Олександр Білик: щоденник (частина #4)

0
512

1 та 2 жовтня 1941 р. німецькі літаки бомбили державний млин № 9, але великої шкоди підприємству не завдали.

2 жовтня 1941 р. в Лебедині почали копати упоперек вулиць шанці і протитанкові рови, мабуть з метою вести вуличні бої.

6 жовтня 1941 р. десь по шляху на Штепівку захопили в полон групу німців-розвідників, яких привезли в Лебедин і негайно відправили далі.

9 жовтня 1941 р. в місті почала працювати підривна команда. Увечері підірвали, а потім підпалили державний млин № 9 (він був там де згодом знаходилося автотранспортне підприємство); одночасно були підпалені лозова артіль (Замкова вулиця, там де зараз дитячий садок), електростанція, вокзал, лісозавод лісгоспу, пошта і радіостанція. Зробивши висадження в повітря і підпали, команда вночі виїхала з Лебедина. Слідом з командою виїхали з Лебедина міліція і пожежна команда. З цього моменту в місті настало безвладдя. Місто нібито вимерло. Тиша могильна, мабуть перед бурею. Тільки подекуди прошмигнуть, і то околицею, любителі пограбувати. Тягли все, що тільки можна було взяти, не розбираючись з тим, що можна використати, а чого ні. Жадобі до легкої поживи, не було меж.

Державний млин № 9 (колишній млин Кононенка-Пивоварова)

11 жовтня 1941 р. пограбували аптеку, районну бібліотеки і останнє майно, яке залишилось ще в установах. В цей день о 12 годині дня з боку Шевської вулиці до центру міста вступив загін німців в кількості близько 100 чоловік. Загін пробув в Лебедині до 14 жовтня 1941 р. Після вибуття німців, грабіжники знову прийнялись за свою роботу.

В ніч з 10 по 11 жовтня 1941 р. німці захопили с. Ворожбу, і до 15 жовтня встигли розстріляти 19 чоловік за зв’язок нібито з партизанами.

12 жовтня 1941 р. німці вступили в Михайлівку. За зв’язок нібито з партизанами була спалена майже вся вулиця Западня і розстріляно 26 чоловік: Дмитра Зеленського, Василя Зеленського, Федора Скляра, Єлизавету Гниденко (повісили), Івана Зайця, Василя Бабича, Антона Балабу і інших.

2 листопада 1941 р. група людей-зрадників: Хоменко Олександр Мусійович, Ганжа Володимир Тарасович, Нездоймишапка Іван Андрійович, Безкостий Іван Данилович, Слива Іван, Полтавець Михайло Андрійович, Педосенко Василь Павлович, Полянський Володимир і дехто інший), зібралися у приміщенні Міськради для обговорення питання про організацію в місті влади, де постановили – відрядити до Сум своїх представників для переговорів з німцями і одержання вказівок від них про організацію місцевої влади в Лебедині. 4 листопада 1941 р. представники поїхали в Суми і повернувшись з інструкціями, приступили до здійснення влади м. Лебедині.

7 листопада 1941 р. виконавча влада місцевого самоврядування опублікувала свою постанову про здачу зброї, про заборону підтримувати партизан і про біржу праці. Одночасно з цією постановою було видано наказ про мобілізацію всього працездатного населення для прибирання вулиць і будівель, зруйнованих під час військових дій.

10 листопада 1941 р. вступили в Лебедин німецькі військові частини. Вороже настроєні люди, одягнені по Святковому, зустрічали їх з радістю, але таких знайшлося на весь Лебедин всього декілька десятків.

Із листопада 1941 р. на майдані, проти кінотеатру «Жовтень» (там де був сквер ім. Комсомолу), була споруджена шибениця і, 14 листопада 1941 р. уведена в експлуатацію.

Першими жертвами були громадянка м. Лебедина Курило Анастасія Андріївна (1912 р. народження) і громадянка Довбиш Євдокія Андріївна (1920 р. народження) повішені за убивство з метою пограбування своєї родички, яка проживала по вулиці Новокузнечній.

14 листопада 1941 р. в місто вступив ще більший загін німців. Організована була німецька влада.

Комендантом Лебединського району був – Робенштейн.

Комендантом м. Лебедина був – капітан Вольберк.

Начальник Гестапо – Обер-фельдфебель Еріх

Комендант край бюро – обер-лейтенант Гауптман. Його підлеглі офіцери – Позер Ганс Обленкам, Мадека, Шмахер, Гумлер, Шмит.

Бургомістром міста був призначений Міняйло Василь Михайлович (мешканець м. Охтирки. Працював рахівником в Охтирському відділенні Держбанку).

Заступником бургомістра був Нездоймишапка Іван Андрійович (мешканець м. Лебедина, вул. Берегівка). До війни і після війни працював техніком шляхового відділу в Лебедині.

Другим заступником бургомістра був Педосенко Василь Павлович (мешканець м. Лебедина, вул. Ватутіна № 16). До війни працював техніком Райвиконкому. Помер в 1942 р. (від сухот).

Начальником поліції був Хоменко Олександр Мусійович.

Начальником шуцполіції був Ганжа Володимир Тарасович (вчитель кам’янської школи Лебединського району).

Слідчими при поліції були: Безкостий Іван Данилович (робітник авторемзаводу. З грудня 1941 р. був начальником поліції); Василенко Олександр Миколайович (відступив з Лебедина з німцями. Зараз проживає в Канаді, станом на 1968 р.); Полянський Володимир (робітник авторемзаводу); Полтавець Михайло Андрійович, Слива Іван (до війни працював завідувачем ситрозаводу).

Начальником міського житлового управління був Батютенко Іван Дмитрович (мешканець м. Лебедина, вул. Охтирська, 28. До війни працював техніком відмісцьгоспу. Вмер 10 липня 1969 р.)

Редактором районної газети «Лебединський вісник» був Андрієвський Віктор Миколайович (мешканець Лебедина, вул. Боднівка. Вчитель. Помер в 1968 році. З 1 січня 1942 р. редактором був Козловський Іван. Працював секретарем райміськуправи).

Склад керівництва міста поступово змінювався, доповнювався і мінявся. Весь час окупації, на своїх посадах без переміщень працювали: Нездоймишапка Іван Андрійович, Педосенко Василь Павлович і Батютенко Іван Дмитрович.

29 листопада 1941 р. був повішений на шибениці психічно хворий мешканець м. Лебедина Корнієнко Костянтин Мусійович (1904 р. народження) за те, що вдарив кулаком по морді німецького солдата. Вішав людей Васильченко Іван, який до війни був гицелем. Мешкав він на хут. Губчин. В 1943 р. на другий день після звільнення Лебедина він був розстріляний нашими передовими частинами.

30 листопада 1941 р. пізно увечері, цебто після того часу коли по місту заборонено ходіння громадянин Куліш Іван Демидович (1912 р. народження), який мешкав на Майдані Волі (проти бувшого будинку Райбібліотеки) з патріотичних почуттів біля Гараганового тупика вдарив цеглиною по голові німецького офіцера, який йшов з вечірки у громадянки Степи, яка мешкала по вул. Пушкіна № 13 (стара назва вулиці Гребенікова). Офіцер в тяжкому стані був відправлений в лікарню. Оскільки замах на вбивство німецького військовослужбовця було вчинено по вул. Пушкіна (тоді вона називалась Гребенікова) усі без винятку громадяни вулиці Гребенікової були зібрані німцями на Майдані Волі, проти Вознесенської церкви. Перед юрбою людей вулиці було постановлено кулемет і німецький комендант звернувся до присутніх з пропозицією видати вбивцю. В разі, коли громадяни не виконують його вимоги, то негайно всі будуть тут же розстріляні. Після цього з числа, колишніх тут на майдані арештованих: Наливайко Тимофій Іванович і Василенко Андріян Миколайович виступили з доводами про те, що вони нікого з мешканців вулиці не підозрівають в замаху на вбивство німецького офіцера, і що цей злочин мабуть заподіяно комуністами, які залишились тут в місті. Комендант міста порадившись з місцевими керівниками і начальником поліції, які теж мабуть підтримали пропозицію висунуту Наливайком Т.І. і Василенком А.М., вирішив громадян вулиці Гребенікової розпустити по домівкам. Серед заарештованих громадян не було Куліша І.Д. по тим обставинам, що він мешкав на Майдані Волі. Про те хто вдарив цеглиною по голові німецького офіцера ніхто не знав і на Куліша І. і гадки не було. Все це виявилося вже після війни.

1 грудня 1941 р. були заарештовані по домівкам комуністи, які залишились у місті по тим чи іншим причинам:

Балаба Михайло Кирилович, 1899 р. народження. Працював секретарем парторганізацій промартілі «Теплоенергія».

Безкоровайний Трифон Павлович, 1897 року народження. Працював завідуючим гужовим транспортом Міськради.

Горошко Іван Васильович, 1886 року народження. Працював директором будинку для інвалідів-старих.

Горошко Федір Іванович, 1909 р. народження. Працював головою правління промартілі «Соціалістична праця».

Гречаниченко Іван Юхимович, 1906 р. народження. Працював директором Лебединського Райунівермагу.

Губенко Іван Абрамович, 1890 р. народження, працював слюсарем Лебединського авторемонтного заводу.

Жук Борис Павлович, 1906 р. народження, працював завідуючим відділом кадрів Лебединського Райвиконкому.

Лазаренко Семен Олексійович. 1898 р. народження. Працював головою правління Лебединської промартілі «Червона Зірка».

Підгородецький Антон Матвійович, 1896 р. народження. Працював головою правління Лебединської промартілі «Теплоенергія».

Хоменко Іван Тимофійович, 1911 року народження. Працював завгоспом в промартілі «Червона Зірка».

Фалько Кузьма Васильович, 1890 р. народження. Працював столяром в Лебединському авторемонтному заводі.

Всім заарештованих звезли в підвал Райвиконкому і міцно заперли, виставивши посилену охорону. Усім було ясно, що їх розстріляють.

2 грудня 1941 р. о 9 годині ранку заарештованих вишикували в коридорі підвалу і відрахували десять чоловік (одинадцятий був Балаба М.К.), вивели на вулицю в оточенні 50 німецьких солдатів, озброєних автоматами, і повели по Михайлівській вулиці в напрямку лісгоспу. Дружина Гречаниченка І.Ю. кинулась упрошувати Безкостного І.Д., який тобі був начальником поліції, відпустити або в крайньому разі замінити на іншого її чоловіка. Мабуть вона, щонебудь пообіцяла йому (чоловік її Гречаниченко І.Ю. до війни був директором Лебединського райунівермагу), бо Безкостний І.Д. згодився і під’їхавши на лінійці до Райвиконкому швидко забрав Балабу М.К., який сидів у підвалі і галопом погнав по Михайлівський вулиці, але тільки став під’їжджати до лісгоспу як пролунали постріли і таким чином обмін не відбувся. Коли вели заложників на розстріл то німці розганяли народ спереду і позаду процесії не підпускаючи близько нікого з людей. Повернувши по Михайлівській вулиці ліворуч на вулицю Короленка вони дійшли до тупика і тут біля молодого соснового лісу під великим бугром поставили арештованих в дві шеренги, розімкнувши їх одного і другого на 2 метра. В десяти кроках від них вишикувались 50 німецьких солдатів автоматників. Розрахунок було зроблено таким чином, що в одного заложника стріляло зразу 5 чоловік. По команді офіцера пролунав залп і дев’ять чоловік одразу попадали як снопи. Один лише Горошко Ф.І. стояв похитуючись і голосно лаючись кричав на німців: «Що ж, сволочі, і розстріляти до пуття не можете». Після цього пролунав по ньому другий залп. Впавши на коліна Горошко Ф.І. продовжував лаяти німців  і тільки третій залп припинив його муки. Німці дали право поліцаям роздягти вбитих і забрати собі їх одяг, після чого розстріляних вкинули в яму, з якої мешканці вулиці брали пісок, і абияк засипали землею.

Такий був порядок, що за одного вбитого або пораненого німця повинно загинути десять чоловік радянських людей, винних чи безвинних. Надто дорого цінували себе німецькі кати.

Була б неповною картина, коли б нічого не було сказано про дійових осіб цієї сумної події в житті Лебедина.

Балаба М.К. був залишений для підпільної роботи в Лебедині, але в зв’язку з тим, що підпільної роботи, яка планувалась не було, він залишився як рак на сухопутті. Під час окупації він ніде не працював. Після війни працював столяром в лісгоспі та Лебединторзі. В 1968 р. був живий.

Безкоровайний Т.П. залишався в тилу командиром партизанського загону № 2. Загін не збирав, перетаскав до себе додому майже всю матеріальну базу і під час окупації торгував на базарі. Не встиг він половини продати того, що перетаскав, як його забрали і розстріляли.

Горошко Ф.І., Гречаніченко І.Ю., Жук Б.П., Хоменко І., були забрані по мобілізації в Радянську Армію ще в липні 1941 р. 10 листопада 1941 р. по святковому зодягнені зустрічали вступ німців в Лебедин.

Горошко І.В., Губенко І.О., Фалько К.В. старі, хворі люди залишились дома, гадаючи, що може їх вихор подій не зачепить. Лазаренко С.О., Підгородецький Я.М., Хоменко І.Д. і до Радянської Армії не пішли і в партизанах не схотіли бути. Що заробили, те й получили.

Куліш І.Д., який вдарив цеглиною німецького офіцера, залишився живий. В 1944 р. він покинув сім’ю і виїхав з Лебедина в Ганівку-Тернівську Білопольського району де працював робітником на цегельному заводі. В Лебедин він більше не приїжджав і подальша доля його невідома.

Німецький офіцер, якого Куліш І.Д. вдарив цеглиною, залишився живий, але до служби в армії, як інвалід був непридатний.

В серпні 1943 р. після звільнення Лебедина від окупантів, рідні розстріляних відкопали трупи і переховали їх на кладовищах.

Далі буде…

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Войти с помощью: 
Будь ласка, введіть ваш коментар!
Будь ласка, введіть ваше ім'я тут