Борис Руднєв: життя присвячене музею

0
309

Лебединський художній музей ім. Б.К. Руднєва – це місце особливої сили, де переплелись сучасність з історією. Вже за пів року Лебединський храм мистецтв відзначатиме 100 – літній ювілей від дня свого заснування.  Ювілейна дата не стільки привід для гучномовних урочистостей, скільки ще одна спроба привернути увагу громадськості до музейних проблем, а також осмислити значення Бориса Кузьмича Руднєва (1879 – 1944) у справі не тільки формування, дослідження та збереження колекції музею у буремні роки, а й у  вихованні почуття прекрасного у  наших душах.

У кривавій круговерті війни та політичної нестабільності постала загроза знищення неоціненних скарбів, що зосереджувались в панських  палацах, яким оголосила війну партія більшовиків. Разом з розгромом  старовинних садиб гинули щедро розсіяні на українськім терені осередки духовної культури,  палали бібліотеки, спопелялись твори мистецтва –  це був жорстокий і всеохоплюючий погром української культури. І як добре, що в Лебедині опинився тоді справжній цінитель мистецтва і досвідчений музейний працівник Б.К. Руднєв. Значною мірою завдяки йому виник широко знаний  в  Україні  художній  музей в Лебедині.

Борис Руднєв під час навчання у Технологічному інституті, м. Харків

Життєвий шлях Бориса Кузьмича Руднєва здавалося б, починав складатись так, що звікувати вік мав би з технікою. Народився 15 (27) травня 1879 року в сім’ї банківського працівника Кузьми Руднєва в індустріальному Харкові. Закінчив там реальне училище, де основна увага приділялася точним наукам. Потім вступив до Технологічного інституту, де отримав звання інженера-технолога. І йшов би далі цією стежкою, якби не пробудилася любов до мистецтва. Початок тому поклало відвідування у 1907–1912 рр. художньої студії «Голуба лілія», яку очолював його товариш Євген Агафонов (учень Іллі Рєпіна), відкривши її після закінчення Петербурзької Академії мистецтв. Студія приваблювала не тільки художників, але й молодих поетів, мистецтвознавців. Випускали тут мистецький альманах. Один примірник за 1911 р. зберігається у Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України.

Атмосфера студії нагадувала подібні зібрання мистецької богеми на початку ХХ ст. Один з відвідувачів студії, П.Ф. Оболенцев, у листі до завідуючого Лебединським художнім музеєм Дмитра Яковича Ледньова  (1922 – 2009) писав 25 квітня 1969 р.: «Борис Кузьмич часто приходив у студію, майже кожний сеанс малювання. Він, звичайно, сидів на дивані, грав на гітарі та брав участь у загальних розмовах студійців. Цікавився мистецтвом і,  в особливості, роботами Є. Агафонова, з яким був дуже дружний. Борис Кузьмич був дуже привітливою, скромною та симпатичною людиною. Я, як і всі інші студійці, ставився до нього з великою симпатією та повагою».

На фото: Євген Агафонов та Борис Руднєв

Об’єктивним доповненням до цих спогадів має бути те, що Руднєв займався малюванням у студії, брав приватні уроки у свого приятеля і якраз там проросло коріння таланту, чудового смаку і безкорисливої відданості мистецтву. Він писав картини і вчив малювати свою доньку Аллу вже у Лебедині. Зараз у колекції Лебединського художнього музею зберігаються його мініатюрні живописні етюди  «Засніжений хутір», «Хутір влітку», акварель «Біля річки».

Окрім цього, з 1910 по травень 1918 року Руднєв обіймав посаду асистента–фотографа в музеї красних мистецтв і старожитностей при Харківському університеті. У колекції музею знаходилися рідкісні твори зарубіжного та вітчизняного мистецтва. Все це, безумовно, формувало естетичні та художні смаки Бориса Кузьмича. Цьому сприяло також і спілкування з мистецтвознавцями: професором Ф. Шмітом,  Д. Гордєєвим, уродженцем Лебедина С. Таранушенком.

Борис Руднєв в музеї красних мистецтв і старожитностей при Харківському університеті

Борис Руднєв вперше відвідав Лебедин ще до 1917 р, обстежуючи  місцеві церкви – Миколаївську, Трьохсвятительську та Мироносицьку, а також церкву у селі Михайлівка, неподалік від Лебедина. В перші післяреволюційні роки він брав участь у поповненні колекції музею з садиб та «квартир бежавшей буржуазии». У звіті музею красних мистецтв за 1918 р. С. Таранушенко відмічав, що від Б. Руднєва та професора М. Сумцова «прийняті на схоронність колекції старовинної зброї». Крім оригінальних творів,  до музею надходили копії,  фотографії, негативи. Так, від Б. Руднєва була придбана колекція фотографій середньо азійських килимів, вишивок, тканин. Але невдовзі музей при Харківському університеті було пограбовано, і у вирі громадянської війни зникло багато цінних та унікальних пам’яток мистецтва. Те що вціліло сформувало колекцію Харківського художнього музею.

Борис Руднєв в музеї красних мистецтв і старожитностей

Між тим, у Харкові залишатися було небезпечно, там почався голод. В цей непростий час сестра Б.Руднєва – Варвара Демченко, що мешкала у Лебедині, запросила до себе брата. Так влітку 1918 р. Руднєв опинився в Лебедині. Якщо у продовольчому відношенні тут справді був відносний добробут (на базарі можна було купити хліб та інші продовольчі товари, щось можна було виміняти), та у культурному житті ситуація погіршувалася з кожним днем. Грабувалися садиби, розтягувалися цінні речі, нищився антикваріат. Чи могла людина, що виховувалася на добрі, повазі до праці та любові до пам’яток мистецтва, спокійно спостерігати це? Звичайно, ні.

Тож, разом з Юрієм Івановичем Базавлуком, людиною також освіченою (він невдовзі очолив у Лебедині повітовий ревком) – почали рятувати все, що можливо у  покинутих господарями поміщицьких маєтках Лебединського повіту (графів Капністів у Михайлівці, Анненкових у Бобровому, Красовських у Куличці, Бразолів у Рябушках, Хрущових у Лихвиному). Найбільше ж вдалося врятувати з садиби Капністів  у Михайлівці. І зроблено це було вчасно, бо пізньої осені 1918 р. двоповерховий палац згорів повністю. Вдалося вивезти художні меблі з цінних порід дерев, порцелянові вироби, чимало першокласних картин: портрети гетьманів Петра Сагайдачного, Павла Полуботка, його дружини та синів, Данила Апостола, князя М.Г. Рєпніна, поміщика О.А. Іваненка, графа В.О. Капніста та багато інших мистецьких творів, що зараз складають красу і гордість музею. Про цінність колекції говорить і той факт, що п’ять портретів з  картинної галереї Капністів були залучені Сергієм Дягілевим на виставку історичного портрету, яка відбулася в Таврійському палаці Петербурга у 1905 році. Деякі мистецькі та історичні твори експонувались у 1902 році на виставці ХІІ археологічного з’їзду в Харкові та у 1918 році на Першій виставці української старовини у Лебедині.

Про долю одного з експонатів, історію його перебування, цікаво переповідає С. Таранушенко у передмові своєї розвідки про «Полуботчишину сорочку»: «Сам оригінал сорочки після виставки ХІІ археологічного з’їзду повернувся до власниці у панський дім у с. Михайлівку. Того ж 1918 р. панський дім у Михайлівці з усіма зібраними в ньому добірними й дуже цінними колекціями пам’яток мистецтва пішов димом. Дещо – в тому числі «Полуботчишиною сорочкою» хтось зацікавився і дістав її в одного з мешканців села Михайлівки; далі вона попадає до рук С.А. Лобка. Ним, у січні чи лютому 1919 р. вона була доставлена разом з старовинним українським килимом панського типу в Лебедин до щойно організованого музею. Тут сорочка була виставлена в кімнаті килимів (пришита до одного з них) і пробула до початку серпня 1919 р., коли під час розгрому музею зникла невідомо куди. На щастя, сорочка завчасу була зафотографована Б.К. Руднєвим».

Євген Агафонов “Портрет Бориса Руднєва”, 1904 рік

В одному з листів Борис Кузьмич називає дату, коли він почав працювати в музеї – 20 листопада 1918 р. Цей день і вважається днем заснування Лебединського художньо-історичного музею  ім. Т.Г. Шевченка (так він називався в перші 20 років свого існування). В Сумському обласному архіві було виявлено цікаву довідку про перших архівістів у Лебедині, яка проливає деяке світло на перші місяці творення Лебединського музею.

І згідно з цією довідкою Лебединський музей відкрився 23 березня 1919 року. Ця дата збігається з твердженням самого Бориса Кузьмича, що директором музею він працював із 1919 року. Цілком можливо, що 4 – місячний період з 20 листопада 1918 р. по 23 березня 1919 р. був період становлення музею, збирання його колекції та формування експозиції.

І, дійсно, він міг відкритися 23 березня 1919 року. А через сім років харківський вчений О.Федоровський у листі до київського мистецтвознавця Федора Людвіговича Ернста, відзначав Лебединський музей як дуже цікавий.

Відтоді проминуло майже 100 років. За цей час музей зазнав кілька хвиль свого занепаду й оновлення. У перші роки свого існування Лебединський музей займав кілька кімнат будинку, де нині знаходиться ЗОШ № 5. Із самого початку він викликав значний інтерес у місцевого населення. Крім скарбів із панських палаців, музейну колекцію поповнювали  прості люди. З різних куточків Лебединщини надходили вишивки, ікони, стародруки, археологічні знахідки, зброя тощо.

Екскурсія у художньому музеї (музей тоді перебував в нинішньому приміщенні ЗОШ №5), 1937 рік

У 1932 році музей було переведено в будинок колишньої міської управи (нині приміщення пожежної команди). У 30–ті роки Руднєв організував невеликий актив  краєзнавців, які вивчали історію Лебединщини, виступали з лекціями, збирали цікаві експонати.

В 1937 році музей перейменовується на Лебединський державний  художній музей (мабуть саме тоді й «загубилося» ім’я Т.Г. Шевченка, яке музей носив до того часу). 1938 року музейна колекція значно збагатилася за рахунок надходжень з Української картинної галереї в Харкові та Музею образотворчих мистецтв ім. О.С. Пушкіна в Москві. Перед другою світовою війною уже налічувалось до 1000 експонатів.

З 1939 року і по теперішній час музей розташований у будинку колишнього головного лікаря Лебединського повіту  К.О. Зільберника.

Та найважчі випробування випали на долю Б.К. Руднєва та очолюваного ним музею під час німецької окупації  в 1941 – 1943 роки.  В цей період  він писав щоденник, у якому ретельно занотовував все, що відбувалося в ті тяжкі часи. Довго не було ніяких вказівок  щодо евакуації ні з Києва, ні з Сум. Була  у місцевої лебединської влади думка спалити музей, якщо його не вдасться евакуювати, але на шляху цього страшного задуму знову став перший директор. Найцінніші експонати  заховав на горищі, дещо закопав у садку у дворі музею, а на їх місце помістив другорядні речі. Аби захистити мистецьку колекцію, багато разів цілодобово чергував у цьому храмі прекрасного.  Борис Кузьмич пішов на сміливий крок, який на його думку міг врятувати музей від розграбування – він відчиняє його. Ось як Б. Руднєв пояснював мотиви своїх дій: «З встановленням німецької окупації у місті виникло питання – відчиняти музей чи залишити його зачиненим. Вважаючи, що з зачиненого музею, який не контролюється громадськістю, тобто відвідувачами, легше буде проводити вилучення я вирішив відкрити його, попередньо нейтралізував його…» Та все таки чимала  кількість  цінних речей залишалася на очах. Спочатку німці приходили у музей, дивилися, дивувалися, але нічого не брали. Потім у казино взяли під розписку дев’ять картин місцевої художниці Ю. Бразоль, фарфорову вазочку-попільничку. Накинули оком і на унікальні меблі з карельської берези, хотіли забрати – пощастило, викликали у Німеччину того, хто домагався цього.

Борис Руднєв у художньому музеї, грудень 1941 року

Перечитуючи щоденник, можна уявити, чого були варті зусилля  Б. Руднєва по збереженню музею.

Після звільнення Лебедина Борису Кузьмичу довелося писати різні папери, пояснюючи, чому музей працював у роки війни. Довгий час не видавали заробітну платню працівникам музею, яку останні  не отримували півроку(!). У листі до начальника Сумського облвідділу мистецтв І. Петренку, Б. Руднєв писав: «В своїй доповідній Вам – «Лебединський музей в тяжкі дні німецької окупації», я дуже багато опустив, що прийшлося  пережити. Адже неподалік від музею, на цій же площі, була розгромлена районна бібліотека, а через один будинок від нас знищений багатющий музей  фельдшерсько-акушерської школи, переведений із Сум. Обидві установи загинули, бо залишились без догляду. Щоб я не чергував у музеї, наприкінці жовтня грабіжники під будинок моєї квартири увечері поклали жмуток сіна з двома десятками патронів, вилили пляшку бензину та підпалили. Можете уявити, з яким почуттям я пішов  чергувати в музей! А лютий – березень 43 – го року, коли була тритижнева зміна влад. А 18 серпня 1943 року, коли наші вибивали німців з міста і 6 снарядів розірвались на площі перед музеєм! Звичайно, вилетіла половина скла. В цей час мені прийшлося зіставляти з вікон на підлогу під стіну фарфор та ін. В результаті всіх  цих переживань я і  нажив хворобу серця, яка, мабуть, зробить  мене інвалідом в 64 роки». Через чотири місяці після цього листа Борис Кузьмич помер –  11 грудня 1944 року, йому було 65.

Євген Агафонов “Біля роялю”, 1904 рік

Подвиг Руднєва з порятунку музею і майже всієї його колекції в тривожні роки важко переоцінити. В пам’ять про свого засновника, директора, краєзнавця, висококультурну та всебічно розвинену людину Лебединському художньому музею в 2008 році було присвоєно ім’я Бориса Кузьмича Руднєва. А у вестибюлі музею зустрічають відвідувачів два живописні портрети Руднєва, написані його товаришем Євгеном Агафоновим.

Науковий співробітник А.Подвезько

Список використаних джерел

  1. Руднєв Б.К. Дневник оккупации. Г.Лебедин Сумской области. Харків, 2006.72 с.
  2. Побожій С.І. Відданість музею ( до 75 – річчя від дня заснування Лебединського художнього музею): г – та « Червоний промінь», 30 жовтня 1993 р.
  3. Побожій С.І. Хто зберіг мистецькі скарби Лебединщини?: г – та « Панорама Сумщини» 12 вересня 1991 р.
  4. Голод Ю.В. « Засновник музею – талановитий живописець і краєзнавець» : г – та « Життя Лебединщини» 13 січня 1999 р.
  5. Голод Ю.В. « Художньому музею – ім’я засновника»: г – та « Життя Лебединщини» 8 березня 2008 р.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Войти с помощью: 
Будь ласка, введіть ваш коментар!
Будь ласка, введіть ваше ім'я тут