Народні промисли: лебединське ткацтво

0
476

З часів заснування Лебедина, найбільш поширеними ремеслами в місті були плетіння та фарбування шерстяних поясів і пошиття плахт. Плахти шили цілими вулицями. Також у місті налічувалося 5 красилень. Лебединські пояси були відомі далеко за межами губернії. Мешканці міста щороку збували понад 70 тисяч кольорових поясів на суму 50 тис. крб. у Ромни, Кролевець, Чернігів, Курськ і навіть у Москву та Нижній Новгород.

Практично у кожній хаті у XVIII ст. був ткацький верстат. Крім простого ткацтва та тканин з вибивним узором, на Лебединщині виготовляли узорні тканини з орнаментом, утвореним комбінуванням переплетінь ниток основи і підткання. Виконувався він так: на кам’яну або дерев’яну штамп-печатку наносилися барвники, які потім переносилися тисненням на тканину. Цей надзвичайно давній спосіб був характерний для часів Київської Русі. «Коли наставала пилипівка, всі молодиці на селі починали вставати вдосвіта прясти» (І.Н. Левицький «Кайдашева сім’я»). Згодом, вибивний узор був замінений вишиванням.

Український народний одяг зверху оперізувався поясом. Як стверджує О. Воропай у своєму етнографічному нарисі «Звичаї нашого народу», пояси бувають шовкові, вовняні, бавовняні. В Іпатіївському літописі під роком 1288-м згадується про золоті й срібні пояси князя Володимира і його батька: «І розум Владимирь имение свое все: золото и се ребро, и камения дорогие, и пояси золотие отца свого и серебряние и свои иже бяше».

За козацьких часів на Україні були поширені шовкові пояси, їх тоді привозили із Персії. Уже в ХІХ ст., як безпосередні зв’язки з Персією припинилися, були поширені так звані каламайкові пояси. Переважний колір був чорний і зелений. Вольські пояси гарні на вигляд: на темно-червоному тлі вздовж проходять вузенькі смужки найрізноманітніших барв. Ці пояси колись були поширені по всій Україні.

Пояси звичайно були довгі: до десяти, а то й двадцяти «ліктів», з китицями на кінцях. У Лебедині ткали шерстяні пояси. Один із зразків такого пояса, виготовленого ще в XVIII ст., зберігається в Лебединському краєзнавчому музеї. На білому фоні – червоно-чорний орнамент. Ткали в основному чоловічі пояси. Жіночі тільки на замовлення.

Килим міщанський, XIХ ст., Лебедин (із колекції С. Таранушенка)

Старожили згадують, що, підперізуючись поясом, чоловіки та парубки обвивають  собі стан навколо кілька разів, а кінці пояса підтикують так, щоб краї його з китицями звисали донизу. Шили в Лебедині і плахти, жіночий одяг. Плахта – це полотнище близько чотирьох метрів завдовжки, виткане з фарбованої вовни, картате, інколи вишите від руки вовняними нитками. Полотнище розрізали на три частини, дві з яких пришивали до третьої так, щоб вийшла форма літери Т, потім перегинали плахту, щоб її бічна частина опинилася внизу та обмотувала стан, який прикривався  попередницею. Попередницю, або фартух, носили разом з плахтою, виготовляючи її з барвистої матерії, часто вишивали шовковими шнурками або стрічками.

Модель ткацького станка, кінець XVIII ст.

Решетилівські майстерні (с. Решетилівка Полтавської області) володіють технікою вишивки, аплікації, вирізання мережками плахт. На Лебединщині ж практикували техніку вишивки гладдю і рушниковими швами. Відомі були і однокольорові вишивки, особливо білими нитками на білому полотні. Різниця решетилівського одягу і лебединського в кольорових тонах. Одяг Полтавщини сріблясто-сірий, блакитний, беж, оливковий. Традиційними кольорами для Лебедина були чорний, червоний, золотистий, білий і синій.

У  деяких народних приповідках згадується про плахту, як ось: «Не було в куми запаски, аж чулок: кума в плахті походжає», «Шовкова плахта не к будню, а к святу годиться», «Скочила з пенька плахта рябенька».

Плахти, XVIIІ ст., Лебедин (із колекції О.А. Красовського)

Олекса Воропай згадує в своєму нарисі оповідку про плахту: «Плахти були найбільше поширені за козацьких часів. В той час в Україні були цілі села, що займалися спеціальним виготовлення плахт. Над Дніпром, недалеко Запоріжжя, є село Успенське, це село колись називалось Плахтіївка. Народний переказ каже, що це село заснував колись козак-запорожець Головко, який жив ще в кінці XVII-го століття. Він був великим майстром ткати плахти, від нього навчалися інші, і так за тим селом встановилась традиція виготовляти плахти. В році 1775-му, за якусь провину перед російським військовим керівництвом, все село було силоміць перенесене до Бесарабії і виробництво плахт припинилося. На місце виселення приїхали переселенці з Херсонщини і село з Плахтівки перейменували на Успенське».

Людмила Утка, вчитель СШ №7

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Войти с помощью: 
Будь ласка, введіть ваш коментар!
Будь ласка, введіть ваше ім'я тут