Український батько світового футуризму

0
281

Відомий український художник і поет Давид Бурлюк – одна з драматичних особистостей в історії культури  першої  половини XX століття. Доля його  трагічна, хоча творчість була визнана всім світом. Він один із засновників модної на той час літературно-художньої течії – авангардизму і, зокрема, футуризму й кубізму. Увійшовши у світ живопису й поезії на межі корінних соціальних потрясінь, внутрішньо передбачав наступ революційної епохи.

Лише в останні роки дослідники почали знаходити позитивні моменти в модернізмі, що зумовлювали нові можливості для духовного самовираження особистості. Цим пояснюється і зростання інтересу до футуризму, бажання переосмислити його місце у художній панорамі ХХ століття і, власне, роль Давида Давидовича Бурлюка як одного з яскравих представників цього напряму.

Його ім’я, очолюючи нове, незрозуміле, незбагненне, зухвале мистецтво  футуризму, що зламувало усталені  горизонти, перекидало споконвічні цінності. Його ім’я одразу стало синонімом величних перетворень, що відбувалися з мистецтвом. Бурлюк стояв біля витоків нового мистецтва XX століття. Він був визнаним ідеологом і рушійною силою нового напряму  в  мистецтві  початку XX  століття – футуризму. Живопис, графіка, поезія, проза – виражали суть футуризму як напряму не паралельно, а одночасно, ніби в синтезі, утворюючи, за задумом  Бурлюка, цілком новий досі невідомий витвір мистецтва. Бурлюк шокує публіку  навіть одягом – різнокольоровим, розшитим бісером, сережкою у вусі,  циліндром  і намальованим коником на щоці. Прагнення знищити все старе, «ляпас  суспільному смаку» пояснювався щирим бажанням знайти нову художню форму, яка б відповідала змісту стрімкій зміні світу. Сам Д. Бурлюк писав: «Футуризм не школа, це нове світовідчування». Ще в ті  роки в колі друзів він отримав титул «батька світового футуризму», чим дуже пишався і під цією «маркою» все життя видавав свої книги.

Бурлюк став ініціатором і основоположником багатьох мистецьких течій, організатором численних виставок авангарду й артистичних асоціацій, лектором-пропагандистом сучасного мистецтва, борцем  за свободу  творчості, теоретиком  і практиком, поетом і живописцем, видавцем, журналістом, антрепренером та імпресаріо. Давид Бурлюк мав надзвичайно експансивну вдачу, швидко сходився  з людьми, умів захопити їх своїми ідеями, був, як зараз кажуть, «харизматичним  провідником». Він мав блискучий організаторський хист. Генерував багато ідей, задумів і планів, відзначався постійною рухливістю і невичерпною енергією.

Жодна історія російської й української культури XX століття не може бути написана без вагомих посилань на роль творчості та організаційної активності Д.Бурлюка. Його роль в експериментальних рухах у мистецтві й літературі була надзвичайно динамічною й доленосною: він ставав чи не вирішальною постаттю на багатьох важливих етапних поворотах. Енергія вирувала в ньому – він був фундатором багатьох починань, драматичних ситуацій і «революцій». «Уже саме прізвище Бурлюка, що нагадує  кипіння, бурління, надзвичайно характерне як  для особистості, так і для мистецтва цього несамовитого козака з великим серцем… Давид Давидович жив, як гоголівський Тарас Бульба. У жилах Бурлюкових – кров непосидючих запорожців. Відтак зрозуміло, що й у мистецтві він справжній син тих степів, де став радикалом і бунтівником», – так писав про Д. Бурлюка американський мистецтвознавець Крисчен Бринтон.

У творчості Бурлюка чітко відчувається очищаюча бунтарська сила, спрямована проти фальші й умовності офіційного мистецтва. Художник зриває лицемірні покрови, що драпірують здорову чуйність природного «я» людини (див. «Портрет песнебойца футуриста Василия Каменского» та інші роботи Бурлюка).

Бурлюк Д.Д. «Портрет песнебойца футуриста Василия Каменского»

Проте питання полягає в ціні цієї правди. Чи не надто вона висока? Чи варте,  наприклад, уміле оголення природних першоджерел людської натури, які ми бачимо у Бурлюка, відмови від нагромаджених у ході багатовікової художньої  практики технічних прийомів створення художнього образу?

Зрештою, зрозумілість змісту будь-якого витвору мистецтва (до якого б  напряму він не належав) визначається саме ідеальністю форми, як «ключа», що дозволяє в цей зміст проникнути.

Можливо, зростаючий інтерес до творчості Д. Бурлюка дозволить пояснити  і цю проблему й остаточно виявити співвідношення «плюсів» та «мінусів» у його спадщині. Багато хто дивується, звідки такий шалений ажіотаж щодо Бурлюка. Відповідь проста. Україна наполегливо добивається прийняття до Євросоюзу. І зараз, як ніколи, важливо нагадати Заходу, що наша країна завжди була частиною загальноєвропейського культурного простору, на формування якого мали вирішальний вплив багато українців. Серед них і наш земляк Давид Бурлюк, що перевернув на початку XX століття традиційне уявлення про живопис та поезію. 

Давид Бурлюк — одна із найяскравіших постатей ХХ століття. Його називають одним українським батьком світового футуризму – лівої течії в мистецтві початку ХХ століття, яка декларувала кінець старого і створення мистецтва майбутнього (звідки і пішла назва напрямку), підтримку технічному прогресу.

 Давид Давидович народився на Лебединщині, хуторі Семиротівка Харківської губернії 21 липня 1882 року. У 1893-95 роках, навчався в Сумській Олександрійській чоловічій гімназії та отримав добру мистецьку освіту, навчаючись в Казанському та Одеському художніх училищах, в Королівській Академії в Мюнхені у В.Дица, в Парижі у Ф.Кормона, в московському училищі ліплення. У Москві Д.Бурлюк познайомився з Володимиром Маяковським, якого навернув до футуризму.

Мати – Людмила Йосипівна (Міхневіч) (1861—1923) прищепила дітям худож­ні й музичні здібності. Давид Бурлюк серед дітей був найстар­шим. Володимир (1886—1917(?)) став художником-новатором, навчався у Воронезькій художній школі (1911). Володимир разом із Давидом були найбільш сміливими експериментаторами у живописі. Загинув Володимир у революційний 1917 рік при нез’ясованих обставинах.

Молод­ший брат Микола (1890—1920) — член групи «Гілея», поет, про­заїк, критик. Був теоретиком футуризму. Розстріляний більшовиками у 1920 році.

Сестри Людмила (1886—1973) і Надія (1895—1967) захоплювалися живописом, і лише молодша сестра Маріана (1897 —1982) не була тісно пов’язано з мистецтвом (вона займалася виданням книг футуристів (напр.: «Гілея» Б.Лівшица).

У Бурлюка був довгий період блукань і переїздів по всьому світу – від Західної Європи до Японії, Америки і назад. Отож він з повним правом міг назвати себе «громадянином світу», не в переносному, а в прямому значенні. З України він виїхав ще молодим художником, багато працював у Росії – у Москві та Петербурзі, на Уралі та Далекому  Сході, але ще за життя йому закидали  український акцент, називали «українським батьком російського футуризму», після жовтневої революції 1917 року «буржуазного формаліста» просто заборонили, а в американській діаспорі, де Давид продовжував пропагувати своєрідні комуністичні ідеї, його вважали космополітом.

 Приналежність Давида Бурлюка до українського мистецтва не викликає сумнівів, навіть якщо його національна свідомість, можливо, була у ті часи не такою й високою. Взагалі суперечливим залишається питання про тих українців, які ввійшли в літературу, як автори російськомовних творів. Як правило,  письменника відносять до літератури того народу, мовою якого він пише. Загальновідомо, що М. Гоголь та В. Короленко за походженням українці, але вважаються російськими письменниками, бо писали російською. Щось подібне сталось і з Бурлюком як з поетом, літератором і мистецтвознавцем, бо він писав свої твори російською мовою, внаслідок чого долучився до російської літератури. Однак  треба знати, що літературна творчість його порівняно з мистецькою була незначною, і він вважав її другорядною, бо все ж за фахом і покликанням був художником.

Виставка “Давид Бурлюк: повернення в Лебедин” в Лебединському міському художньому музеї ім. Б.К. Руднєва (20 листопада 2018 року)

Безсумнівно, Бурлюк вважав себе українцем. Художник, уже перебуваючи в еміграції, неодноразово підкреслював своє українське походження, про що свідчать його «Спогади футуриста»: «… народився в Україні. Україна була і залишається моєю Батьківщиною. Там лежать кістки моїх пращурів, вільних козаків, які змагалися в ім’я слави, сили і волі… Україна у моїй особі має свого найвірнішого сина…».

У своєму листі від 31 липня 1932 року до земляка й товариша Михайла Зубарєва він писав: «Велике, як український шлях, вам спасибі за «Червоний шлях». Мене, головним чином, цікавлять українська народна творчість, археологія України і все дотичне до Запоріжжя та вільного козацтва українського, нащадком якого вважаю себе невіддільно».

Д. Бурлюк завжди підкреслював слобожанське походження, підтверджуючи це фактами своєї біографії, а також творами української тематики, де козаки і князь Святослав постають героями його деяких творів. Інтерес до козацтва мав ще й інший характер: з боку батька предки Бурлюків були козаками. Про це  нагадувало й вуличне прізвисько  Бурлюків – «Писарчуки»: «Ми були писарями  Запорізького війська», – з гордістю уточнював художник. Уже в роботі «Малороси (Мої предки в поході)» (1912), позначився його інтерес до українського образотворчого фольклору. Художник вибирає історичну тему, та вирішує  її по-новому, у дусі футуризму, руйнуючи старі форми у світлі нового світогляду, який він розумів  як духовну революцію. Передаючи на полотні рух козаків, Д.  Бурлюк  ніби зміщує площини, створюючи тим самим нову реальність. У цій та  інших роботах можна віднайти відображення зацікавлення Давида Давидовича народним мистецтвом.

Принциповим моментом, який багато в чому пояснює своєрідність  новаторських пошуків художника, характерні риси його індивідуального стилю, включаючи темпераментну і часом навмисно згрубілу, «гачкувату» манеру живопису, непохитну прихильність до інтенсивних зелено-жовто-червоних і синіх тонів, що закликають до зразків народного мистецтва, є українське походження  Бурлюка. Жовто-синій колорит його картин – «глибоко національний», за його ж таки висловом. В аналізі витоків творчості художника важливе значення мають не лише факт його народження на Україні і згадки про предків – запорозьких козаків, але також і численні біографічні відомості, що закарбували яскраві й важливі в професійному плані події дитячих і юних літ, які проходили в постійних переїздах українськими селами й містами.

Творче кредо Бурлюка представляє, на думку сучасних дослідників і за  власним визнанням художника, насамперед «національним, українським базисом», що виражалось у міцному почутті природності сімейних традицій, в усвідомленні органічного зв’язку із землею і предками.

На всіх етапах своєї творчості він виявляв стійку прихильність до українського минулого і відкрито пишався цим, заявляючи, що є саме українським національним художником.

Тривалий час в Україні, того, кого знав і шанував увесь мистецький світ, згадували рідко. Його знали в Японії, у Нью-Йорку відкрили його меморіальний музей – на батьківщині ж мовчали. Художник, який належав українській  культурі, багато років був невідомий широкому загалу  в нашій державі. Й лише в часи становлення незалежної Української держави, 1993-го року, у Львові вийшла монографія Олеся Ноги «Давид Бурлюк і мистецтво всесвітнього авангарду». 

Ім’я Давида Бурлюка ніколи не було викреслено з нашого життя назовсім. Його згадували, коли вивчали творчість  В. Маяковського, поетичний талант  якого відкрив саме Давид Давидович і допомагав його розвитку. Пригадуєте  зухвалий молодечий «Ляпас громадській думці»? Ту атмосферу передреволюційної розмаїтої борні за «нове мистецтво і форми» відображено в літературі. Зокрема про Д. Бурлюка цікаво пише В. Лівшиць у романі «Півтораокий Стрілець». У романі О. Толстого «Сестри» епатажний завсідник богемних літератських салонів (мабуть, сам неназваний Давид) читає «футурний» вірш Бурлюка: 

Кожен молодий, молодий, молодий 
У животі диявольський голод. 
Так ідиті ж за мною. 
За моєю спиною 
Я кидаю гордий клич!

Екслібрис Д.Д. Бурлюка, 1931 (із колекції Лебединського міського художнього музею ім. Б.К. Руднєва)

Активна пропаганда футуристської естетики створила йому імідж основоположника футуризму. На його батьківщині в селі Рябушки при навчально- виховному комплексі діє музей в якому на чільному місті розміщена інформація про Бурлюка. У Лебединському міському хужожнбому музеї зберігається його екслібрис (1931).

Сучасні дослідники відзначають, що Давид Давидович Бурлюк був феноменальною й «енергетичною» особистістю, вже сама лиш його присутність у світі не могла пройти безслідно. Але насамперед він був великим художником-новатором, який впливав на реальність  і свідомість людей усіма способами своєї багатогранної творчої діяльності. Його творчість повністю відповідала програмним положенням західних і українсько-російських футуристів і кубофутуристів, які пов’язували основну ціль свого мистецтва з формуванням «динамічного лика» часу. 

Незважаючи на величезну працездатність Давида Бурлюка в інтелектуальній  сфері й залишену ним значну кількість її результатів, справжнє дослідження його багатогранної творчості тільки починається.

Сьогодні, трансконтинентальна слава «батька російського футуризму» Д. Бурлюка, схоже, переживає новий етап. Точніше, приймає певні форми, цілком завершені «з погляду вічності». Ім’я Бурлюка ніколи не належало до числа  забутих, та все ж фундаментальних досліджень про нього не було. Потужний «залп» нових праць і  книг заповнює існуючі прогалини  й  дозволяє якщо не по-новому поглянути на могутню, у всіх смислах цього слова, постать Давида Бурлюка, то побачити її на весь зріст. Слід акцентувати увагу, що важливу роль в ідеях і мистецтві Д.Д. Бурлюка відіграло саме його коріння, яке і визначило всепоглинаюче почуття корінного зв’язку із своєю землею і предками, що вилилось у культ природи, свободи творчості й щирої людяності.

Прокопчук О.Г. “Барельєф Д.Бурлюка”, 2007 (із колекції Лебединського міського художнього музею ім. Б.К. Руднєва, подарунок автора)

Серед тих, хто народився на Сумщині наприкінці XIX століття, важко віднайти постать такого ж могутнього творчого потенціалу, як Д. Бурлюк. Поруч можна поставити лише імена Г. Нарбута й О. Богомазова. Характерно, що всі вони були яскравими митцями-новаторами, засновниками нових напрямів і цілих шкіл. Сьогодні ці постаті, їхній доробок повертається в Україну – видаються твори Г. Нарбута, дещо з творчої спадщини О.Богомазова. Давида Бурлюка ж ще доведеться «відкривати» – об’єктивно й зважено. Звичайно, таку роботу в першу чергу повинна взяти на себе Сумщина, зокрема наші музеї,  навчальні заклади  і всі, хто хоч якимось чином пов’язаний з мистецтвом, всі, кому не байдужа творчість Давида Давидовича Бурлюка.

Віддати шану Бурлюкові належить якраз нам, українцям: noblesse oblige! (шляхетність зобов’язує!). Адже Бурлюк завше вважав себе українцем, прихильником творчості Великого Кобзаря, з авангардівською епатажністю заявляв, що Україна в його особі «має свого найвірнішого сина». 

Наукові читання “Становлення музейної справи на Сумщині”, присвячені 100-річчю Лебединського міського художнього музею ім. Б.К. Руднєва. (тези присвячені Д.Бурлюку)

Попереду ще велика робота з повернення імені та доробку Давида Бурлюка в Україну. Творча спадщина Д. Бурлюка – це наше національне духовне багатство. Його ігнорувати й замовчувати не можна. Треба розшукати все, що можливо, з творчого спадку митця. Вивчати його творчість і розповідати нашому народові й усьому світові про яскравий талант видатного сина української землі.

Валентина Знаменщикова, спеціаліст міського відділу культури і туризму

Використана література:

  1. Будетлянин Давид Бурлюк: до 125-річчя від дня народження видатного українського художника, поета, теоретика футуризму Давида Давидовича Бурлюка (1882-1967): буклет – Суми-Лебедин, 2007.
  2. Бурлюк Д.Д. Світило Бурлюка зійшло…: поезії / Давид Бурлюк; переклад з російської Олександра Вертіля. – Суми: ДВНЗ «УАБС НБУ», 2009. – 60 с., [8] арк. іл.
  3. Вертіль О. Під зорею Давида Бурлюка // Сумщина . – 2007. – 24 жовтня. – С. 4.
  4. Давид Давидович Бурлюк: З поверненням в Україну, пане Бурлюк. – К., 1998.
  5. Капітоненко О. Наш Давид Бурлюк. – Суми, 2007.
  6. Мартиненко В. Українець, який полонив світ // Ярмарок (Суми). – 2008. – № 32. – С. 3.
  7. Мудрик П. Будетлянин // Суми і сумчани. – 2007. – № 27(452). – С. 13.
  8. Побожій С. Бубновий валет і Сумщина. – Суми: ВТД «Університетська книга», 2007. – 112 с.; іл.
  9. Побожій С. Будетлянин Давид Бурлюк // Образотворче мистецтво. – 2008. – № 1 (65). – С. 94-95.
  10. Романенко О. Сторінки історії Давид Бурлюк в Сумах // Життя Лебединщина. – 1998. – 16 вересня.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Войти с помощью: 
Будь ласка, введіть ваш коментар!
Будь ласка, введіть ваше ім'я тут