Дитячі спогади Зої Верховцевої про музей та Бориса Руднєва

0
25

(Зоя Верховцева — колишня викладачка літератури Лебединського медучилища, поетеса)

Після шести років хутірського життя я приїхала до Лебедина і стала вчитися в початковій школі. Це був початок 1930-х років. Одного разу моя шкільна подруга Лія Мясоєдова сказала мені: «Завтра підемо до музею, до Бориса Кузьмича». «А що таке музей, – спитала я ніяково, – я там ніколи не була, що там роблять?». «О, там чудово! Ось підемо і побачиш, а головне — це ляльки!» – з запалом і радістю говорила Лія.

Пам’ятаю, я була дуже схвильована, навіть спала погано і все боялась, чи не перешкодить нам щось. Другого дня, годині об 11 Лія, її мама Антоніна Леонідівна і я пішли до музею, котрий знаходився тоді в старовинному будинку під пожежною каланчею.

Коли ми ввійшли до вестибюлю, повіяло прохолодою і якась урочиста тиша обгорнула нас. Повільно ми піднялися по мармурових східцях на другий поверх, а серце моє завмирало, очікуючи чогось незвичайного.

Експозиція художнього музею, 1930-і роки

І тут я побачила чоловіка середнього зросту, у чорному, вже приношеному костюмі. Він ішов нам назустріч, привітно посміхаючись, привітався і сказав: «Прийшли, от і добре. А це що за дівчинка?» – спитав Борис Кузьмич, дивлячись на мене. Обличчя його було чудове, очі випромінювали якесь особливе тепло і ласку, доброзичливість.

«Це моя подруга, вона ще ніколи не була тут і не знає, що таке музей,- сказала Лія серйозно і сміливо, як давня знайома, – Покажіть нам, будь ласка, ляльки, вони дуже гарно танцюють». «Гаразд», – погодився Борис Кузьмич і повів нас до великого залу.

Відвідувачі художнього музею. Фото 1937 рік

Я ввійшла туди і мені здалося, що це якийсь казковий палац: картини, меблі, бронзові статуетки,  коштовний посуд, різні прикраси… Це було поверхове знайомство з музеєм, однак воно назавжди лишило в пам’яті глибокий слід.

А між тим, Борис Кузьмич вже відчинив скляну шафу, дістав звідти ляльок і завів механізм маленьким ключиком. Це були дві фігурки розміром приблизно 20-25 см, що стояли у позі танцюючих вальс. Кавалер був у чорній фрачній парі, з манішкою і чорним бантом, на голові був циліндр. Його дама була у пишному білому бальному платті на криноліні, голівку прикрашала красива шляпа з квітами. Борис Кузьмич поставив ляльок на підлогу, натерту воском до блиску і чудова музика вальсу зазвучала на весь великий зал, а ляльки кружляли, як живі. Ми затаїли подих і дивилися, мов зачаровані на це незвичайне видовище. Я помітила, що Борис Кузьмич був дуже задоволений з того, що зробив нам таку радість. З його обличчя не зникала світла, доброзичлива посмішка.

Будівля лебединської повітової управи, де з 1932 по 1939 рр. знаходився художній музей

З цього часу почалося наше багаторічне знайомство з Борисом Кузьмичем і його сім’єю. А до музею ми ходили з Лією майже щотижня. Музей розкрив перед нами новий чарівний світ прекрасного, і ці враження залишились на все життя. Кожен раз, як ми приходили, Борис Кузьмич знаходив час, щоб розказати нам якісь цікаві подробиці про ту, чи іншу річ або картину. Картини мені подобались найбільше.

Говорив Борис Кузьмич спокійним рівним голосом, ніколи не підвищуючи тон. Він ніколи не лаявся, не робив грубих зауважень, з усіма був завжди коректний. Все в ньому говоримо про неабиякий розум, глибоке знання своєї справи, високі духовні якості. Він дуже любив музей – це своє дітище, дорогоцінний скарб, котрому він віддав більшу частину свого життя.

Ангеліна, Алла та Борис Руднєви на своєму подвір’ї

Жив Борис Кузьмич із сім’єю по вулиці Зарудка в невеликому старому будинку без будь -яких зручностей. Обстановка його квартири була дуже скромною і говорила про дуже скромною і говорила про невеликі достатки. Дружина Бориса Кузьмича Ангеліна Яківна, котру більшість знайомих звали просто Ліна Яківна, займалася домашнім господарством, була хранителькою домашнього вогнища; разом з Борисом Кузьмичем вони ростили свою маленьку донечку Аллочку. З раннього дитинства виховували в дівчинці любов до всього прекрасного, вчили грі на фортепіано, і, маючи неабиякий хист, вона згодом стала піаністкою , викладачем музики.  Ліна Яківна була добросердечною людиною. На її красивому милому обличчі завжди була привітна посмішка, у всьому відчувалася лагідність і бажання допомогти людям. Після зустрічі з Борисом Кузьмичем та Ліною Яківною на душі завжди ставало тепліше створювався добрий натрій.

Можна вважати за щастя, коли доля посилає знайомство з такими людьми, якими було це миле подружжя.

Борис Руднєв у художньому музеї. Фото: 1930-і рр.

Майже 50 років минуло з того часу, як не стало Бориса Кузьмича Руднєва, але залишився великий плід його праці — музей, його дітище, дорогоцінний скарб і Борис Кузьмич продовжує жити серед того прекрасного, котре було невід’ємною часткою його життя.

Спогади записані у грудні 1993 року

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Будь ласка, введіть ваш коментар!
Будь ласка, введіть ваше ім'я тут