Деревообробні промисли лебединців

0
302

… Дерев’яні вироби відомі з найдавніших часів. З дерева виробляли посуд, знаряддя праці, човни, господарське  хатнє начиння тощо. Найдавніші способи обробки деревини – випалювання та видовбування. Так виготовляли діжки, ступи, ложки, човни тощо. Із заготовки, виструганої ножем чи вирубаної сокирою, випилювалися ті частини, які не можна було видалити іншим способом. Пізніше виникли інші техніки із застосуванням інструментів, на основі яких розвинулись такі ремесла, як бондарство (виготовлення бочок), стельмахівство (виготовлення возів і саней).

З деревиною працювали теслі (груба обробка деревини для будівництва) та столяри (тонша робота з матеріалом, а також виготовлення знарядь праці). Найтоншу роботу по дереву виконували різьбярі. Різьблення – народне мистецтво, яке розвинулось з деревообробних ремесел як допоміжне.

Від прикрашання хати, воза чи саней до шедеврів народного мистецтва різьблених меблів, скринь, тарелів, рахв, топірців, шкатулок, люльок тощо пройшло різьбярство довгий шлях, доки не виділилось в окреме ремесло. Різьбярі застосували методи випилювання, випалювання, художньої різьби для нанесення символічних візерунків на вироби, які, крім утилітарного призначення, мали й естетичні функції.

До роботи з деревом можна віднести і лозоплетіння, яке зайняло своє почесне місце серед народних ремесел. З вербової лози плели коробки – сівалки, кошики для збирання ягід і грибів…

Колись з цієї деревини на Лебединщині виготовляли легкі та надійні вербові човни, олійниці, корита. З вербових дощок або з колод – довбанок робили вулики, майстрували дерев’яні ложки… Лоза використовувалася при виготовленні ясел для худоби, при будівництві кошар, кліток для дрібної домашньої живності. А яка то радість була для кожного хлопчика самому зробити вербову дудку, що видавала такі чарівні, незрівнянні мелодії! «І грав би на сопілочці вербовій тужливу ту мелодію без сліз» ( Іван Франко).

Легенда розповідає, як одна жінка жила зі своєю сім’єю, а на ніч віддалялась у вербу. Аж ось про це дізнався її чоловік та й зарубав вербу, тоді й жінка померла. І тільки материнська любов продовжувала жити у дереві. Зроблена з нього колиска заколисувала осиротілого хлопчика, а коли він підріс, то зробив собі сопілку з пагінців на пеньку старої верби. І сопілка з ним розмовляла, як ніжна мати.

Як символ увійшло дерево і в християнські вірування. Так, Є.Ф. Євтушенко згадує про те, що тиждень перед Великоднем називається Вербним, Вербичем. Нерідко під цю пору ще й холоди бувають, а тому казали в народі: «Прийшов Вербич, два кожухи терпич», «Вербич, а на себе кожух тербич». На Вербній неділі, на Вербницю, вербу освячують у церкві, а потім додому несуть і б’ють нею хатніх, у першу чергу тих, котрі ще сплять. Б’ють різками і промовляють:  

Не я б’ю, верба б’є.
За тиждень Великдень;
Будь великий, як верба,
А здоровий, як вода,
А багатий, як земля.

Також вербу згадують і в колядках, у весільних піснях, народних пісня. Верба – це символ юної дівчини:

Ой, у полі верба,
Під вербою вода…
Гей, там дівчина
Вербиченьку брала,
Сама молода;
Чи то верба, чи то вишня,
Чия дівчина в саду гулять вийшла?

Увага до цього поширеного в Україні дерева відбилась у численних спостереженнях, народних порівняннях та висловах:

«Гнучка, як лоза», «Дівка, як верба: де посадиш, там і прийметься», «Така правда, як на вербі груші», «Високий, як лоза, а дурний, як коза». На  початку повісті « Микола Джеря» І. Нечуй-Левицький описує вербу так: «Зелені левади з чотирьох боків обставлено рівними рядками старих товстих верб. Верби старі, давні, товсті, як діжки. Може, сто раз зрубані верхи розрослися на столітніх стовбурах товстими гілляками. Гілляки такі здорові, як молоді верби, – і такі густі та рясні, що кожна верба була схожа на густий гайок. Гілки виростали з товстих стовбурів, обхоплювали їх вінцем по краях, вилазили з середини густими пучками, гнучкими й гладенькими, неначе з діжки лізли вгору товсті гладенькі гадьони і піднімали вгору свої гіллясті кучеряві голови»…

…І ще у багатьох інших поетів і письменників ми знайдемо образ верби, дерева, яке під владною і вмілою рукою майстра перетворюється у витвір мистецтва. Так, як умів це робити народний майстер К.В. Куликовський.

У моїх руках пожовклий і потертий від часу конверт… А в ньому – копія особистої картки стаціонарного табору для військовополонених Форелькруг, що у роки війни діяв на території Німеччини. Куликовський Костянтин Володимирович, 1892 року народження. Професія – скульптор. Де і коли взятий у полон – Ростов-на-Дону, 30 липня 1942  року. Віросповідування – православне. Помер 6 грудня 1942 року. А далі – домашня адреса у Лебедині, ім’я і по батькові дружини.

Не знав солдат, що у нього народився на початку березня того ж року онук, якого назвали Анатолієм. Удома залишилася дружина і єдина заміжня дочка Наталія. (На час розмови Наталія Костянтинівна була жива).

У просторій світлиці батькової хати, яка служила майстернею Куликовському, згадуємо минуле. Тяжко зітхнувши, жінка говорить: «Не помер він. То тільки так написали. Насправді, його стратили. Напевне, задавили у газовій камері. Якось після війни до нас зайшли двоє із того табору. Вони були в одному таборі з батьком і пам’ятають, як його викликали «в баню». А це було найпершою прикметою, що на смерть, бо «з бані» ще ніхто не повертався в барак. Напевне, і батько знав, що йде на страту…».

Перед цим він і попросив земляків повідомити рідним про все, якщо пощастить повернутися додому. Високий, стрункий, з суворим обличчям і уважними очима – таким запам’ятався він усім, хто його знав.

Наталія Костянтинівна розповідала про широкий діапазон  батькового обдарування. Скульптура була основним покликанням (авт. – Після революції Куликовський закінчив Київське художньо-керамічне училище).  

Крім того, він добре співав, любив українські народні пісні, чудово грав на бандурі (зокрема, зробленій самостійно з білої верби), гітарі, піаніно, писав вірші, добре володів пензлем. Збереглося більше десятка  його акварелей. Меблі у світлиці нагадують музей народно-декоративного мистецтва. Це був всебічно розвинений талант.

Висока шафа, верхівка якої увінчана, а боковини, дверцята витвір, шедевр столярного мистецтва. Виготовлена без жодного цвяха чи шурупа, легко розбирається при потребі. Тут же розписані різцем майстра інші меблі: диван, комод, стіл, вішалка для одягу, ажурна ширма, карнизи над вікнами, кишенькова табакерка на лицьовому боці якої сидить козак з бандурою. В орнаментах усюди переважає дубове листя – символ народної міці.

Дерево ж вибирали для меблів особливе – липу. Липа – м’яка деревина, з неї можна було легко вирізати різні візерунки, липу не їсть шашіль. До речі, їх збереглося чимало, у папці, що лежить на горищі. Ескізи і зараз вражають своєю красою і витонченістю…

На початку 30-х років продовжувався процес одержавлювання приватної власності, задушення кустарів. Довелося і Куликовському закинути під комору гіпсові форми, у яких він виготовляв різні керамічні фігурки на теми українського життя, погасити гончарне горно. Розбрелися по Україні його останні керамічні фігурки, які так охоче купували на ярмарках люди. Все це були самобутні витвори національного мистецтва: чумак з волами у дорозі, садок вишневий коло хати, козак з бандурою в степу, невеликі погруддя видатних діячів літератури і мистецтва. Одне з них – бюст Т.Г. Шевченка і зараз зберігається у Лебедині. А керамічний горельєф за картиною І.Ю. Рєпіна «Запорізькі козаки пишуть листа турецькому султану» став надбанням Лебединського художнього музею.

Куликовський К.В. «Запорожці пишуть листа турецькому султану» (на дивані), горельєф, теракота, 1920 рік (фото в Лебединському міському художньому музеї, кінець 1950-х років)

Ось тільки, куди запропастився різець майстра, Наталія Костянтинівна не могла пригадати. «Він був великий фантазер, – говорила вона, – на вулиці серед людей видивлявся типажі, запрошував їх додому, ліпив з них скульптурні портрети». Дочка радіє, що різьбярське мистецтво її батька перейняв онук Анатолій, який живе і працює у Харкові.

Харківський інженер-електрик А.В. Костенко, як дві краплини води, схожий на свого діда. Вдома він зробив інкрустований різними породами дерев шаховий столик, методом електровипалювання оздоблює українським орнаментом кімнатні двері, декоративні дошки, тарілки, якими прикрашують стіни квартир. Це мистецтво художника – декоратора передалося й старшій його дочці Ірині, яка працює вихователькою дитячого садка.

Обставлюючи своє життя цією красою, люди стають добрішими. А біля двору К.В. Куликовського кожного року розцвітає липа і нагадує нам про мудрого майстра.

Людмила Утка, вчитель СШ № 7

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Войти с помощью: 
Будь ласка, введіть ваш коментар!
Будь ласка, введіть ваше ім'я тут