Олександр Білик: щоденник (частина #2)

0
200

У дворі Райвійськкому завжди було повно людей. Майже ніхто з військовозобов’язаних не проходив медичної комісії. Ледве встигши скласти списки, відправили мобілізованих партію за партією на вокзал, спочатку з духовим оркестром, а потім після батьківського слова, слово військового комісара капітана Семилітки П.

В перших числах липня місяця був створений, з партійно-радянського активу, винищувальний батальйон, завданням якого було вести боротьбу з можливим повітряним десантом фашистів; виловлювати і знешкоджувати диверсантів, шпигунів; охороняти від диверсії промислові об’єкти; здійснювати патрулювання по місту. Спочатку в цьому батальйоні було більше 100 чоловік, але поступово кількість бійців все зменшувалась, і через місяць залишилось не більше 65 чоловік.

Трохи вище я сказав про ті завдання, які стояли перед батальйоном, тепер розповім про те, що ж ми робили. Щодня, після закінчення роботи ми збиралися в штабі батальйону, який був в тому будинку, де зараз Райбібліотека для дорослих, а потім, після переклички, строєм йшли по вулицях К. Маркса, Замковій і Михайлівській прямо в парк. Там вчились ходити строєм, вивчати армійські статути, шляхом зачитки (один читав, а решта курять або дрімають), а одного разу стріляли з польської гвинтівки (по 5 патронів) і польського ручного кулемета, теж по 5 патронів. О 7-ій годині вечора наші заняття кінчались, а як не хватало курева, то й раніше, і ми тим шляхом прямували до свого штабу. Їдучи в парк і з парку ми весь час співали одну пісню «Катюша» (розцвітали яблуні і груші), як тільки її кінчали, зразу-ж знов починали спочатку і так без кінця (виходило так, як ото в попа була собака). Крім Катюші ми більш нічого не співали. Командиром винищувального батальйону був Пивоваров Петро Полікарпович. Він людина не військова (в той час він працював директором Кінотеатру), військових тонкощів не знав, сувору дисципліну держати не міг, через те, що йому довелося командувати своїми друзями і приятелями, з якими він в більшості був на «ти». Великим недоліком батальйону було ще й те, що в батальйоні не було зброї. З серпня місяця в штабі батальна було введено, так зване «казармене положення», цеб-то в декількох кімнатах стояли тапчани, на яких лежали самі матраци набиті соломою. Чоловік 20 бійців повинні були ночувати в штабі на випадок тривоги, а зброї знов таки не було. Тоді вирішили, щоб брати з собою мисливські рушниці кому припадала черга отримувати в штабі, але таких у яких були рушниці було небагато, 3-4 чоловіка в день, а решта ночувала так без зброї, аби не дома.

В кінці липня було видано розпорядження райміліцій – здати населенню всю зброю, навіть мисливську. Контроль за виконанням цього розпорядження був недостатній, а тому значна кількість зброї, особливо на селі, залишалась у населення. Ті рушниці, що були здані близько місяця валялись у дворі міліції, а потім навантажені на автомашину, як дрова і відвезені у Суми. Після цього наказу на чергування приходили без рушниць, мотивуючи тим, що здали зброю в міліцію. На прохання командування батальйону, видати з відібраних у населення рушниць, частину придатної зброї для озброєння бійців, міліція відмовила в проханні. Ночувальників з кожним днем становилося все менше, та без зброї не було сенсу й ночувати. Райком партії і Райвиконком зовсім перестали втручатись у справи винищувального батальйону, охолонув і командир, якого в серпні забрали в партизанський загін. В середині серпня в штабі батальйону сиділи біля телефону працівники ОСО-Авіахіму, а батальйон фактично перестав існувати.

За рішенням Сумського обкому КП України, у нашому районі організовувались чотири партизанських загони. Перший під командуванням голови Міськради Карпова К.Г. (місце розташування загону Гарбузівка, Ситники); другий загін під командою зав. Транспортом міськради, партизана громадянської війни Безкоровайного Т.П. (місце розташування загону Репівка, Радянське лісництво); третій загін під командуванням Карпова І.О. секретаря Нарсуду (місце розташування загону Боковенька, М.–Бобрик) і четвертий загін під командуванням директора Учительського Інституту Скоробагатька Ф.Є. (місце розташування загону Межиріч, Ворожба). В райкомі партії складались списки бійців партизанських загонів, визначались завдання кожному загону, розподілялось продовольство, спорядження, одяг тощо. Загальне керівництво всім рухом опору, покладалось на районний підпільний партійний комітет, у складі: Сердюк Іларіон Іванович (перший секретар райкому партії), Іщенко Іона Григорович (другий секретар райкому партії) і Линник Олександр Миколайович (голова виконкому райради). Командування всіма партизанськими загонами доручено було Линнику О.М. (партизан громадської війни, депутат Верховної Ради СРСР).

Починаючи з другої половини серпня місяця велась інтенсивна заготівля харчових продуктів, взуття і одягу для партизанських загонів. Все це звозилося у двір транспортної контори Міськради де й зберігалась по коморах (в’їзд у двір контори був з базару, що на «помийнику», приблизно там, де зараз стоїть крамниця лісоторгівельного складу). Особливу увагу було приділено заготівлі спирту, який доставлявся з Будильського спиртзаводу й зберігався в поїздах транспортної контори. Чомусь спирт майже щодня переливався з однієї посудини у другу обов’язково в присутності декількох чоловік, іноді, навіть, і не з партизан. Тут же, в підвалі на перевернутих ящиках, лежали в безладі огірки, помідори, шматки хліба і таке інше, що мабуть було закускою після зняття проби спирту. З підвалу завжди чути було жваву розмову і йшов густий тютюновий дим. Робота по організації партизанських загонів, їх склад і місце розташування були таємні, але не дивлячись на сувору таємницю люди про все це добре знали.

Для охорони майна населення міста, а також для порядку міськрадою через своїх депутатів були організовані по вулицях патрулі, в обов’язки яких входило стежити за порядком на вулицях, особливо за світломаскуванням, затримувати в разі появлення шпигунів та злодіїв, а також охороняти колодязі від отруєння їх диверсантами. Патрулювання вів по черзі кожен двір, але не менше як дві особи в патрульний загін. Для виконання цих обов’язків виділялись звичайно чоловіки, але зв’язку з тим, що дозволялась підміна, виходили на чергування здебільшого старі жінки, які посідавши на лавці, найближчої колодязя, сиділи і займалися пересудами невісток та плітками і годин в десять вечора розходились до дому спати. На цьому патрулювання, власне кажучи, і закінчувалося, а в другій половині серпня місяця воно зовсім припинило своє існування.

Незабаром, після початку війни, приблизно з початку липня місяця, почалося масове патріотичне піднесення. Багато з молоді з’являлись в райвійськкомат і прохали записати їх добровольцями, оголошуючи в газеті «Соціалістичне життя» про свій вступ добровільно в армію, але були й такі, на превеликий жаль не поодинокі випадки, коли оголошували через газету про свій вступ до армії, а насправді сиділи дома доки не прийшли  німці (штукатур Брага з Боднівки, Бубон, Горошко та інші). Пішов добровольцем в Радянську Армію і перший секретар Лебединського Райкому комсомолу Курило Володимир Михайлович (після війни він залишився живий і в одному з районів західної області України працює секретарем райкому партії і до цього часу (1969 рік).

З самого початку війни, розповсюджувались різні версій про шпигунів і диверсантів, причому фантазії не було меж. Усякого не Лебединського мешканця хто носив бриль або галстук підозрювали в шпигунстві. Дуже багато було балачок про випадки отруєння колодязів шпигунами, для чого уведено було патрулювання по місту.

Селищанською вулицею їхав на мотоциклі якийсь чоловік досить гарно одягнений і з бакенбардами. В зв’язку з тим, що дорога на цій вулиці дуже піщана їхав помалу і декілька разів мотор переставав працювати. Хлопці, які в той час грали на вулиці в футбол, оточили цього мотоцикліста, стягли його з машини і передали дорослим, які повиходили з дворів. Він щось булькотів і не міг стояти на ногах. Німецький шпигун вирішили люди і гуртом потягли його в міліцію. Там заперли його п’яного в камеру, а ранком виявилося, що він з льотчиків Лебединського авіамістечка, приїхав в Лебедин по яких справах авіаполку, і маючи вільний час вирішив з’їздити до знайомих дівчат в село Боброве, звідки і їхав. Цей штрих приведено з метою показати пильність населення, і навіть дітей. Таких випадків було дуже й дуже багато і приводити всіх їх тут нема сенсу та місця. До цього треба додати, що з початку війни і до моменту окупації шпигунів, диверсантів и повітряних військових десантів на території Лебединського району не було виявлено.

В крамницях з кожним днем становилося все менше й менше різних ходових товарів. В перші дні зникли махорка і тютюнові вироби, мило, сірники, сіль, а потім і все інше, крім кави і зубного порошку. Нестійкі стали ціни на базарі. Поширилась спекуляція продовольчими товарами і предметами широкого вжитку.

По місту у різні сторони їздять підводи евакуйованих. Куди вони їдуть і звідки невідомо, та цим ніхто і не цікавиться. Біля репродукторів, що на будинку радіостанції, юрби людей, які слухають зведення інформбюро.

В Міськраді завжди людно. Одні беруть свідоцтво на евакуацію. Це свідоцтво в дорозі давало право в першу чергу сісти в потяг, одержати в дорозі харчування і таке інше, а ті що їхали без свідоцтва цих переваг не могли мати. Райком партії і райвиконком надіслали до Міськради список громадян м. Лебедина, яким не слід видавати свідоцтва на евакуацію. Мети заборони видачі свідоцтва не зазначено, але й без цього було відомо, що в списку були всі ті, що залишались в партизанських загонах, а потім були ще й ті яких намічалось залишити для підпільної роботи в місті. Голова Міськради Карпов К.Г. з самого початку війни в Міськраді не працював. В перші дні війни він з ранку і до смерку був присутній на щоденних засіданнях то в Райкомі, а потім коли він був затверджений командиром партизанського загону він зовсім перестав цікавитись роботою Міськради. Зав. відмісцьгоспом Коростіль О.Д. теж був коли не на засіданнях, то виконував різні доручення райкому партії і Райвиконкому, і в Міськраду з’являвся тоді коли потрібна була печатка до якого-небудь акта. В Міськраді працював один секретар з апарату який поступово танув, як сніг у березні місяці. То одного заберуть в армію, то другого, а заміняти ніким.

Не струнко почався учбовий рік в школах міста. В приміщенні Учительського Інституту було організовано госпіталь, теж саме і в школі № 7. Учительський Інститут тимчасово було переведено в хірургічне відділення райлікарні, а потім через два тижні розміщено в різних школах міста. Класи російської школи і школи № 7 були розміщені по іншим школам. Ті ж школи, які прийняли класи інших шкіл були надзвичайно перевантажені. Діти навчались через день, і то по якійсь скороченій програмі.

Далі буде…

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Войти с помощью: 
Будь ласка, введіть ваш коментар!
Будь ласка, введіть ваше ім'я тут