ЦУКР: “Захищали експонати з ломом в руках та розбирали завали. Як живуть музеї Сумщини під час війни”

0
42

Музей дає зрозуміти, що ти один з тих, кому вже діставалося.

Оригінал публікації

Третій місяць Україна боронить свої території від російських загарбників. Від обстрілів страждає інфраструктура, оселі громадян, історичні та архітектурні пам’ятки. Нині на Сумщині зафіксовано 26 злочинів проти культурної спадщини, вчинених армією російської федерації. Цукр дізнався, що довелося пережити музеям Тростянця, Охтирки, Лебедина та Сум, як вони рятували експонати та що планують робити далі.

Чотири доби ночував в музеї з ломом у руках

Вранці 24 лютого Андрія Гєльмінтінова, директора Лебединського художнього музею, розбудили сирени й телефонні дзвінки. Попри повідомлення про війну росії проти України чоловік поспіхом зібрався та пішов на роботу. Там удвох із завгоспом почали думати, що робити далі.

— На той час у нас була розгорнута виставка скульптури, тож почали її розбирати, а ще знімали фарфор та все, що мали крихкого на стелажах. День був сповнений неприємних сюрпризів: тривожні новини надходили з Писарівки, Тростянця й Охтирки. Згодом я дізнався, що в Лебедині вимкнувся пульт охорони, тобто заклад залишився зовсім без захисту.

— Треба було терміново вживати якихось заходів, щоб заховати, спакувати, зберегти експонати. Загалом, мистецьких музеїв у нас в області два, а в Україні — не більше п’ятдесяти. До них має бути особливе ставлення, бо такі заклади штучні, вони унікальні. До того ж у нас зберігаються предмети мистецтва з Хотинського палацу Строганових, з палацу Капністів, речі Хрущових, Красовських, Анненкових — та чиїх тут тільки немає!

Тому я звертався в усі можливі інстанції місцевого та обласного рівнів, щоб допомогли з охороною, хоча б неозброєною, але, на жаль, відгуку не знайшов. Тому вирішив охороняти музей сам. Я озброївся ломом і ночував тут 4 доби. Єдине — вибіг ненадовго в магазин, аби купити чогось поїсти.

Удень пакував музейні експонати, скручував коробки. Інколи до закладу приходив працівник, який обслуговував опалювальні мережі. Коли в нього був вільний час, він допомагав мені знімати картини та ікони, бо в нас є твори мистецтва, що важать по 40-50 кілограмів. Їх одному акуратно зняти дуже проблематично. Чесно кажучи, було важко, хотілося хоч кілька годин спокійно поспати.

На третій день війни росіяни почали обстрілювати місто. Після того, як розбомбили автопарк, ми вирішили, що треба забити вікна в музеї. З матеріалами та із встановленням дерев’яних щитів мені допоміг місцевий підприємець. Також нас підтримували волонтери й друзі нашого закладу. На п’ятий день вторгнення у Лебедині, нарешті, увімкнули пульт охорони й стало трохи легше.

— Однак була ще одна складність — в нашому музеї 2.5 тисячі творів мистецтва. Ніхто й ніколи не планував спакувати їх усі. Знайти якісь відповідні матеріали в місцевих магазинах було неможливо. На допомогу прийшли львів’яни.

Сьомого квітня від організації порятунку музейної спадщини ми отримали повітряно-бульбашкову плівку, цвяхи, пінопласт, картон, базальтову тканину та інші матеріали. Згодом нам дозволили викликати персонал, тож ми допаковували те, що залишилося. Ця робота тривала три тижні.

На жаль, музейні працівники під час широкомасштабного вторгнення зіштовхнулися з прогалинами в роботі Мінкульту. Є офіційний лист, де написано, що під час війни музеї не приймають відвідувачів і так далі, а в кінці документа є заборона самовільної евакуації експонатів без письмового наказу. Тобто за 10 кілометрів від музею стоїть ворожа техніка, а ми не можемо його евакуювати, бо не маємо дозволу Мінкульту.

Хоч час і неспокійний, але ми й далі працюємо, навіть поповнюємо свою музейну колекцію. Нині залишається актуальним проєкт до 140-річчя Давида Бурлюка. Ми його анонсували на початку січня, запросили до участі художників з-за кордону й отримали дуже широкий резонанс. Наразі участь у проєкті беруть 62 художники з 24 країн світу. Слідкують за нашою роботою й родичі самого Булюка.

— А ще під час війни ми отримали величезний подарунок від ветерана музейної справи й нашого колишнього співробітника Ювеналія Голода. Він передав нам 7 робіт художників Кричевських. Це неймовірна подія й для мирного часу, а під час війни — й поготів! Ці картини для нас складають величезну культурну й матеріальну цінність.

«Було відчуття, що ховаю рідну людину»

Євген Маловічко, директор Музейно-виставкового комплексу «Тростянецький», що знаходиться в пам’ятці архітектури національного значення «Садиба цукрозаводчика Леопольда Кеніга», до останнього сподівався, що усі повідомлення про можливе вторгнення росії в Україну — це лише брязкання зброєю.

— Близько 10 ранку 24 лютого з наших ОТГ, які межують з росією, почала надходити інформація, що селами вже йдуть колони окупантів. За пів години вони вже були в Люджі. Тоді стало зрозуміло, що ворог близько. Того дня на роботу прибув я, головна зберігачка фондів та завідувачка сектору, інших співробітників ми попросили залишитися вдома.

— У нас був евакуаційний список, тож одразу почали готуватися. Мене не надто хвалять, коли я це кажу, звичайно, але жодної директиви від Мінкульту, як музейникам поводитися в умовах війни, ми не отримували. Щоправда, за день чи два до вторгнення знайома з міністерства скинула мені інструкцію про евакуацію, датовану, якщо не помиляюся, 1977 роком.

Окрім того, що евакуюються музейні фонди, які пов’язані з життям та діяльністю Леніна та видатних діячів комуністичного руху, я там нічого не знайшов. Пам’ятаю, як клав у сейф печатку і думав: треба ще й ноутбук заховати, але врешті так цього й не зробив. Тепер дуже про це шкодую, бо разом з ним пішли два роки моїх напрацювань.

Потім розпочалася окупація Тростянця. Загарбники розмістилися в Круглому дворі, там стояла гусенична техніка. Котельну, що розташована поруч, росіяни використовували як туалет. У баштах садиби-манежу загарбники організували снайперські лежанки. Невдовзі окупанти винесли з музею комп’ютерну техніку, а от до фондів, на щастя, не дісталися.

13 березня поруч з правим крилом садиби вибухнув снаряд. Руйнувань зазнав вхід у краєзнавчу експозицію. Там були дубові старовинні двері, датовані 1895 роком. Від них залишилися самі уламки. Звичайно, нам обіцяють їх відновити за фотографіями, але це буде не зовсім те. Також у будівлі немає вікон з рамами, пошкоджений фасад. Коли все це побачив, то перша фраза була некультурною. У закладі я працював з 2006 року. Був навіть певний період життя, коли музей врятував мене від особистих негараздів, тож, побачивши руйнування, в мене було відчуття, що ховаю рідну людину.

Проте, нам пощастило, я вважаю. Минулого року ми виграли грант Українського культурного фонду на реекспозицію і мали б вже її закінчити. Але у наших підрядників під час пандемії захворіли співробітники. Вони не встигли встановити меблі. Це нас і врятувало, бо експонатів в музеї не було.

— Ця ж фірма нам обіцяє все відновити, але ж ремонт починати треба знову! Ми порахували приблизно, що на відновлення потрібно близько 5 мільйонів гривень, а це велика сума, враховуючи всі пошкодження, які має Тростянець. Тож сподіваємося на допомогу держави чи міжнародних донорів.

Музей поки не приймає відвідувачів. Але ми працюємо над цим. Нині співробітники шукають матеріали для археології, записують радіопередачі про експонати. Крім того, люди цікавляться нашою послугою «Шлюб за добу». Сподіваємося, скоро Мін’юст її відновить. Плюс цієї війни, що музейники дуже згуртувалися. Не дивлячись на те, що поміж нас існувала певна конкуренція, нині на неї не зважаємо. Кожен почав цінувати те, що має. Нині я найбільше радію з того, що мій колектив, який майже весь лишився в окупації, вижив.

«Люда, я не знаю як сказати, але твого музею немає…»

Напередодні війни Людмила Міщенко, директорка Охтирського міського краєзнавчого музею, відчувала тривожність. Вона стала помічати на вулицях рідної Охтирки незнайомих людей. Увечері 23 лютого, розповідає, — у вухах стояв незрозумілий гул. Жінка навіть відкривала вікна, аби зрозуміти, звідкіля узявся цей дивний звук. Проте на вулиці було тихо.

— 24 лютого вранці мені зателефонувала сестра й повідомила, що почалася війна. Як музейники, до таких подій ми були готові ще з 2014 року: збирали картонні ящики, плівку, тобто все, що могло знадобитися для пакування. Тож коли почули вибухи, ми склали все найцінніше, демонтували постійну виставку, присвячену атовцям, зняли речові експонати, запакували все це й віднесли до фондосховища й підвалу.

— Вийшли з музею тоді, коли Охтиркою вже їхали ворожі танки. Окупанти намагалися закріплюватися, але їх вибивали. Пригадую, що не могла повірити в те, що це надовго, хоч увесь час чула постріли й вибухи. Пам’ятаю як тривожно було, коли бомбили ТЕЦ, потім її зовсім зруйнували й місто залишилося без тепла.

У ніч з 7 на 8 березня на міськраду впала бомба, яка зруйнувала і наш музей. Він розміщувався поруч у двоповерховому маєтку кінця 19 — початку 20 століття. У цей час я перебувала з сусідами в підвалі, й коли стало відомо, куди був «прильот», зрозуміла: без пошкоджень не обійшлося. Ледь дочекалася кінця комендантської години, аби піти й на власні очі побачити, що сталося.

Раптом телефонує моя знайома і каже: «Люда, не знаю, як про це сказати, але твого музею немає». Вже й не пам’ятаю, як бігла на роботу. Бомба розірвалась у трьох метрах від закладу, тож будівля отримала сильні руйнування. У музеї зруйнований дах, міжповерхові перекриття, потріскані стіни, вибиті вікна й двері.

Я ходила навколо нього, щось шукала серед руїн, закладала вікна, мені хотілося навести там хоч якийсь лад і захистити свій музей. Пізніше рятувальники зрізали пом’яті двері у фондосховище й допомогли вивезти експонати. Потім ми почали розбирати завали.

— У ті дні до нас приходило дуже багато людей. Це були добровольці, знайомі, члени родин співробітників музею, нам допомагали волонтери й тероборона. Дуже підтримував Центр порятунку культурної спадщини, львів’яни, кияни. Навіть плакала від щастя, що в Україні є такі щирі люди!

18 травня, на День музеїв, я пішла до свого закладу й торкалася його руками, згадувала, яка в нас була шикарна експозиція фауни, корисних копалин: нафти, конденсату, кернів. Ми мали відбитки молюсків на вапняках, колекцію кераміки, археології, картин, особистих речей Остапа Вишні, Багряного, Антоненка-Давидовича та інших діячів. До нас приїздили екскурсійні групи з Харкова, Полтави, Сум… Розумієте, це було не просто місце роботи, а все життя!

Про готовність відбудувати музей в Охтирці висловився консул Азербайджану. У серпні 1943 року одним з тих, хто звільняв наше місто був його земляк Мусеїд Багіров. У 80 роках йому надали звання почесного громадянина Охтирки. Те, що ми зберегли пам’ять про нього й спонукало азербайджанців нам допомогти. Збитки ми поки підраховуємо, але ж хіба їх виміряєш грошима?

Відкрився тоді, коли всі музеї закрилися

У перший день війни краєзнавець та колекціонер Сергій Гуцан з головою поринув у спостереження за подіями. Він роздивлявся довгу чергу з машин, що розтяглася на 7 кілометрів, намагався запам’ятати обличчя людей й емоції на них. Скоро в центрі Сум мав відкритися його оновлений музей «Причал Одіссея». 23 лютого у новому приміщенні будівельники вже клеїли шпалери.

— Відчуття страху в мене не було. У перші дні я часто думав: ну коли таке ще побачиш?! 23 лютого ми поклеїли тут перші смужки шпалер. Роботи залишалося днів на три. Коли почалася війна, мої будівельники одразу розбіглися. Воно й не дивно: усі були перелякані, бо в один момент зруйнувався цілий світ. Я вирішив, що війна мене не зупинить. Цей музей — моя мрія, її треба реалізувати. Думав: навіть якщо його розбомблять, то в мене залишаться спогади.

— На початку війни я часто гуляв містом і неабияк зрадів, коли в кінці Соборної знайшов кав’ярню, яка працювала. Клас, думаю, оце герої! Потім відкрилася ще одна. До вторгнення ми їх не дуже й цінували, погодьтеся, а прийшла війна — і відбулося переосмислення багатьох речей. Раптом виявилося, що коли в центрі міста працюють дві кафешки, хочеться жити.

Через місяць я почав виманювати своїх будівельників на роботу грошима. Справа потроху рухалася до завершення. Коли все було готове, почав проводити тестові екскурсії. Сумчани пішли до мене потоком, як тільки я їх покликав.

Розумієте, людська психіка не може бути нескінченно трагічною. Вона захищається. Люди поридали, а потім втерли сльози й побачили, що бузок зацвів й музей відкрився. З важливих спостережень — коли відвідувачі зустрічаються, вони підтримують одне одного. Я бачу, що на початку екскурсії ця компанія має різні настрої, вона неоднорідна. А під кінець люди встигають перезнайомитися й світяться, мов лампочки Едісона.

— Взагалі, я стараюся бачити позитив там, де не пролилася кров. Усі переймаються долею музею Сковороди, але в кого не спитаю, — Ти там був? — кажуть, що ні. Через те я по-чесному вважаю, що бомбардування зіграло Григорію Савовичу на користь, адже про нього тепер говорить увесь світ! Я навіть світлицю Сковороди зробив. Це була така реакція на подію. Потреба в екскурсіях зараз дуже відчувається.

Як сказав Сергій Тупик, директор Путивльського заповідника: «Музей зміцнює дух народу». Це дуже влучна фраза, бо в таких закладах зберігається історія. Ти приходиш — і бачиш, чим займалися предки. Усе, що тут знаходиться, тебе історично й психологічно адаптує до ситуації. В один момент розумієш: ого, скільки всього у цьому світі вже було! Так, тяжкий час, дуже. А в тридцять третьому було легше? А в сорок першому? Просто наш писк для нас особливий.

— Музей дарує філософське ставлення до життя, дає відчути причетність до своєї нації. Він ніби каже: ти один з тих, кому вже діставалося. Моя власна українськість під час війни значно підсилилася, хоч я з того радянського покоління, котре, як то кажуть, і нашим, і вашим. Зараз радію, що можу підставити своє плече Україні, бо музей — це немалий вклад в життя міста й держави.

Чи з’явиться в «Причалі Одіссея» певна експозиція про сучасні події? Я не реагую по свіжому, думаю, таких виставок буде багато. Моя ж сфера інтересів — все, що починається від Трипілля, а це зовсім інші світи. Проте трофеї сучасних подій в мене теж є.

Юлія Опанасенко  @https://cukr.city/

30 Травня 2022

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Будь ласка, введіть ваш коментар!
Будь ласка, введіть ваше ім'я тут