Подвижник: Стефан Таранушенко

0
303

… Лебідь.

Це слово про  репресованого радянською владою, покараного в таборах Бамлагу, обмеженого в проживанні на батьківщині, позбавленого права на любиму роботу, окраденого державою патріота, великого вченого – лебединця Стефана Андрійовича Таранушенка.

В оглав цієї розповіді був взятий девіз, під яким Стефан Андрійович захищав свою медальну роботу «Іконографія українського іконостасу». Мабуть не слід  стверджувати,  що цей девіз походить від назви міста, в якому народився цей вчений і якому віддав багато часу та любові. Хата його батьків стояла на піщаному вигоні осторонь Будильської вулиці  в бік Репівки. В 60-х роках я бував у цій хаті. В ній  проживало три сім’ї із роду Таранушенків, в тому числі і Стефанів брат Федір із жінкою та сином Анатолієм. Коли подвір’я фабрики пластмасової фурнітури розширювали, то хату знесли, а Таранушенкам побудували три будиночки на сусідній вулиці. Із тих Таранушенків, від кого я записував спогади про рід, вже немає нікого. Їхні могили у соснах Покровського кладовища проти піщаного зарою.

Хата діда П.В. Таранушенка. Фото, 1912

Та найбільше матеріалів про славен рід я роздобув у Києві від самого Стефана Андрійовича. Рід цей і давній, і корінний… Нам доводилось зустрічати це прізвище (Тарануха) ще у відомостях про перших поселенців Лебедина. Церковні ж книги  засвідчили історію роду з кінця ХVIII  – початку Х1Х століття. Нам відомо, що в 1817 році у цехового Василя Таранушенка народився син Григорій, а в 1829 році – син Петро.

У Григорія було восьмеро дітей: 5  дочок і три сини – Іван, Олексій та Макар. А  Макар із дружиною мали 16 дітей. Більшість із них померли малолітками. Петро Васильович з дружиною Ганною Арефівною мали 9 дітей. Четверо з них померли в дитячому віці, а Никанор (нар. в 1869 р.), Іван  (нар. в 1872 р.) та Андрій (нар. в 1874  р.) були знаними і шанованими в Лебедині міщанами.

Родинне фото С.А. Таранушенка. Фото, 1910

Цеховий Никифор Петрович Таранушенко (дядько Стефана Андрійовича) узяв шлюб із дочкою білопільського купця Марією Трохимівною Варванцевою. Вони утримували в Лебедині лавку шкіряних виробів із річним оборотом дві тисячі карбованців. Никифор певний час був членом міської управи.

Із архівної справи УСБУ в Сумській області дізнаємось, що Іван Петрович (теж дядько Стефана Андрійовича) мав шкіряний завод (чинбарню), на якому працювало 5 робітників. А ще мав 15 десятин землі, будинок, два сараї, 5 коней, 3 корови, торгував бакалією. Був співвласником парового млина. У радянські часи зазнав репресій: у 1928 році його позбавили виборчих прав, а в 1932 році він звинувачувався за ст. 54-7 Кримінального кодексу УРСР.

Третій дядько Стефана Андрійовича – Лука Петрович Таранушенко, одружився з купецькою дочкою Надією Андріївною Харченко. У власності мали круподерницю. 8 січня 1919 року його застрелив червоноармієць, коли Лебедин захопили московські війська. У Метричній книзі Миколаївської церкви за 1919 рік про Луку Петровича у графі «Кто исповедывал и приобщал» записано: «…не исповедывался и святых таин причастия не исподобился по случаю внезапной смерти».

Колишній млин Таранушенків. Фото, 1920-і рр.

Батько Стефана Андрійовича Андрій Петрович Таранушенко 30 січня 1889 року одружився з міщанкою Анастасією Василівною Воскобойник. Сім’я мала дві лавки на базарному майдані в Лебедині, 9 десятин і 170 сажнів землі. Після численних переділів землі радянською владою в нього залишилось 4,5 десятини і трохи сінокосу. У списках позбавленців права голосу бачимо і його ім’я. Щодо дати народження Стефана Андрійовича, то в дослідницькій літературі є розбіжності. Тому в свій час ми звернулись за уточненням до самого вченого. Відповідь була така: «Зараз у мене перед очима офіційний документ, в якому записано: народився року 1889-го, 9 грудня, розуміється старого стилю». В Сумському державному архіві на щастя збереглась метрична книга лебединської церкви Миколи. В ній теж ця дата. В ній читаємо: «Родители: Города Лебедина мещанин Андрей Петров Таранушенко и его жена Анастасия Васильева дочь, оба православные.

Дерев’яна Миколаївська церква. Фото, 1910-і рр.

Восприемники: Города Лебедина мещанин Леонтий Васильевич Воскобойников и жена мещанина Мария Павлова Воскобойникова.

Священник Лихницкий
Диакон Евграф Соколовский.
Пономарь (нерозбірливо)
Кто совершал таинство крещения: Священник Василий Лихницкий с причтом*

Щодо зафіксованого в пам’яті лебединців подвійного прізвищ – Тарануха і Таранушенко, то ми  пояснюємо це давньою традицією. У старі часи дітей до їхнього повноліття (16 років) писали за прізвищем батька з додаванням закінчення «енко»: Ткач – Ткаченко, Таран – Тараненко. А коли дитині виповнювалося 16 літ, сходилися куми (восприемники), родичі, хтось із причту. Пили чарку, наставляли дитину на послух, труд та почитання старших. З того часу Ткаченко ставав Ткачем, а Тараненко Тараном. Очевидно, за кимось із Таранушенків така видозміна була зафіксована писарчуком та так і залишилась, як прізвище.

Таранушенко С.А. Фото, 1910

Лебедин був для Стефана Андрійовича не тільки місцем народження, а й вихователем патріотизму та духовності, оберегом долі й незгасною зорею надії в часи, коли життя кинуло його в нечувану терницю. Засноване козаками з Правобережжя, місто свято зберігало традиції та звичаї: в побуті, в архітектурі, одязі і пісенній творчості. Галасливі й багаті ярмарки, передзвони тринадцяти церков, крижані йорданські хрести та престоли на свято Водохреща, у вишуканості яких змагалися між собою теслі-кригоруби усіх приходів, гурти колядників-козоводів з колядками ще дохристиянських часів та навіть кулачні бої «вулиця на вулицю» чи «парафія на парафію» – все це було осяяне ореолом магнетизму, що неабияк полонив будь-яку раниму душу.

А ще славна і загадкова історія. А в ній і валки переселенців із дітьми, худобою, майном і, навіть, із церковними дзвонами та церковним начинням для облаштування храмів на новому місці. Тут і гуркіт гармат Брюховецького при штурмі Лебедина, і  стогін дев’ятисот козаків-мазепинців , страчених у Лебедині царем Петром-скаженим. А ще вечірні співи, коли «вулиця йде». Співають десятки і десятки гуртів. Та голоси які! От і потопали в піснях і вулиці, і левади.

Успенський собор в Лебедині. Фото 1910-і рр.

Стефан Андрійович згадував: «Де б я не бував, а такої закоханості в  пісню, такого багатоголосся, як у нас, ні чув, ні бачив. Тоді при кожній церкві був у душ тридцять-сорок хор. А при ньому-досвідчений регент. Помножте те число на кількість церков, от і побачите, скільки в місті було неабияких співаків з поставленими голосами. А люди в Лебедині які! Розважливі, статечні, в роботі без поспіху, в слові дотепні, між собою доброзичливі. Та ні п’яниць тобі, ні слова  дурного. Віталися всі: і старе , і мале, і чуже, і зайшле. Старші – обов’язково ще й шапку знімуть: «Доброго здоров’я, чоловіче». «І  вам, добродію, здоров’я  та Божої ласки».

До церкви лебединці йшли за прощенням, поверталися одухотворені, осяяні надією небесною. Ото людська духовність втілювалася краянами і в побут, і в пісню, і в архітектуру, Придивіться хорошенько: ви ще й зараз знайдете ту одухотвореність: і в плануванні садиб, і в довершеності конструкції житла, і в  лебединських храмах.

Говорив Стефан Андрійович не загально, а зі знанням справи. Воно й не дивно, адже навчання на словесному відділенні історико-філологічного факультету Харківського університету та й дослідження народної пісні неабияк розширили знання науковця в цій царині. Свого часу він навіть написав розвідку «Українські рекрутські народні пісні».

Млин у Лебедині. Фото, 1910-і рр.

В один із наших приїздів до Києва Стефан Андрійович казав: «Я не частий гість у Лебедині, бо дух мій козацький уже підупав. Але живу Лебедином ще й сьогодні, живу його красою, його піснями і теплими спогадами. Там вулиці заставлені неповторної архітектури хатами: глаголевидні, з піддашками, з  рундучками, підшиті випильним орнаментом-мережкою. Краса – неописана. А озеро! А річка з чотирма греблями та млинами! А ліси які! А в них і гриби–боровики, і сироїжки, і рижики. Ми полюбляли збирати маслюки. Носили їх цілими кошулями. Смакота – неймовірна. Особливо, як вони запечені в горщику з картоплею. Тепер залишається тільки згадувати.

Родинне фото С.А. Таранушенка. Фото, 1910

В Лебедині розпочалась і громадська робота Стефана Андрійовича. Ще будучи студентом Харківського Університету, він, разом з художником Никанором Харитоновичем Онацьким, організував серед учнів лебединських гімназій гурток шанувальників українського слова і пісні.

Наближались Шевченківські роковини 1913 року. Гуртківці влаштували вечір присвячений пам’яті Тараса Григоровича Шевченка. Зібрались на квартирі в одного із студентів на Будильській вулиці. Зачинили віконниці, перед образами запалили свічку. На тому вечорі Стефан Андрійович розповів про життя і творчість великого Кобзаря, про заборону владою його слова. Гуртківці декламували вірші поета: «Тяжко, важко в світі жити», «Реве та стогне Дніпр широкий». Гімназистка Тетяна Філімонова прочитала уривки з поеми «Катерина». Гуртом співали народних пісень: «Ой не ходи, Грицю», «Заповіт», «За   світ встали козаченки» та ін. Охранка побачила в зібранні неабияку крамолу. От і полетіли депеші із департаменту поліції харківському губернатору, від губернатора – попечителю харківської навчальної округи, лебединському повітовому справнику. В усіх погрози, підозра в неблагонадійності. Грифи «таємно», «терміново». З Лебедина летіли депеші в округ, департамент поліції, губернаторові. В усіх: «Прошу принять уверения в совершенном почтении и преданности». Лебединський справник Жилло (Жила) у домівках гуртківців перевернув усе догори дном. Розпочалось слідство. Про розправу над гімназистами написали газети – «Биржевие ведомосьти» (№ 72) та інші. У харківській газеті «Утро» за 22 березня 1913 року читаємо: «На днях учащиеся старших классов местной гимназии устроили маленький литературный вечер, посвятив его памяти Тараса Шевченка. На вечере читался реферат о творчестве Шевченко, декламировались его произведения. Все обошлось хорошо. Участники маленького вечера разошлись весьма удовлетворенные. Теперь этот маленький вечер обещает создать крупную историю. О собрании учащихся узнал директор гимназии  С. и сообщил в «округ». Теперь среди педагогов появился слух, что все участники вечера будут уволены из гимназии с «волчьими билетами».

С.А. Таранушенка у колі друзів. Фото, 1911

На щастя до цього не дійшло. На захист дітей стали батьки. Тож обмежились тим, що кожному учню було наказано «не увлекаться малороссийской литературой, имеющей во много раз меньшее значение, чем общерусская литература, в создании которой проинимали участие и малороссы».

З огляду на нашу тему, зазначу, що в жодному документі справи ми не бачили прізвища ні Таранушеннка, ні Онацького. Гімназисти їх не видали.

Стефан Андрійович розповідав, що заборона українського слова неабияк ображала лебединців. А ще більше ображало глузування з мови. А заборон та образ було чимало. Відома просвітниця С. Русова в газеті «Рада» 6 грудня 1906 року в статті «З Харківщини… Горе з українською мовою» писала: «Пану директору Лебединської жіночої та чоловічої гімназії не вподобалось дуже, що учні говорять між собою українською мовою, і ось він цими днями в дівочій гімназії звернувся до своїх учениць з цілою промовою, в котрій доводив «нелепость украинского языка». А далі заборонив уживання рідної мови як у гімназії , так і вдома».

Харків. На фото: проф. Ф.І.Шміт (у центрі), С.А. Таранушенко (праворуч), А.В. Фюнер (ліворуч), О.О.Нікольська (позаду). Світлина, 1921 р. З архіву С.І. Білоконя

Про гоніння української мови розповідала нам і Надія Василівна Онацька (в ті часи гімназистка Надя Кривлошей): «не дай Боже, якесь рідне слово мовити. Відразу гнівне застереження: «Вы что, с кухни пришли?».

Про мовні утиски в Лебедині зтрибуни  Державної Думи 20 травня 1913 року заявив і депутат Г.І. Петровський.

Зі слів тодішньго гуртківця (підпільне псевдо «Півень»), а пізніше відомого лікаря в Лебедині Пантелеймона Матвійовича Домашенка, ми знаємо, що в час української революції всі оті шовіністи швидко перелицювались в «щирих українців». А як прийшли в Лебедин війська з Москви, вони знов стали гонителями українського слова.

С.А. Таранушенко під час експедиції. Фото, 1930-і рр.

Лебедин для Таранушенка став і першою лабораторією його дослідництва. Влітку 1913 року він, де пішки, де на возі, з громіздким фотоапаратом об’їздив наші краї та зафіксував пам’ятки мистецтва. Далі була вся Харківщина, Чернігівщина, Полтавщина: архітектура, малярство, гончарство, ткацтво, вишивка, іконографія, меблі, побут . В Лебедині тоді були досліджені церкви : Миколи, Трьох Святих, Воскресіння, Жон-Мироносиць, Георгія та церкви Межиріча, Ворожби, Михайлівки, Груні, Будок, Олешні. Підсумком дослідження науковця стала медальна робота «Іконографія українського іконостасу». Це 233 сторінки друкованого тексту, 200 сторінок чернеток, 9 кальок, 15 креслень та 80 фотознімків.

Дзвін Миколаївської церкви 1660-го року. Фото, 1913

В 1918 році Стефан Андрійович знов у Лебедині. Він читає курс лекцій з мистецтвознавства на вчительських курсах української мови. При гетьмані Скоропадському школи переводились на викладання рідними мовами, треба було спочатку підготувати вчителів. За справу взялись лебединські просвітяни: Борис Петренко (син поета Михайла Петренка), завідуючий шкільним відділом повітового земства Микола Андрійович Грищенко, видавець І.В. Солодовник, вчителі А.А. Духно та М.П. Запорожець. В поміч просвітянам з Харкова прибули письменник Гнат Хоткевич (читав історію України) та Таранушенко. Організатори курсів влаштували виставку місцевої старовини: килими, живопис, одяг, вишивка, ткання, історичні документи. Про багатство і цінність цієї виставки розповідає нам її Каталог, виданий в 1918 році в лебединській друкарні Когана. Два розділи цього Каталогу були укладені Таранушенком. З повідомлень тогочасної преси дізнаємось, що на виставці були мисьтецькі речі надані графинею Варварою Капніст, художником з Кулички О. Красовським, лебединською шанувальницею мистецтва В.К. Демченко.

Обкладинка “Каталогу першої виставки української старовини” (Лебедин, 1918)

В 1925 – 1926 роках Стефан Андрійович з експедицією досліджував житлову архітектуру Лебединщини. Було обстежено десятки і десятки хат та надвірних будов.

Креслення робив лебединський кресляр Семененко. Його хата була по вул Кобижча. Тепер на її місці побудований магазин «Кристал». Результати досліджень Лебединщини знайшли місце в таких працях вченого: «Пам’ятки мистецтва старої Слобожанщини», «Архітектурне обличчя слобожанського містечка і села», «Українські народні меблі», «Пам’ятки архітектури Слобожанщини ХVII-ХVIII ст.», «Монументальна дерев’яна архітектура Лівобережної України» та інших. На жаль, чимало робіт вченого так і не побачило світ, зокрема підготовлена ним книга про селянське житло Слобожанщини та монографія «Лебедин.». Ці роботи Стефан Андрійович надсилав мені для перегляду. Цінність їхня безперечна, а для лебединців – особлива.

Вони були лебединою піснею нашого земляка, лебедя-мученика, лебедя-трударя на ниві української культури. Будемо сподіватись, що наробок вченого воскресне в повному обсязі , так як воскресло в науці і його ім’я.

С.А. Таранушенко вдома, за роботою. Харків, 1930-і рр.

А така надія є. Харківський видавець Олександр Олегович Савчук першим, після 20-річної заборони на користування науковою спадщиною вченого, видав основні його роботи. Видав якісно, з теплотою та любов’ю. Спасибі йому за це від  усього наукового світу. А від лебединців – доземний уклін.

Борис Ткаченко, історик, письменник, почесний громадянин м. Лебедин

Із матеріалів засідання круглого столу» на тему: «Професор Стефан Андрійович Таранушенко, мистецтвознавець, історик архітектури, музеєзнавець, організатор та учасник пам’яткоохоронного руху на Слобожанщині» (присвячений 130-річчю з дня народження С.А. Таранушенка), що відбувся 9 листопада 2019 року в Лебединському міському художньому музеї ім. Б.К. Руднєва в рамках програми Х Міжнародної науково-практичної конференції молодих вчених «Пам’яткоохоронні традиції Слобожанщини» (Харків-Лебедин: 8-9 листопада 2019 року)

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Войти с помощью: 
Будь ласка, введіть ваш коментар!
Будь ласка, введіть ваше ім'я тут