Іван Приходько: шалене життя невгамовного священника

0
546

У кожному містечку є своя легендарна постать: чи то засновник населеного пункту, чи меценат або визволитель. А ось у районного центра Лебедин, що на Сумщині, «легендою» можна по праву назвати священика отця Івана Приходька.

Приходько народився разом із буремним ХХ століттям – 24 червня 1900 року. На увесь 97-річний вік отця Івана випало аж надто багато випробувань. Він особисто знав і Махна, і Примакова, воював у 1918-1920-х роках, як сам колись казав: «служив і в білих, і в червоних, і в сіро-буро-малинових, але завжди воював тільки за Україну». За це й провів більше 20 років по тюрмах та в таборах, будував місто Норильськ, працював на каторжних роботах у Красноярських снігах, де мало не згорів, випалюючи кокс. А ще він був засуджений до розстрілу, тікав із Сумської тюрми, переховувався та жив під вигаданим ім’ям. Його єдиний син загинув, проходячи строкову службу в Радянській армії, а дружину змусили відректися від чоловіка – ворога народу.

Вже у глибокій старості він особисто відновив роботу дванадцяти церков у Сумській області. Всі заощадження своєї родини, всі пожертви від людей вкладав у відбудову церков. А вже стільки дітей охрестив за своє довге священицьке служіння – не злічити. У Лебедині, де отець Іван доживав останні роки свого життя, й похований під стіною церкви, роботу якої сам же й відновив, він став просто таки легендарною постаттю.

Отець Іван за життя писав спогади. Їх розшукав відомий на Сумщині краєзнавець Борис Ткаченко та використав у своїй книзі «Важка стежка до Бога». В цій книжці також викладені й розповіді, котрі краєзнавець записував у численних розмовах зі священиком. Саме цитати із цієї книги та спогади лебединців використані у цьому матеріалі.

Життя Івана Приходька починалося доволі спокійно. Народився він у бідній багатодітній родині сільського фельдшера, де загалом було дванадцятеро дітей. Здавалося, що його чекає звичайне життя незаможного селянина, проведене в щоденній праці та клопотах. Але, частково через невгамовний характер та неймовірну енергію, частково силою випадку, чи, як був переконаний отець Іван, волею Божою, не судилося йому тихо та мирно обробляти свою землю, ростити дітей, навчати онуків.

Змалечку Івана тягнуло до знань, до науки. Тому він не лише блискуче закінчив школу та педагогічне училище, але й за власної ініціативи багато читав, намагався спілкуватися з освіченими людьми. Хоча в непрості часи революції та ще й в Слобожанській глибинці часто було не до «наукових» розмов. Надто часто питання ставало не «що б його почитати», а «як би його вижити».

Отець Іван в своїй хаті в Лебедині

Отець Іван все своє життя був глибоко переконаний, що по життєвій дорозі його вела Матір Божа. «Господь Бог нагородив мене таким здоров’ям, що й на десятьох би вистачило. А Мати Божа стала моєю заступницею», — говорив отець Іван. Він розповідав, що Мати Божа йому кілька разів являлася уві сні: підказувала, благословляла, застерігала. Отець Іван згадував і безліч історій, коли Матір Божа рятувала його від вірної смерті: і в сумській тюрмі, і в камері смертників у Харкові, і на тріскучому морозі в Норильську…

Початок арештантської «кар’єри»

Іван Приходько був рукопокладений у священики у 1922 році єпископом Сумським і Охтирським Корнилієм. Цікаво, що познайомилися вони зовсім випадково – їхали в одному купе в Харків. Після довгої щирої розмови Іван, — тоді молодий сільський вчитель, — твердо вирішив стати священиком.

Він дотримувався тихонівської орієнтації в РПЦ, яка була проголошена «ворожою» по відношенню до більшовицької влади. І вперше його заарештували вже через рік служби – у 1923 році.

Тоді служив він у Олександро-Невському храмі села Битиця Сумського району. Голова сільради заборонив правити службу. Звісно ж отець Іван проігнорував заборону. «Хто він такий? Він – місцева державна влада, а церковна од держави одділена. Це раз. По-друге, творець – Бог, а не голова сільради. Він сотворив і землю, і все на світі, і нас з вами, в тому числі і того ж таки голову. Ото ми й повинні звітувати за свої діла перед Богом, а не перед сільрадою», — обурювався отець Іван.

Відмова священика закрити церкву була сприйнята як саботаж. І у 1923 році за статтею 58 Кримінального Кодексу («контрреволюційна діяльність») отця Івана засудили до двох років позбавлення волі. «Не тюрма, а армагедон, не камера, а гієна огненна. Нари – ярусами аж під стелю і всі забиті людьми: голодними, завошивленими, покривавленими на допитах, знесиленими, приниженими, умираючими», — згадував священик.

Цікаво, що тоді стався просто неймовірний випадок – отця Івана випустили достроково – вже після 9 місяців ув’язнення.

Повернувся знову служити у Битицю. Але відтоді він став «незручним» для місцевої влади та дуже «муляв око» і сільському голові.

У 1930 році отця Івана звинуватили в розпалюванні селянського бунту. Цікаво, що бунт і справді стався, але вже після того, як священика заарештували. Почувши про те, що церкву знову закривають, а отця Івана заарештовано, селяни кинулися його захищати. Найактивнішою захисницею «батюшки» була вже немолода селянка Кулина Вибирайло, яка збирала по селу людей, щоб йти в Суми та визволяти отця Івана із в’язниці. Народний спротив сягнув такого розмаху, що зрештою вирішили присудити отцю Івану три роки умовно та відпустили. Але й надалі шукали усілякого приводу, щоб позбутися священика.

Такий привід знайшовся вже через кілька місяців. У Різдвяну ніч 1931 року голова сільради дав завдання священику возити буряки в сусіднє село. Це розпорядження отець Іван проігнорував – бо як так можна позбавити людей Різдвяної служби! За непокору був засуджений на один рік до виправних робіт – підмітав вулиці у Сумах. Але, незважаючи на 12-годинний робочий день, він знаходив у собі сили раз на добу бігати у Битицю (а це близько 19 кілометрів в один бік) відслужити там Службу Божу, а потім прожогом – назад на ночівлю. Місцева влада була просто шокована. Адже ніхто не міг навіть подумати, що священик заради служби в храмі, незважаючи на погану погоду лютого-березня та важку роботу протягом дня, щодня буде бігати (!!!) за 19 кілометрів у свій храм. Й так тривало понад два місяці.

Видно, отець Іван дуже вже набрид місцевій владі. Під час однієї такої «перебіжки» був знову заарештований. У квітні 1931 року його звинуватили у контрреволюційній змові, в приналежності до повстанської організації «української партії селян». Як жартував потім отець Іван, говорячи про причини свого арешту: «…піп хотів самого Сталіна за бороду взять, та в того бороди не виявилося…»

Але невгамовний «батюшка» не перестав шокувати владу, — тепер уже тюремну. Йому «набридли» щоденні допити, побої, катування, недоїдання та недосипання. Відчув, що треба рятуватися, а то можна в цій тюрмі й загинути. Тому на третьому місяці ув’язнення, коли його посадили у одиночну камеру, розташовану на другому поверсі в’язниці, — він утік.

Отець Іван розповідав, що перед втечею помолився Матері Божій про заступництво та спасіння, розігнув дроти на решітці, виліз через ту щілину (благо після двомісячного бігання у село та тримісячної «дієти» на тюремних харчах, протиснутися через вузьку щілину було неважко), по дереву спустився на землю, — і, що найбільш неймовірно, — пройшов непоміченим повз охоронця із рушницею.

Втеча «політічєского» священика із сумської тюрми наробила багато галасу. Старожили згадують, що все місто було обвішане оголошеннями, що втік «запеклий контрреволюціонер, український буржуазний націоналіст, битицький піп Приходько». У цих оголошеннях описували страшні речі, які отець Іван нібито робив із прихильниками партії та «вірними комуністами». Тільки от, незважаючи на те, що священик став «найбільш розшукуваним злочинцем», — переховувався він більше п’яти років.

Поневірявся отець Іван у Брянській області, Ленінграді, Середній Азії, Києві. У 1933 році за щасливим збігом обставин (чи за допомоги Матері Божої) у Таганрозі отримав паспорт на ім’я Гордія Прокоповича Гусаренка. Й під цим іменем жив до 1936 року, доки знову не був заарештований.

Вбивали, — та не вбили

Заарештували отця Івана вже не просто як контрреволюціонера, а як втікача, рецидивіста. Тому нічого дивного, що засудили його до розстрілу та кинули у Харківську тюрму в камеру смертників.

Водили «на розстріл» отця Івана п’ять разів. І кожного разу це виявлялися «жарти» конвоїрів, так звані «коридорні прогулянки». Перед кожним таким походом отець Іван ставав у камері на коліна та молився Матері Божій. А тим часом конвоїри над ним насміхалися. Тільки от молився він не за себе, а за них, котрі так нерозумно пішли на службу антихристу… Одного разу тюремники почули молитву отця Івана й дуже обурилися – «не за нас молися, а за свою шкуру!», — кричали. Та після цього «коридорні прогулянки» припинилися.

Від безвиході отець Іван без перестану писав скарги в різні інстанції та передавав їх будь-якими можливими способами. І знову чудо сталося – він таки домігся того, щоб смертний вирок замінили 10 роками таборів.

Доля занесла невгамовного священика будувати місто Норильськ. Тут він працював на шахтах, випалював кокс. Щоб отримати подвійну пайку хліба та хоч якось вижити працював у дві зміни. Потім розповідав страшні історії побудови Норильська, скільки людей, в основному українців, загинуло там. Тих, хто помирав під час роботи – просто скидали у коксові печі, хто помирав в бараках — “штабелювали” та пускали в океан за течією Єнісею…

Отець Іван Приходько, 1974 рік

Отцю Івану й тут допомогла Матір Божа. Першу зміну він працював писарем (бо мав належну освіту та гарний почерк), а інші 8 годин – вантажником.

Отець Іван розповідав, що ніколи в житті не ставав до роботи без молитви, кожної вільної хвилини молився до Божої Матері про заступництво: «Робити навіть будь-яку роботу без душі – великий гріх. Що вже тоді говорити про молитву?» І саме Божа Матір багато разів рятувала його від смерті. Наприклад, ось як він писав у своєму щоденнику: «Трое убийц в Норильске 10 октября 1945 года промахнулись в моей смертной мишени»; «В 1946 году за секунду до обвала трехтонной стопки мешков с мукой был Ангелом-хранителем отброшен от погибели»…

Тільки одного разу він не послухався Матір Божу. «Коли вже скінчилися 10 років, отримав вольну, то треба було вирішувати чи їхати в Україну, чи залишатися тут. Звернувся до Матері Божої за порадою – й вона дала знак, що треба лишатися. Та взяв гріх на душу — не послухав…», — картав себе отець Іван аж до смерті.

Воля та неволя

Повернувшись на Сумщину, отець Іван ні про що більше не думав, як знову служити в церкві. Він відразу ж дав знати про своє повернення єпископу Сумському та Охтирському Іларіону, і той призначив отця Івана настоятелем Іллінської церкви в селі Гнилиця Грунського району, а в 1948 році – перевів у село Білки Тростянецького району в Миколаївську церкву. Саме тут його заарештували ще раз.

Причин нового арешту шукати годі – отцю Івану закидали ті ж самі обвинувачення у змові, антирадянській агітації. Співпрацю з окупантами йому закинути не могли, — бо повернувся вже після війни.

Свято-Воскресенська церква, відновлена отцем Іваном, фото 2012
Свято-Воскресенська церква, відновлена отцем Іваном, фото 2018

Тому, не знайшовши нових «гріхів», відправили отця Івана в Сибір на поселення на 10 років. Працював у колгоспі, «дослужився» до завідуючого курником.

Цікаво, що у курнику він відгородив куток і влаштував там «церкву», — повісив ікону, на рушниках поклав Євангеліє. Місцеві жительки пошили йому рясу та навіть десь дістали хрест. Керівництво колгоспу закривало очі на це, бо, зрештою, отець Іван працював дуже добре, його стараннями птахоферма вийшла в лідери області. А одного разу отця Івана повезли навіть охрестити дитину «якогось великого цабе» в місто. Після цього місцева влада «мовчки дозволила» відправляти треби і в селі – то дитину охрестити, то похорон провести, то подружжя повінчати.

Отець Іван ніколи і нікому не відмовляв у відправленні обрядів, завжди допомагав, якщо не ділом, — то хоча б добрим словом. Він завжди казав: «Служіння Богу – це служіння людям: служіння добрим словом, служіння молитвою, порадою і розрадою, шматком хліба, хатнім теплом, обороною скривдженого і самою звичайною поміччю. Все це – служіння Богові».

Отець Лаврентій, настоятель Свято-Воскресенського храму в Лебедині, з митрою Івана Приходька, фото 2018

Після повернення в Україну отцю Івану не було спокою. Він знову пішов служити в церкву. Але боляче було дивитися священику на те, що стільки розвалених церков навколо, що люди – спиваються. А найбільше гидко йому було дивитися на сучасну молодь, на котру спочатку він покладав великі надії відродження нації. Він не міг терпіти розмову «на фені» або вживання «москальського матюччя». Гірко йому було й коли злодії крали матеріали, заготовлені на ремонт церков, коли влада, вже навіть і нова, чинила опір у відновленні роботи храмів. Одна радість йому була в тому, що повернулася до нього кохана дружина Олена, котра вірно діждалася його з багаторічних поневірянь та каторги.

Могила отця Івана біля Свято-Воскресенського храму в Лебедині

Помер отець Іван взимку 1997 року. Такого багатолюдного похорону Лебедин не бачив давно. Отця Івана поховали під південною стіною Воскресенської церкви в Лебедині, в якій він служив в останні роки. Пройшло вже 13 років з часу смерті отця Івана, а до його маленької могили зі скромним хрестом ще й досі приїжджають люди – із різних куточків України та Росії. Щоб вклонитися цій великій людині, котра стільки вистраждала за віру, та не зреклася Господа.

Ірина Стегній

Оригінал: https://risu.org.ua/ua/index/exclusive/events_people/37177/

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Войти с помощью: 
Будь ласка, введіть ваш коментар!
Будь ласка, введіть ваше ім'я тут