Народні промисли: межиріцьке гончарство

0
733

Гончарство здавна було одним з основних видів ремісничого виробництва на території України. Проте, технологія його виробництва – складна і тривала. Починалася вона з пошуку спеціальної глини, яка повинна була вилежатись та перемерзнути. Потім її подрібнювали, змішували, місили (закачували) і лише після цього – викладали на гончарний круг. Штовхаючи ногою нижню частину круга, гончар обертав верхню, на яку викладалась глина і, час від часу зволожуючи руки, створював виріб.

Сформований посуд виставлявся на дошки для висихання, на ньому замазувалися тріщини, виріб орнаментувався. Паралельно готувалася складно подібна суміш, якою покривали глиняний посуд – полива, глазур з перемелених фарб, свинцю, піску тощо. Через деякий час після висихання поливи, виріб обпалювався у гончарній печі.

Межиріцька кераміка : «Вершники»,  «Берегиня»,  «Люлька», «Півник», «Коник». Майстер: Керибасов В., друга половина ХХ ст. (із колекції Лебединського міського художнього музею ім. Б.К. Руднєва)

Осередком гончарного виробництва на Лебединщині можна вважати с. Межирич. Засноване воно козаками у 1642 році (ще й досі вулиці села звуться «сотнями»). Згодом, там оселилися ремісничі люди, у тому числі й гончарі. Сумський історик Михайло Манько в книзі «Межиріцькі сповіді» пише, що в документах Межиріцького волосного управління за 1772 рік налічувалося 46 гончарів. Вони обирали свого старосту, який збирав замовлення спочатку від козацької, а потім від царської адміністрації, отримував за товар оплату, а потім ділив її між гончарями. За переказами, починаючи з середини XVII ст. і до 1917 року, гончарі мали «держзамовлення» на виготовлення полумисків та чашок для армії. Також він слідкував за тим, щоб не виникали конфлікти між гончарями при торгівлі в повітах. Від 1870-го вони ще й обирали свого представника до волосного правління. Результати праці гончарів, а отже, і їхні доходи не залежали, як це є в землеробів, від примх природи. Тобто, їхній заробіток був більш-менш стабільним. Тому вже наприкінці ХІХ ст. понад сто дворів у селі займалося гончарством. Особливо славилися гончарі з роду Падалок. Межирицької глини вистачало всім охочим для виготовлення товару. А товар той складався з горшків, мисок, тазків, пасічників, водяників, глечиків, барилець, каганців та кубушок. Випускали також вкрай необхідні для хат, глиняні димарі. Аж до кінця 1920-х років межиріцькі майстри виготовляли й «чорнолощену» або «сиву» кераміку, використовуючи «задимлення».

Сумцов М.Ф. (1854 – 1922), професор-етнограф

Секрети професії і секрети різних технологій роботи з глиною зберігалися і передавалися в родині від батька до сина чи й дочки. Гончарі з родоводу межиріцьких Падалок увійшли в історію цього народного промислу. Про зна­йомство з одним із них на сторінках  книги «Очерки народного быта» описує професор-етнограф М.Ф. Сумцов (1854 – 1922), який у 1901 р. відвідав Межирич та зібрав цікаві речі: попільниці «жаба», «дракон», «лебідь», дві «мавпи», посудини «дельфін», «свинка» і «свинка синьої поливи», «лев», кубушка, два чайники, кавник, підсвічник, копилка-свинка, підсвічник-«лебідь». «Особое положеніе среди гончаровъ Харьковской губерніи по широкой популярности занимает Федоръ Романовичъ Падалка въ Межиричъ, Лебединскаго уъзда. Произведенія его фигурировали на многихъ выставкахъ. Подворье Падалки почему то находится на кладбищъ. Постройки неважныя… Подворье небольшое и, въ общемъ, бъдное… Падалка – человекъ …съ художественнымъ вкусомъ. Бодрому поведенію Падалки помогло просвъщенное къ нему вниманіе и содъйствіе графини В.В. Капнистъ, которая оценила художественные наклонности скромного и простого гончара и поддержала его советами, указаниями и образцами. Многие вещи сделаны по моделям графини. Падалка так и делил их на два разряда – «це от моего ума, а це графинины». От «моего ума» – обыкновенныя, простыя изделия, кувшины, курушки (для ладана), горшки и проч. «Графинины» – изящные полив’яные цветочники в виде дельфина, подсвечники-лебеди… …Издълія Падалки не могут выдержать конкуренціи съ широко поставленнымъ фабричнымъ производствомъ».

Межиріцька кераміка : «Вершники»,  «Берегиня»,  «Люлька», «Півник», «Коник». Майстер: Керибасов В., друга половина ХХ ст. (із колекції Лебединського міського художнього музею ім. Б.К. Руднєва)

Цікаво, що Ф. Падалка завжди на своїх глечиках малював хрестик. Дослідник тлумачить зміст зображень хрестів на пов’язаних з молочним господарством посудинах, так: «Звичай писати хрестики на глечиках зумовлений базарним попитом. Такі глечики охоче розкуповуються бабами, які в хрестикові вбачають талісман від псування молока відьмами». 

Межиріцькі гончарі на Лебединському базарі, фото 1920-х років (період НЕПу)

Особливо тяжкі часи настали для межиріцьких гончарів при радянській владі після згортання НЕПу. Тодішні сільрадівські активісти, за те, що гончарі  відмовилися вступати  у 1929 р. до колгоспів, навіть приймали рішення про висилку всіх гончарів – «некооперовану буржуазію», хоча вони й були звичайними бідняками, до Сибіру. Проте, аж до 1933-го їх не висилали, не судили і не примушували йти до колгоспів. Вислав багатьох із них, правда, аж на той світ, голод. Проте, не встиг він цього вчинити із зятем Федора Падалки – Єгором Семенченком та його онуком Самійлом, якого в 1960-80-х роках таки визнали неабияким майстром гончарної справи. Хоч задовго до того примусово відпрацював гончарем на Далекому Сході, фактично – на засланні. Як розповідав Самійло Семенченко, там, на Далекому Сході у магаданській Бугучитагській зоні вони виготовляли  побутову кераміку, яку їхнє начальство дарувало заїжджому з Москви височезному начальству і навіть  корпуси для різних мін, які в керамічній оболонці ставали складними для виявлення і розмінування. А після перемоги над Японією у 1945-му виготовляли ще й оболонки для хімічних і бактеріологічних бомб.

Межиріцькі гончарі на Лебединському базарі, фото 1920-х років (період НЕПу)

Лише в голодному 1947-му кілька гончарів з родини Семенченків, Метейків та інших нарешті повернулися до рідного села.

Самійло Семенченко до 1962 р. працював у колгоспі. Отримавши пенсію, він знову зайнявся гончарством. І виробляв таке, що ту кераміку експонували не лише в Києві, а й у Москві. Нарешті до нього прийшли визнання та слава. У 1980-х до відомого старого діда Самійла в Межиріч привозили туристів, щоб вони змогли щось купити в знаменитого гончаря та поспілкуватися з ним про гончарство.

Також відомою знаменитістю свого часу був потомствений гончар Федот Романович Падалка – брат Федора Романовича Падалки, який керував гончарною майстернею, заснованою іще графом Капністом і  прославився роботами, що не раз презентувалися на виставках у Москві, Ростові, Харкові, Петербурзі. Саме він прищепив любов до гончарства своєму онукові Івану Андрійовичу, а той – своєму синові Якову Івановичу Падалці, тобто його правнуку, що став одним із найталановитіших українських гончарів ХХ-го століття та автором книги «Як стати гончарем».  Яків Падалка працював на різних гончарних підприємствах Київщини. У 1968-1986 роках працюючи у лабораторії архітектурно-художньої кераміки при Київському зональному науково-дослідному інституті експериментального проектування житлових і громадських споруд розкрив свій  талант при створенні самобутніх декоративних скульптур. У 1970-80-ті роки майстер створив також скульптурні композиції до творів М.В.Гоголя «Вій», І.П. Котляревського «Наталка-Полтавка» та «Енеїда», до драми-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня», до вірша Т.Г.Шевченка «Сон». Нині кращі роботи майстра зберігаються в музеях Полтави, Вільнюса, Санкт-Петербурга, Києва. Його твори неодноразово представляли мистецтво України на виставках у різних країнах світу. А в столичному музеї українського народного декоративного мистецтва знаходиться більше сотні творів самобутнього майстра.

«Кухоль». Межирицький гончарний цех (із колекції Лебединського міського художнього музею ім. Б.К. Руднєва)

Сьогодні масове виробництво фаянсового посуду невблаганно витіснило вироби гончарів. Те ж саме сталося і з межиріцьким гончарським осередком. На жаль, збирання зразків межиріцької кераміки розпочалося досить пізно, однак окремі вироби зараз зберігаються у Лебединському та Сумському краєзнавчих музеях, у Київському музеї народного та декоративного мистецтва, у відділі декоративного мистецтва Сумського художнього музею ім. Н.Онацького, Лебединському художньому музеї ім. Б.К. Руднєва. Отже, варто продовжувати традиції гончарства, бо вони пов’язані зі звичаями, віруваннями та обрядами нашого народу.

Алла Подвезько, науковий співробітник ЛМХМ

Джерела:

  1. Манько Михайло «Межиріцькі сповіді». Суми, «Мрія», 2012, с.171.
  2. Л. Утка. Народні ремесла Лебединщини. Суми 2002.
  3. При написанні статті використані матеріали із інтернет сайтів.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Войти с помощью: 
Будь ласка, введіть ваш коментар!
Будь ласка, введіть ваше ім'я тут