наближалися, то почали відступати в напрямку с. Гудимівки, весь час відстрілюючись. Під час перестрілки було легко поранено Миколу Стегнія і смертельно (в живіт) Храмцова, якого не встигли довезти до лікарні, як він помер. Через кілька днів біля с. Гудимівки було знайдено вбитого Івана Савченка. Храмцова і Савченка поховали на Покровському кладовищі. Всі чотири льотчика з бомбардувальника були вбиті, а їхня зброя взята на озброєння загону. З літака також знято турельний кулемет і увесь запас патронів до нього. Незабаром літак було передано частинам Червоної Армії.

В цей же день Штепівська жандармерія, не знаючи що в Лебедині владу в свої руки взяли підпільники – подзвонили в Лебединську поліцію і запитали про новини: яка обстановка, і чи не можна дістати декілька підвод спирту з Будильського спиртзаводу. Василь Прошкін, який вів розмову по телефону дав зрозуміти штепівчанам, що вони балакають з начальником поліції. Він пообіцяв дати спирту, сказавши, щоб вислали підводи під охороною поліції. Чекаючи їх, біля парку в канаві засіла озброєна група. О 16-й годині декілька підвод під’їхати до місця засідки. Пролунала команда руки вгору. Поліцаї покидали гвинтівки. Селян, які виконували обов’язки їздових відпустили додому в Штепівку, а поліцаїв повели в штаб загону. Після допиту їх розстріляли у дворі школи № 6 (Михайлівська вулиця № 2).

18 лютого 1943 з Будильської вулиці у центр міста прибули три особи, що були гарно і тепло одягнені. Вони їхали в добрячих санках, запряжених парою коней. За ними слідком їхала ще одна підвода з охороною. Патруль затримав їх і доставив у штаб. Під час допиту виявилося, що це відступало Білгородське начальство – заступник бургомістра, начальник земельного бюро і працівник гестапо Боровський. Охорона їх (поліцаї) намагалися втекти, але були вбиті. При обшуку в санках було знайдено великий запас продуктів, горілка, багато німецької ковбаси, новий гестапівський мундир Боровського, а також 250 тисяч карбованців радянських грошей і 100 тисяч німецьких марок. Зрадників тримали до приходу Червоної Армії. Після допиту, за наказом начальника контррозвідки «СМЕРШ» старшого лейтенанта Чалого, вони були розстріляні у дворі райощадкаси (Замкова вулиця, будинок 1).

В цей час до загону потрапили також декілька десятків власовців (з частини, яка була розташована у військовому містечку). В руках загону також опинилося чимало полонених солдат; були серед них: німці, чехи, поляки, італійці та різні темні особи, дуже схожі на карних злочинців. І власовців, і німецьких солдат командування загону передало армійській контррозвідці. Потрапивши до рук загону і лебединський поліцай Г.Барабаш (права рука начальника поліції І.Безкостого), який видав гестапо офіцера Радянської Армії, був розстріляний, за наказом командування загону.

20 лютого 1943 капітан Павло Валін і капітан С. Кулов, виконуючи наказ командування загону, встановили зв’язок з польовою розвідкою 183-ї стрілецької дивізії і доповіли їм про ситуацію в Лебедині.

З 15 лютого владу в Лебедині взяла в свої руки підпільна організація, яка керувала всім життям міста. Штаб цієї організації був у приміщенні, де зараз райфінвідділ (станом на 1960-і рр.). Озброєний загін підпільної організації виконував патрульну службу, стежив за порядком у місті, а також взяв під свою охорону всі промислові об’єкті: механічний завод, млин, електростанцію, лісгосп і склади: заготзерно, райспоживспілку, заготскот.

Продовження далі….

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Войти с помощью: 
Будь ласка, введіть ваш коментар!
Будь ласка, введіть ваше ім'я тут